У нічному небі перекочувалися відблиски міських вогнів, і серед них велетенський кит завис, тільки зрідка ворушачи плавцями, хвостом трохи догори. Він зазирав саме в моє вікно. Маленьким круглим оком кит дивився на мене, а друге око, з іншого боку голови, мабуть, пильнувало парк і небо над ним. Потім він важко повернувся і глянув на мене другим оком.
— Звідки ти взявся? — запитав я, прочинивши вікно, дуже тихо, щоби не почула мама.
— Я не знаю, — так само тихо відповів кит, — мабуть, ти мене вигадав.
— Не може бути, — сказав я.
— Чесне слово! — відповів кит, і, помовчавши, додав: — Я дуже голодний.
— Але в мене нічого нема, — збентежився я.
Я знав, що кити їдять планктон, пропускаючи крізь себе морську воду, але ні морської води, ні планктону...
— Є, — наполегливо перервав кит хід моїх думок, — я ж сам бачу.
Я одразу зрозумів його. Усі три таблетки я простяг йому через вікно на долоні. Кит взяв їх обережно, грубими м'якими губами, як поні в парку. Мені навіть здалося, що він задоволено причмокнув, випускаючи повітря через дихальце на голові. Мушлі і водорості поналипали на ньому, плавці були сильні, пружні, хвіст повільно рухався з боку в бік. (...)