— Звучить майже так само, як Піфагорів інтеграл.
— І де нам взяти тепер такого інтеграла? Де взяти другу Пилипівну, котра б шукала взаємозв'язок між раннім прилітом ластівок, між часом стрітення й теплого Олексія, що випали на два роки, розділені якимось циклом?
— Не знаю, чи це в нас вийде. Ми її любили, вона любила нас, але любов на замовлення не приходить. Чимало часу мине, аж поки хоч трохи зможемо компенсувати те, що втратили так легко. А винні ми самі, бо треба було квапитись. Не гнатися за успіхом, не захищати дисертації — любити треба квапитись. Любити й піклуватися про добру людську душу, якою була Пилипівна.
Раптом вони почули, що хтось хлипає у них за спиною, і обернулися. Плакав білявий хлопчик, рукавом шкільної форми розмазуючи сльози, що рясно котились по кирпатенькому, з припухлинками , де мали б бути брови, виду.
— Це винен я... я винен... Коли б я здогадався, що вони й справді помруть, як обіцяли, то хай би хоч скільки мені писали зауважень та двійок ставили... хоч скільки! А я ж не здогадався, і от тепер... Пилипівна ж так хотіла для науки.
Теплий вітер прокотився колишнім обійстям, і синій флоксовий цвіт захитався, заходив хвилями, безліччю іскринок зметнулися навпроти сонця переобтяжені взятком бджоли — ніби щось лагідне лягло на душі всім . трьом.
— Нічого! — сказав Олексій, пригортаючи хлопчика. — Звичайно, ми в чомусь винні й на майбутнє запам'ятаємо це. Та головне, вона у нас була, наша Пилипівна. І головне, ми знаємо, що шукати. І знайдемо!