Ближче, ближче... Вже можна було вгадати, що скачуть двоє.
-Агов-ов, людоньки! — загукав молодий голос.— Відчиняйте! Свої!
Дід Матвій, не випускаючи мушкета з рук, зазирнув у круглу шпарину-бійницю, прорізану в воротях, і мовчки став відсувати колоду: то й справді були свої.
На подвір'я в'їхав чабан Омелько, за ним підпасич з луком за спиною. На сідлі в Омелька, міцно обхопивши його руками, сидів якийсь чоловік, півголий, у самих драних шароварах. Уся спина й плечі в нього були посмуговані, вкриті заструпілою кров'ю, на голеній голові теж запеклася кров.
Ледве Омелько скочив на землю, невідомий, мов лантух, зсунувся з сідла, мало не впав, заточившись на ослаблих ногах.
Оце, бачите, гостя привіз. Пасемо коло могили, коли бачимо — повзе щось у ковилі. А голосу не подає. Були б розшматували пси, якби Хведорко не похопився...
Білобровий, з облупленим носом Хведорко ствердно мотнув вихрястим чубом: мовляв, справді так і було.
-А ти ж звідки, чоловіче добрий? — лагідно спитав дід Матвій, пильно придивляючись до гостя з-під навислих острішками сивих брів.— Хто ж це тебе отак побасаманив?
-Від кримчаків утік... з улусу...— прохрипів прибулий. — Піймали мене... били навмируще... кинули в степу... думали, що неживий...
Старий мовчки хитнув головою: хто вже хто, а він набачився й не такого.
-Ану, давайте вечеряти, дівоньки,— наказав жінкам.— А ти, чоловіче добрий, ходи за мною. Треба ж тобі одежину якусь дати, бо світиш,голим тілом.
Незабаром хуторяни вже вечеряли на подвір'ї, посідавши кружка коло простелених на траві ряден. На них горою лежали товсто нарізані шматки пухких пшеничних паляниць і стояли миски з гарячим пшоняним кулешем, що смачно пахтів на все подвір'я салом з цибулею.
Тихий вечір уже мандрував понад степом, обережно торкав небо пучкою, то там, то там засвічував перші зорі. Але на подвір'ї було видно, і Михайлик з Івашком, ляпаючи собі на коліна гарячим кулешем, раз по раз поглядали на прибулого. Ну ж і катували сердегу кляті ординці! Все обличчя геть посмуговане шрамами. Один — глибокий, набряклий кров'ю, звивався од вуха до рота, ворушився, сіпав щоку, і через те здавалося, що гість кривить рота недоброю посмішкою. Хоч він і не думав сміятись: жадібно чекав на свою чергу набрати страви — аж рука трусилася з ложкою.
-А чого б ото я витріщався, їсти перебаранчав чоловікові?! У миску дивіться, вражі діти, у миску!!
Здорова дідова Матвієва ложка лунко ляснула по лобі спершу Івашка, потім Михайлика, бо хлопці, прикипівши очима до гостя, забули й куліш носити до рота. Обидва підскочили з несподіванки, та зразу ж і принишкли. За їжею треба сидіти статечно, не перенбачати сусідам. Забули про це, от і заробили.
Вечеря минула в мовчанні. Як спорожніли миски й жінки заходилися мити начиння, дід Матвій з Мехтодом, запаливши люльки, посідали на колодках, а коло них — гість. Він так несито смоктав коротеньку люльку-буруньку, аж вона шипіла й пахкала іскрами, і в червоних одсвітах шрам на щоці ворушивсь, наливаючись кров'ю.
-Ану, побратиме, заспівай якоїсь,— попрохав дід Матвій. — Так мені чогось неволя згадалася, аж за серце вхопило. Біжи по бандуру, Михайлику.
Хутко під звечорілим небом забриніла бандура, й Мехтод заспівав — повагом, неголосно, мов загомонів сам із собою:
Та зажурився соколонько:
"Бідна ж моя головонько!
Ще я рано з вирію летів,
Ще по горах сніжок білів,
Ще по горах сніжок білів.
Ой козаки у Крим ідуть,
Копитами той сніг зоб'ють,
Копитами той сніг зоб'ють".
-Чуєш, Михайлику? — шепнув Івашко, штовхнувши Михайлика в бік.— А на баштан підемо вдосвіта?
-На який баштан? — Михайлик здивовано закліпав русявими віями, та зразу ж і згадав. Ага, вони ж хотіли побачити, як вовк кавуни краде. Чом ні, можна піти — ану ж якраз і прибіжить, злодюга...
ГОНИТВА В СТЕПУ
Помалу розтрушує над степом сіру імлу припізнілий серпневий досвіток. В імлі скаче вершник. Оглядається назад, втягнувши голову в плечі, й жене навпростець, нещадно смугує нагаєм змокрілі боки доброго вороного коня, хоч той аж стелеться, кида й кида з-під копит жмутки трави разом із землею.
Вершник скаче не один: поруч на білому коні похитується хлопчик. Голова йому звисла на груди, очі ваплющені, він потроху сповзає набік і давно звалився б на землю, якби не був прив'язаний до коня вірьовкою.
Та вершник і не дивиться на хлопця: одне періщить вороного, наче слідом — йому лише чутно — женеться погоня. Ледве видний удосвіта шрам раз у раз кривить перекошене обличчя: так і є — це вчорашній зайда!
Не з добром приповз він учора на хутір, прикинувшись, що втік з татарської неволі: знав, клятущий, чим підманути добрих людей!
Ніякий він не втікач — лютий харциз-розбійник, що промишляє в степах, грабує, кого перестріне самотою: козака, то й козака, ординця, то й ординця. Обдирає до білої кістки, в'яже пограбованого, тягне на аркані за собою, продає десь аж над Чорним морем у неволю.
Вже давно відцурався недолюдок свого роду й племені: нема в нього ані товариства, ані рідні, ані побратима.
А був колись козак. Та зрадила вовча вдача; поїхав з товаришем на влови — й злакомився на його хорошу зброю. Заманив на спочинок у байрак і вдарив сонного ножем у спину. Забрав мушкет, і шаблю, цяцьковану сріблом, і турецький кривий кинджал, спіймав наполоханого коня й утік світ за очі.
А поранений не вмер одразу. Очутившись, на превелику силу вибрався з байрака, відповз трохи й зомлів, спливаючи кров'ю. Отут, щастям, і трапили на нього свої, що саме верталися із сторожування: козацькі бекети-сторожі день і ніч вартували на могилах, виглядаючи з вершечка, чи не сунуть з-над Чорного моря турецькі або татарські орди.
Розлютовані запорожці заприсяглися зарити вбивцю живцем у землю, бо, відколи Січ стоїть, не чувано, щоб козак козакові отаке заподіяв.
Кинулися ловити — та ба! — по харцизові давно й слід здимів.
І став він жити по-вовчому: тікав від усіх, ховався й хапав, хапав здобич, де бачив. Усі полювали на нього: і козаки, й ординці, та до пори до часу щастило, якось вимикався живий. Коли надто вже припікало в п'яти, тікав па Дністро, де мав у скелях свої потаємні схованки, й, пересидівши лиху годину, знову вертався в наддніпрянські степи.
Та оце й ускочив: спіймали на гарячому татарські чабани, саме як одбивав од табуна десяток найкращих коней-бахматів, щоб продати їх нищечком в іншому улусі — десь аж під Перекопом.
Ох і били ж його чабани! Харциз пересмикнув плечима, зіщулився від самої згадки. Інший давно б розпрощався з душею від такого катування, та, видног розбійницька душа цупко трималася тіла. Прикинувся під киями неживим, а як чабани, плюнувши па нього, пішли — поповз геть. Два дні перележав у балці в полині, доки набрався сили, а тоді подався шукати здобичі десь-інде. За тиждень надибав зимівник над балкою, вгледів здалека гарний хутірський табун. І таки ж поталанило: не в ординців, то в хуторян узяв своє.
...Михайлик нарешті сприснув з коня. Від поштовху розплющив очі, та зараз же заплющив знову, бо високий кущ буркуну зненацька шмагнув по лобі. Мало не вихльоснув ока.
Хоч би ж підвести голову, випростатись. Хлопець шарпнувся всім тілом, але знову звиснув униз головою, вдарившись об кінський бік.
Його прив'язано до коня: той кінь кудись скаче — перед очима миготять копита. Що ж сталося?
Раптом Михайлика боляче смикнуло вгору: він випростався з мимовільним стогоном. Руки зв'язані за спиною, ноги — під кінським черевом; не диво, що так болить усе тіло. А найдужче голова, аж в очах темно.
Вже не треба питати себе, що сталось: поруч на вороному дідовому Матвієвому коні скаче вчорашній гість, трима в руці вірьовку. Другим кінцем Михайлик туго обмотаний у поясі.
Так он хто приповз на хутір! І як же не вгадали, що це — харцизяка?! Такий жалю не має: рідного батька продасть у неволю — буде, мабуть, те саме й Михайликові.
Аж морозом обсипало від цієї думки. Хлопець скоса позирнув на грабіжника.
-Куди мене везете, дядьку? — поспитав мимоволі.
Але той ніби не чув. Тільки набряклий кров'ю шрам звично сіпнувся на щоці, скрививши рота глумливим посміхом.
"Оце-то наскочив на вовка!" — гірко подумалось Михайликові. І тут згадалося все. Як повставали з Івашком удосвіта, ледве зблідло небо. Довго штурхали одне одного, доки розбуркались: дуже морив сон, бо спали надворі, щоб не чутно було, як тікатимуть до балки. Обхлюпались водою біля криниці і пригинцем побігли за стайню: там в Івашка була вирита під горожею яма — лазити, коли ворота замкнені.
Свиснули собакам — ану ж загавкають спросоння! — але, на диво, собак не було чути. Раптом Івашко спіткнувся об щось м'яке, мало не впав. Здоровезний надвірний вовчук Рябко лежав на землі неживий, розкидавши лапи.
-Рябчику! Ой Рябчику! — припав до улюбленця Івашко та зразу ж і схопився. Із стайні долинуло шамотіння: чути було, як хтось обережно ступає там, як форкають, б'ють копитами наполохані коні.
Хлопці мов прикипіли до землі. Що робити? Бігти в стайню? Гукати людей? Не встигли й оком змигнути — із стайні посунула темна постать, тягнучи за собою двох коней.
І тут Івашко схибив. "Ти що ж то робиш, падлюко!" — з лементом метнувся до злодія. Михайлик — за ним. Тільки й чув, як, захлинувшись, ойкнув, звалився Івашко. І зразу щось важке вдарило по голові. Далі вже не пам'ятає нічого...
У безмежному подиві Михайлик похитав головою. Як же воно так вийшло! Невже ніхто на хуторі не почув лементу, ніхто не погнався за злодієм? А може, й гналися, та відстали: знав харциз, котрі коні вкрасти! Тільки зараз постеріг хлопець, яким конем їде,— це ж їхній Білаш! Місяців зо три тому дід Матвій подарував його батькові. "Бери, побратиме, — сказав,— такий вражий кінь мудрий: тільки на бандурі не грає. Та дарма, ти за нього заграєш..."
За три місяці Білаш так звик до Михайлика, бігав за ним, як собака. А зараз несе його на погибель, і нема на це ніякої ради.
І раптом вдарила в голову відчайдушна думка. Ледве чутно цмокнув коневі, і той, ніби тільки й чекав цього, нашорошивши вуха, рвонув з копита, мало не вилетів з сідла харциз, який міцно обмотав круг руки вірьовку.
Нещадно лаючись, він шарпнув до себе Михайлика — гаразд, що Білаш встиг зупинитись, аж сів на задні ноги — і скільки сили в руках почав шмагати хлопця вірьовкою; той тільки здригався та щулився.
-А, гадюче насіння! — хрипів комишник.— Тікати схотів! Ось я тобі дам тікати! Уб'ю! Розшматую, як жабу!..
Михайлик заплющив очі, щоб не бачити перекривленого, наллятого кров'ю обличчя.
-Ну й убивай! — простогнав.— Думаєш, боюся? Хоч у неволі не буду.
Рука з вірьовкою впала.
-Ах ти ж, гадюченя! Он що надумав.