І завжди цим користався, особливо, коли треба було випросити у якоїсь відмінниці домашнє завдання або списати контрольну. Зрештою, не треба було й просити, ті самі залюбки пропонували йому допомогу. Аби лише він звернув на них увагу й усміхнувся зайвий раз своєю милою, трохи наївною дитячою усмішкою. Попри зовнішню наївність та дитячість, Віт захоплюється цікавим, але дуже небезпечним видом спорту — руфінгом, тобто дахолазанням, — і про це всі у школі знали. Разом з друзями він любив видиратися на важкодоступні дахи старих австрійських будинків у центрі Львова і робити запаморочливі знімки та відеоролики. На його канал у "ютубі" були підписані чи не всі учениці школи, і на перервах між уроками вони часто обговорювали його небезпечні вилазки.
Часом Віталію набридала надмірна увага і запопадливість однокласниць. Усіх дівчат він вважав боягузливими і плаксивими створіннями. Коли ж поріг їхнього класу вперше переступила Васька, Віт одразу відчув, що це не завше зарюмсане дівча, а рішуча і без страшна амазонка. Відчув і... здається, закохався.
Йому хотілося, щоб новенька сіла біля нього, але та чомусь обрала вільне місце біля відлюдькуватого Влада. Власне, через його відлюдькуватість і мовчазність з ним ніхто й не хотів сидіти на уроках.
Спочатку Влад невдоволено сприйняв спробу чужинки зазіхнути на його територію. Він гостро зиркнув на неї з-під густих насуплених брів і щось погрозливо пробурмотів. У відповідь Василина огризнулася, мовляв, хай своєю чорно-кучерявою пуделячою шевелюрою котам у під'їзді погрожує, а не їй. Влад умить почервонів і стиснув кулаки, але раптом Васька усміхнулася і виставила перед ним на парту свою відкриту долоню.
— Та сміюся я, — усміхнулася вона, — класна в тебе шевелюра. Мир?
Влад підозріло зиркнув на її долоню і не потис. Але кивнув. Тимчасового перемир'я було досягнуто.
Перші дні Владові важко було звикнути, що біля нього хтось сидить на уроках і постійно втручається в його особистий простір. Васька завше щось просила у нього — то циркуль, то стругачку, то чистий аркуш, бо забула зошит. Влад нервував, знову щось бурмотів, але терпляче виконував її прохання. А коли одного дня Васька захворіла і не прийшла до школи, він замість полегшення відчув сум і порожнечу. А ввечері, перед сном, думав про сусідку по парті. І шкодував, що не має номера її телефону, аби подзвонити й запитати, що сталося. Наступного дня, коли вона знову з'явилася у школі й, весело привітавшись, звично сіла поряд, Влад відчув, що серце незвично швидко калатає, наче він щойно пробіг три кола навколо шкільного стадіону...
Віталій щодня спостерігав, як завжди мовчазний і насуплений Влад оживає, коли до нього озивається новенька, як вони шепочуться, мало не тулячись, як, ніби ненароком, торкаються рук одне одного, передаючи ручку чи олівець.
Одного дня терпець Віталія урвався. На уроці фізкультури Васька не пристала на його запрошення приєднатися до команди для гри у баскетбол, натомість вибрала протилежну команду, у якій грав Влад. Після уроку Віт затримав Влада у хлопчачій роздягальні й грубо відштовхнув однокласника углиб кімнати, аж той перечепився через лавку й гримнувся об підлогу.
— Здурів? — обурено вигукнув Влад. — Боляче ж!
— О, мовчун озвався, — криво посміхнувся Віт. — Коли ти такий балакучий став? Чи не тоді, як новенька в класі намалювалася?
— А тобі що до того? — запитав Влад, важко підіймаючись. — Заздриш? Чи зачепило, що Васька вибрала мене, а тебе ігнорить і не падає від одного твого погляду, як інші дівки?
— Треба мені та Васька! — вигукнув Віт, спантеличений тим, що Влад одразу розкусив його істинні почуття. — Якби хотів, вона бігала б за мною, як дресирована!
У запалі суперечки хлопці не подумали, що стіни вбиральні зроблені з гіпсокартону і їхні вигуки чути в дівчачій частині.
За мить двері роздягальні розчахнулися. На порозі стояла Василина з розпашілим від гніву обличчям. Вона впритул наблизилася до зніяковілого Віталія і прошипіла йому в обличчя:
— Ти... гівнюк, дресируй своїх тупих фанаток, а за мене забудь. Ясно?
Потім повернулася до Влада, ткнула йому пальцем в груди й промовила розчаровано:
— А тебе я не вибирала. Просто сіла, де було вільне місце, от і все. Ясно?
Дівчина рвучко повернулася й вибігла. Якийсь час Влад з Бітом стояли непорушно, схиливши голови. Отямилися лише коли пролунав дзвінок на урок. Винувато перезирнулися і мовчки вийшли з роздягальні.
На урок Васька не прийшла. На наступний теж.
Після уроків Влад затримався і вийшов зі школи одним з останніх.
На подвір'ї його очікував Віт.
— Чого тобі ще? Крутого з себе корчиш? — змучено спитав Влад, коли той схопив його за рукав.
— Вибач.
— За що?
— Ну... за роздягальню.
— Та мені все одно. А от Ваську ми ні за що образили.
Віт винувато кивнув.
— Слухай, — сказав він раптом, знову сіпнувши Влада за рукав, — а давай махнемо зараз удвох до неї і вибачимося.
— А мені за що вибачатися? Та й не знаю я, де вона живе. І телефона її не маю.
— Гониш? Реально не маєш? Як?
— От-так! Ти що, серйозно думаєш, що ми з нею того — типу зустрічаємося?
— Ну... Але я не лазив за вами.
— Та ясно, що ні, інакше знав би, що я її додому не проводжаю і в кафе не запрошую.
Віт знову кивнув і додав, усміхаючись:
— Але адресу її я таки нарив.
Влад здивовано підняв брову.
— У класному журналі подивився, — продовжив Віт. — Там усі наші адреси записані, і телефони теж, правда, тільки батьків.
Влад скривився, йому не подобалася пропозиція Віта. Але погодився.
Коли подзвонили у двері, Васька вирішила, що це дядько раніше прийшов з роботи, і побігла відчиняти. Побачивши Віта з Владом, дівчина застигла з канапкою в руці.
— Смачного! — вигукнув весело Віт. — Запросиш на каву? Спантеличена Васька мовчала, тільки кліпала.
— Ясно, мовчання — згода, — додав Віт і, впевнено переступивши поріг, одразу посунув на кухню, тягнучи за собою зніяковілого Влада.
Васька попленталася за ними. Та до кухні ще не дійшла, коли у двері подзвонили знову.
— Кого ви ще з собою притягли? — запитала невдоволено у хлопців.
Ті лише здивовано перезирнулися. Цього разу дійсно повернувся дядько з роботи.
Дядько Олексій працював електриком у театрі. За двадцять років він уже мимоволі вивчив увесь репертуар і не гірше театрального критика міг оцінити та проаналізувати постановку та гру акторів. Дядько Олексій любив театр і мріяв прищепити своїй племінниці таку ж любов. Але Васька з усіх сил впиралася: їй театр здавався штучним, нудним і нецікавим. Можливо, через невдалий похід до ТЮГу в першому класі, коли по сцені бігала "юна" сорокарічна Білосніжка, а біля неї, ризикуючи проломити стару скрипучу підлогу, підтупцьовували огрядні, спітнілі та ще й не зовсім тверезі гноми...
Зголоднілий після роботи дядько Олексій привітався з Ваською і одразу ж рушив до кухні.
Хлопці, які вже встигли вмоститися за столом, з несподіванки підірвалися, як ужалені. Дядько теж застиг на порозі, не сподіваючись побачити гостей.
— Ого! — вигукнув здивовано. — А ти, Васька, шустра, уже кавалерів на чай приводиш. Ще й двох одразу.
— Вони мені не кавалери! — озвалася вона обурено з коридору. —
І я їх не кликала.
Влад розтулив рота, щоб щось відповісти, але Віт шарпонув його за рукав і пробурмотів:
— Пішли звідси, дурне зробили, що прийшли. І цей... вибачте нас за вторгнення, — додав у бік дядька Олексія.
Але той не збирався отак просто випускати хлопців з квартири. Він заступив прохід, склавши руки на грудях, мов ковбой з американського вестерну, і промовив:
— Так-так-так, щось тут не те. Нікуди ви звідси не підете, поки я усе не з'ясую. Василино, ану ходи до нас.
Чоловік вказав хлопцям на стільці, запрошуючи сідати, а сам поставив закип'ятити чайник. Тим часом до них долучилася Васька.
Вона теж сіла на стільчик, попередньо подалі відсунувши його від однокласників. Дядько помітив це, але промовчав. Дістав із шафки печиво й чотири великі чашки. Коли чайник натужно засвистів, він налив у чашки чай і розставив їх на столі. Відтак сам сів за стіл і жестом запросив гостей приєднатися до чаювання.
Кілька хвилин тишу порушувало лише калатання ложечок по стінках фарфорових чашок та тихе Владове сьорбання. Нарешті не витримав Віт.
— Вибачте нас ще раз, — пробурмотів, нервово розгладжуючи рукою скатертину на столі.
— Я б залюбки, але за що? — з цікавістю запитав дядько Олексій.
Віт скоса зиркнув на Ваську. Та з викликом дивилася на нього. Він умить опустив очі. Озвався Влад.
— Ми тут той, нехотячи образили Васьк... тобто Василину...
— Не виправляйся, — махнув рукою дядько, — я й сам її Ваською усе життя кличу. Давай, продовжуй.
Василина не дала продовжити. Вона різко підвелася і вказала рукою на двері.
— Не хочу вас слухати, валіть звідси, я вас не кликала.
Дядько Олексій ніжно перехопив її руку й примусив опустити.
— Не годиться так поводитися з гостями, навіть з непрошеними, — додав, дивлячись їй у вічі. — Вони ж не харцизяки якісь. Вони з добрими намірами, правда? — запитав, озирнувшись до хлопців.
Ті швидко закивали.
— Ну от. А коли люди приходять з добрими намірами, не годиться їх виганяти. Треба вислухати. Тож заспокойся, пий чай і послухаємо, з чим ці двоє парубків завітали до нас. Але спочатку я хотів би познайомитися з вами, бо вже хвилин десять розмовляємо, а досі не знаємо, хто є хто. Як ви вже зрозуміли, мабуть, я Васьчин дядько Олексій. А вас як звати?
Першим озвався Влад.
— Влад, тобто Владислав Брецький, однокласник Васьки, тобто Василини.
Дядько Олексій перевів погляд на Віта.
— Віталій Ільків, теж однокласник.
— Зрозуміло, — кивнув дядько, — а можете трохи більше про себе?
— Нащо вам то? — з підозрою запитав Віт.
Чоловік зиркнув на нього з-під лоба й відповів.
— Щоб знати, на кого заяву в міліцію писати.
— За що? — хором вигукнули перелякані хлопці.
Дядько Олексій окинув їх суворим поглядом. Відтак узяв печиво
з тарілки, переломив надвоє і надкусив. Зробив кілька повільних ковтків чаю, примружився і... розсміявся.
— Жартую! Я ж у театрі працюю, люблю часом у роль входити.
Влад з Бітом полегшено зітхнули. Дядько Олексій притулив до себе племінницю, розкуйовдив її й без того неслухняне волосся і додав:
— Просто цікаво мені, які вони — Васьчині друзі.
— Вони мені не друзі, — відсунулася дівчина.
— "Не друзі" не прийшли б аж додому вибачатися, — повчально зауважив дядько, підіймаючи вгору вказівний палець.