Аж через три дні прибула жінка з дочкою. Вона мусила покинуть карнавал саме тоді, як він розгулявся, і вернулась додому через це дуже засмучена. Доля неначе зумисне пожартувала з легкодумною людиною: вихопила з карнавального приємного гармидеру й пхнула просто на похорон чоловіка.
Катерина Маврикіївна опівдні прибула додому. Вона сподівалась стрінуть повні покої давніх знайомих, спочуваючих до її несподіваного горя. Але, увійшовши в горницю, вона не бачила ні живого духа в горницях. Гурковенко лежав на тапчані, неначе він заснув, бо був навіть трохи рум'яний. В горницях було тихо й нечепурно. Одна пристаркувата черничка голосно читала однотонним рівним голосом псалтир. Усі доктори, напрохані небіжчиком на закладання нового товариства, розбіглись, неначе нагла смерть їх розпудила, а знайомі не квапились на смутні одвідини.
Катерину Маврикіївну зустрів у покоях одним один молодий асистент Уласевич. Високий на зріст, стрункий та рівний, білявий красунь поздоровкавсь з нею тихо й розказав їй за Гурковенкову смерть. В його ясних карих очах виявлявсь смуток, світилось щире спобоління й спочування до удови й її молоденької дочки. Але Катерина Маврикіївна спокійно й байдужно дивилась на його втомленими темними очима. їй було байдуже і за чоловікову смерть, і за похорон, ніби вона прибула не в власну господу, де трапивсь смутний випадок, а ненароком заскочила по дорозі в якийсь отель, де трапилась з кимсь така сумна подія. В неї в думці все манячив карнавал. Розпитавши за все в асистента, вона пішла з дочкою до своєї кімнати, щоб передягтись та спочити після далекої й важкої дороги. Дочка сиділа коло неї мовчки й плакала.
Після снідання Катерина Маврикіївна прибралась у чорне удівницьке убрання й вийшла в світлицю велична та поважна, трошки бліда, неначе якась велична й гарна абатиса прибула з італійського монастиря з смутними одвідинами. Гурковенкова стала на зміну черниці й почала читати псалтир над небіжчиком чистим альтовим низьким голосом.
Не знаючи гаразд місцевих поглядів та звичаїв, вона думала, що цією дяківською повинністю вельми пошанує небіжчика, багацько більше, ніж слізьми, бо сльози чомусь у неї ніяк не хотіли литись.
Тим часом чутка за її повертання пішла по близьких знайомих. Дехто прийшов з одвідинами. Знайомі й близькі до небіжчика докторі присилали вінки. Катерина Маврикіївна все читала повагом, мов правила службу божу, але скоса все поглядала, хто приніс вінка й од кого. Одвівши очі набік од книжки, вона часом простягала велично довгу руку й киванням показувала, де класти вінки. І знов оберталась до аналоя й ніби знов ставала коло жертовника на якісь жертвоприносини за душу небіжчика. А знайомі, порозходившись, рознесли звістку, як Катерина Маврикіївна з великої скорботи замість того, щоб сльози лити, стала на одправу з псалтирем, наче дяк... Цю дяківську послугу зараз підхопили в місті на язики й підняли на смішки.
Напередодні Катерина Маврикіївна в газетній оповістці запрошувала на панахиду на другий день. Опівдні зібралось чимало значніших знайомих. Одправили панахиду. Господиня запросила усіх на снідання. Гості рушили в дальші покої й сповнили столову. Довгі столи були вже прибрані й обставлені усякими потравами та винами, як було й передніше за живоття небіжчика. Молодий асистент крутивсь, як муха в окропі, і давав усьому лад. Значні гості, випивши всмак по чарці й по другій, посідали за столи й почали закушувать. Розмова пішла звичайна, спочатку була тиха, неначе гості розмовляли нишком, а потім стала жвавіша, а далі вже весела й голосна, ніби всі й забулись, що в світлиці лежить мрець. Ножі й виделки цокали й стукотіли; вино забулькотіло, ллючись у чарки та стакани. Міцні вина швидко розворушили здорових та ситих гостей. Незабаром усі загомоніли ще голосніше. Почулися вже превеселі акорди в густому гудінні розмови. Гості довго сиділи, випивали та балакали. Один здоровий пузань сказав ненароком влучний жарт. Хтось другий його підхопив і додав свого жарту.
— Чи ви пак чули новину? — спитав один з вищих особ Муськин-Пуськин, що трохи шкутильгав на праву ногу й через це не міг потрапить в генеральський мундир, та якимсь випадком опинивсь на місці найвищого бюрократа педагогії, в котрій він нічогісінько не тямив.
— Яка ж це новина?—спитала Катерина Маврикіївна.
— Новина й дуже цікава,— сказав Муськин-Пуськин,— графиня Гутвейн оце видає свою Ліду заміж. Вже й заручини справили й оповістили деяким знайомим.
— Невже Ліда й справді посватана! — аж крикнула молоденька чорнявенька Софі, Катерииина дочка-єдиниця.
— Невже Ліда посватана! І знайшовсь же хтось... Ой господи!—аж приснула з дива Катерина Маврикіївна й трохи не прохопилась з своєю думкою за ту кирпату та
V калікувату молоду графиню.
— Як бачите, знайшовся, ще й гарний на вроду та поставний, сливе красунь,— обізвавсь один гість.
— Хто ж це такий? — спитала Софі.
— Не скажу, нехай кортить,— додав Муськин.
— Та скажіть-бо! Це ж, мабуть, тепер вже не секрет,— обізвалась дуже зацікавлена Катерина Маврикіївна, і в неї закрутились очі од цікавості, як вона не вдержувалась.
— Капітан Прибильський заручивсь з Лідою, от хто! — сказав Муськин.
— Прибильський!—аж крикнула Катерина Маврикіївна.— Це ж красунь, яких і в Генуї не багацько побачиш.
— Він нібито й красунь, але кишеня в його зовсім-таки не красуня. А в Ліди зате повні кишені червінців,— обізвавсь один гість.
— Господи! Та Ліда ж як осміхнеться, то в неї два здорові зуби так і вилазять з-під верхньої губи та й кусають спідню,— промовила Гурковенкова і вже сміялась, зовсім навіть забувши, що вона на похороні свого чоловіка і недавнечко читала псалтиря над ним.
— Ті два зуби, що стримлять ще й нарізно в верхніх щелепах, в неї таки ніколи гаразд і не ховаються в рот, а все навіщось виглядають, бо, певно, люблять свіже повітря,— пожартував один генерал.
Усі за столом зареготались так голосно, неначе десь поблизу заіржали лошата на випасі.
— Ох, як не в добрий час випало отаке нещастя мені й дочці! — обізвалась Гурковенкова. — Уявіть собі, що я вже випрохала дозвіл на аудієнцію в італійського короля зараз після карнавалу. А тут на тобі лихо! Недоля, та й годі! — сказала вона і розставила руки на всю їх довжину по своїй звичці жестикуліровать та простягати руки.
— Це нічого. Вернетесь в Рим, то й побачитесь з королем. А коли доведеться вам бути з одвідинами і в папи, то передайте його святійшеству од мене пошанування й поклін, бо я був у його з одвідинами. Він був радий, то й, певно, пам'ятає мене,— сказав зовсім не жартовливим, а поважним тоном Елпидифор Ванатович.
Усі ущухли й поглядали на Катерину Маврикіївну, чи пак постерегла вона той надто сміливий жарт, чи ні. Але вона була така наївна, що й справді пойняла йому віри й сказала:
— Добре, добре! Коли б тільки мені спромогтись на аудієнцію в папи, то я йому передам ваше пошанування й поклін. Добре, добре!
Усі спустили очі на тарілки з задержаним осміхом, а декотрі скоса позирали насмішкуватими очима одно на одного.
— А я вам оповіщу за кращу новину,— заговорив згодом один молодий панок.— Учора в дворянському клубі ввечері, вже сливе в обляги, одна французка, якась мадмуазель їда, викликала в прихожу Шулима Йосиповича Шполянського, банкірового брата, і з нестямки линула йому межи очі добру чарку сірчаних кислощів. Ще добре, що сірки було небагато, бо тільки обсмалила йому півщоки, один вус та шматок вуха.
— Виходе, що назначила його, щоб був значений, — сказав один з гостей.
— Уявляю собі цього носача з одним вусом! Ото, мабуть, вийшла мацапура! Варто б подивитись,— пожартував другий гість.
Знов почувся регіт. Гості наливали та все кружляли вино стаканами. Пішли жарти та смішки. Пішла весела розмова. Ніхто й гадки не мав, що через два покої лежить небіжчик-хазяїн. Тільки молода дочка небіжчика сиділа з смутними заплаканими очима. В другому покої лакеї та усякі слуги переглядались мовчки з журливим осміхом, а старіші богобоящі супили брови: їм було якось ніяково, що в горницях, де лежав небіжчик, аж лунав веселий безжурний регіт та справлявсь бучний бенкет замість панахиди.
А бенкет і справді наприкінці саме набиравсь сили. Гості зовсім забули про небіжчика. Вино булькало з пляшок в чарки та в стакани. Веселий регіт аж розлягавсь по горницях. Лепетливі та осудливі язики мололи без упину. Розмова про нові міські випадки та події йшла звичайно, як і повсякчас в інші дні. Регіт та гармидер не переставав ні на хвилину. Старий лакей Прохір, котрий давно служив у Гурковенка й власним досвідом дізнавсь, що не хазяїн, а Катерина Маврикіївна усім правує в господі, тільки здвигнув плечима, перехрестивсь і промовив:
— Ніяк не розберу, чи це похорон у домі, чи справляють весілля! Тільки весільних музик нема! Одколи живу на світі, ще не бачив такої веселої панахиди.
Розійшлися гості з веселої панахиди. Галас та гармидер замер. В горницях стишилось, як надворі після завірюхи... Знов почалося в тихих покоях бубоніння: дяк став на зміну черниці. Катерина Маврикіївна вже не зохочувалась читати псалтир. Уласевич пеклювавсь усім, що стосувалось до похорону: замовив катафалк, домовину, загодив трьох батюшок та двох дияконів, дав оповістку в газетах за день похорону. Катерина Маврикіївна тільки походжала та величними мигами довгих рук давала загад усім, а найбільше молодому асистентові, котрому довелось і давати лад у домі, і ганять по всіх усюдах по місті.
На похорон зійшлося на провід сумної процесії, може, десята частка тих, що недавно сповняли небіжчикові горниці; бо їх притягували туди тільки бучні бенкети та чудовий винний льох, сливе перший на ввесь Київ... Зачинивсь льох з винами, — зникла в знайомих і сама згадка про господаря. Зосталося на згадку за цього космополіта тільки вчене надбання: цебто кільки медиційних книжечок. Про небіжчика йшла поголоска, як за людину вчену. Але він нігде не виявив навіть своєї научаної і соціальної направи, бо... в його й не було потягу до того. Це був славний ремісник своєї справи, хоч він добре знав своє ремество, і з його був ремісник вчений і тямущий в своїй спеціальності. Ніякі громадянські та соціальні питання не взрушували й щиро не зогрівали його душі.