Нечуй. Немов. Небач (уривок)

Шаблі метлялися й били їх по холошах. Зір пана Головінського звузився і вихоплював із довколишньої природної пишноти тільки фрагменти на шляху: ось зарості пахучого козолисту, гострий носак його чобота приминає незвично велику квітку конюшини, чавить, розбиває мурашник, занурюється майже цілком у придорожній пил. Позаду чути, як важко сопуть гайдучки, ледь встигаючи за паном. Ось церковна стіна, ледь похилий тин, криниця з дашком, перед ним виростає священицький дім, так подібний на звичайну сільську хату, врозтіч летять кури, старша жінка відірвалася від прання, глядить стривожено. Пан Головінський висадив двері, здійнявши куряву в сінях, і побачив сутінкову кімнату, де сидів на лаві десяток дітей, а перед ними завмер у напіврусі сільський священик отець Симеон. Поруч із ним — саморобна дошка, де накреслено крейдою алфавіт. З маленьких вікон світлиці струменіло приглушене світло.

Пан Головінський побачив свою руку із задертим рукавом сірого піджака та свій кривий вказівний палець, що тицяє в переляканих дітей, які скочили на ноги й виструнчилися:

— Nie pozwalam tutaj szkolenia!! — пан перекидає дошку і підскакує до Симеона:

— Jeśli pan ksiądz nauczy tych chłopów, to ja pójdzie do pracy w pole, i pan również pójdzie! — кричить він в обличчя священикові, аж той мружиться. — Teraz zabieram wszyst­kich do pracy na manufakturę!

Усі повиходили надвір: Симеон із жалюгідною бородою, нянька Мотря разом із малими Амвросієм та Анною, що їм рано ще було до школи. З майстерні, витираючи руки від мазути, пришкандибав босий дід Стех — високий безбородий чоловік з розкуйовдженим сивим волоссям.

Гайдучки повели дітей: ті озиралися, гляділи темними очима, зосереджені. Стискали в руках зошити й олівці.

—Семене, чого ж ти не кажеш, що там наш⁹! — з-за хати вибігла висока струнка жінка в довгій спідниці та кольоровій хустці. — Іване, ти куди?!

— На мануфактуру! — закричав невисокий хлопець із сірими очима, — з Марком і Пасткою, і з Васильком!.. — і обійняв їх.

—Хай іде, як хоче, — сказав Симеон, — до вечері вернеться. Хвалити Господа, не мусимо на пана працювать.

Десь у небі завис і виспівував жайвір. Піхви шабель гайдучків рівномірно билися до холош їхніх підкованих черевиків. Іван ішов, тримаючись за руки з Марком і Пасткою, та милувався, як виграє на мідних начищених ґудзиках гайдучків світло.

— К-коли господь наш Ісус Христос розламав хлібину і подав її людям побіля Галілейського озера, то що зробив наш Господь? — отець Симеон змовк і обвів поглядом строкатих селян у святковому вбранні. Довгі фрази давалися отцеві важко, і про це знали всі. — Господь наш подарував людям свій хліб, ч-чудесним чином благословив його. І коли зараз Господь є з нами, ч-чи ж не може він так благословити інші дари у наш час? Ч-чи прогрес механічної науки є частиною промислу божого? Ч-чи божої ласки сповнені нові механізми й прилади, що ними рухає гаряча пара? — риторично запитував батько Івана з вівтаря й дивився на притихлий гурт селян та селянок. Було чути, як гуде бджола, повзаючи по шибці. Насолодившись своєю владою оповідача, батюшка продовжив: — У розділі п'ятому від Матвія написано: "Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть". Блаженні голодні! Блаженні спраглі до правди! — це сказано про всіх нас, бо що таке голод, як не голод до науки? Що таке спрага, як не спраглість до знання! Ось про які голод та спрагу говорить Ісус! І він благословляє нас нате, щоби пара — всюдисуща, наче Дух Святий — молола наше зерно, розпилювала деревину на тартаку, давала нам воду в посуху й помагала обробляти наші поля. Господь милостивий благословив для нас цю силу, аби йшли дорогою до праведного життя, праведної мислі во ім'я Отця й Сина і Святого Духа!

***

Мати повкладала спати молодших дітей і сама накрилася свиткою на долівці, поставила свічник поруч з Іваном. Він тримав у руках фоліант "четьї-мінеї" — житія святих великомучеників.

— Читай мені, синку, читай, голубчику.

"Святий Іуст, римлянин родом, був воїном, — почав Іван. — Йому було чудесне видіння: у небі явився великий хрест, наче з кришталю. Іуст повірив у Христа і роздав усе, що мав, убогим. За наказом ігемона Магненція його схвачено, і перетерпів святий Іуст великі муки: йому в руки забивано гвіздки, а очі викушено щипцями. Після цього святого Іуста оддали вогню, і він помер, та люди бачили, що його волосся навіть не опалилося", — Іван позіхнув. Побачив, що мати вже спить. У дальному кутку кімнати сопіла нянька Мотря. Іван вислизнув з-під своєї накривки та навшпиньки прокрався до сіней. Вискочив надвір, там було темно, хоч в око стріль. Тільки з-під дверей до батькової майстерні падала жовта смужка світла.

Іван пошкрібся в двері, наче миша, і почув за ними рух, але двері не відчинилися. Тоді Іван легенько постукав — не було відповіді. Він постукав сильніше:

— Іван? Іди с-спати, бо різки дам!

— Я тільки хотів спитати...

— Що ти хотів? — батько стояв на порозі в робочому фартуху та з обценьками за поясом. За його спиною Іван краєм ока помітив численні стелажі з інструментами, верстат та діда Стеха, що колупався в ньому:

— Парові машини — то від дідька! — вигукнув. — Вони на мануфактурі, я бачив! Вони забрали Васька, Марка і Пастку!

— Ото дурне, — сказав батько, — м-машини — то від Господа. Вони врятують н-нас від в-важкої п-праці.

— Тату, а можна зробить чесну машину?

— Яку?!

— Яка би робила все справедливим!

— Н-навчися арихметики с-спочатку, бевзю малий, — і двері перед носом Івана зачинилися. Постоявши хвилю, Іван уперся ногами в стіну та з крехтанням підпер двері великою старою скринею, в якій зазвичай неслися кури.

* * *

— Дірявий поршню! — чулося з двору над ранок. — Криві цвяхи в голові! Пеньок, на тім'ї тесаний! Биті скельця замість очей! Баняк із тупими обценьками! Коса, дупою клепана! — сварився дідо Стех. — Як зловлю — вуха й дупу надеру так, що поночі світитимуть лучче місяця! — з комина кузні курився чорний дим.

Іван вислизнув з хати, ухопив під ганком майже все, описане в дідових прокляттях: надщерблені обценьки, іржаві цвяхи та важкий молоток. У кущах неподалік була прихована й ненависна "арихметика" з потертою обкладинкою, яку купив батько на "злодійському ярмарку" в Жашкові.

Іван приставив книгу до стовбура старої яблуні-дички і забивав у неї цвях за цвяхом, примовляючи:

—І тоді поганий цар Ірод увігнав цвяхи гострії до рук великомученика Єзекіїля, але стерпів мученик ті тортури... Тоді увігнав він найдовшії цвяхи до ніг мученика, але й тоді жодної сльози не скотилося з його очей... — "арихметику" було вже міцно прибито до стовбура, Іван почав смикати її краї обценьками:

—Тоді наказав цар Ірод-язичник: мучте ж тіло його, рвіть, шматуйте! Але й тоді не зрікся великомученик Єзе— кіїль християнської віри... — шматки паперу з цифрами й арифметичними задачами лишалися в обценьках, падали, їх підхоплював і ніс вітер, розкидаючи по траві.

1860, Львів

У салоні в підвалі кам'яниці на площі Ринок, де під стелею висів дим, а за круглими столами сиділи розмаїті типи, компанія з шістьох чоловіків грала в карти. Світло падало згори від світильника на довгому шнуркові, що його можна було су вати вверх і вниз залежно від потреби. Через таке світло добре було видно тільки поверхню дубового стола, подряпану й залиту деінде пивом, видно було шкіру потилиць, що просвічувала крізь рідке волосся гравців та їхні руки, що масними пальцями тримали потерті віяла карт. їхні постаті та пози ховалися в тютюновому диму та напівтемряві. Посеред столу поміж кухлів з пивом лежав розхристаний відбій та "банк" із монет та купюр, зовсім невеличкий. Гравці мали червоні м'ясні обличчя торговців середньої руки і вбрані були назагал хоч і не бідно, але одяг на них лежав незграбно, наче піджаки на тюленях. Говорила компанія гучно, особливо пожвавлюючись, коли черговий гравець показував свою карту:

— Ти що, того туза ховав у рукаві?! От холера!

— Та сам не знаю. Десь завалявся, ги-ги!

— Давай тобі рукою в кишенях помішаю, раптом ще є?

— А як ущипнеш за яйця, ги?!

— Ой, чую, хлопці, буде зара бійка! — офіціантка з пишними формами забрала порожні кухлі та з гуркотом поставила натомість повні.

— Та де зараз, моя кицю? — озвався пан із найбільшою потилицею, червоний як рак. — До бійки ще гиркатись та й гиркатись!

— Але ж треба вже готувацця, — всміхнулася вона, змахуючи крихти зі столу. — Чистити пістолі, гострити ножі. Що там ще у вас, чоловіків?

— У нас, прошу пані, тільки пальці!— озвався інший голос. — Але ж тверді!

— То й хвалити Бога, — кинула офіціантка вже упівоберта, анітрохи не знітившись. — Що то за хлоп без пальців?

— От, к.. киця, — хмикнув услід їй пан із великими золотими перстенями, — пальця в рот не клади, — і він, добре обмусоливши, поклав на стіл червову дев'ятку: — Усім тре більше пальців. А де ж їх купиш?

— Я б узяв собі зо три про запас, — гавкнув гравець із найширшою потилицею, — три здоровенні мацаки! — він почав загинати пальці вільної від карт руки: — Одним би тримав свою душу подалі від пекла, другим згрібав би гроші, а третім мацав коханку... Панно Агнєшко! — клацнув по дзвонику. — Прошу, зробіть нам музику, бо щось сумно! — офіціантка випірнула із диму й темряви, несучи перед собою великого валика. Із видихом полегшення почепила його до великого апарату, що стояв у кутку і нагадував радше барокову шафу. Агнешка направила голку, відчинила дверцята та крутнула великий мідний розтруб у бік компанії — залунала хриплувата мелодія "Двох крейцерів":

— К черту все эти бумажки! Что они значат?! — генерал— губернатор південно-західного краю Анненков розкидав навколо щойно принесений стос паперів, від чого м'який килим на підлозі став світлим, мов сніг.