Це я засвоїв пізніше, а спершу намагався обов'язково бути попереду, і мені, звісно ж, діставалося найменше.
Та все ж на кінець відпустки назбирав тих камінців на цілу коробку, що з-під цукерок. Сердоліки, агати, кольорові яшми, або "собачки", як їх називали коктебельські старожили. Викладені старанно на ваті, відшліфовані, відполіровані морем, вони переливалися кольоровою гамою, вбирали очі вибагливим, фантастичним малюнком. Це був мій найбільший скарб, я не розстався б із ним ні за які мільйони.
Повернувся з відпустки: спина чорна, обсмажена сонцем, а живіт, груди білі, як у слимака.
— Чи ти весь час рачки там лазив? — здивувалася дружина.
Я мовчки дістав свою заповітну коробку, поніс до столу, ближче до світла. Поклав, обережно розкрив.
— Ось!
— Що це?
— Ферлампікси. — Гордість так і розпирала мене. — Сам назбирав!
— Гарненькі.
— Гарненькі! Що ти розумієш — гарненькі! Ти бачила щось на світі красивіше?
І весь рік, аж до відпустки наступної, мені якщо й снилося щось, то тільки коктебельська бухта. Її розкішні дарунки.
Побував у Коктебелі іще раз, іще (вдруге вже з дружиною, надіючись, що й вона "захворіє" кам'яною хворобою, але в неї виявився стійкий імунітет), а згодом, довідавшись, що халцедони трапляються не тільки в Коктебелі, що цей мінерал досить поширений, я потроху-потроху та й розширив географію пошуків, вирушаючи щоліта в усе нові й нові мандри.
І де тільки мене не носило протягом оцих двадцяти літ! Кавказ і Тюман, Північний Урал і Середня Азія, Казахстан, Памір, Забайкалля, Тянь-Шань — я заживо засмажувався на такирах Бекпакдали, задихався посеред висотних долин Мургабу, до кісток промерзав на Тюмані; мене їв гнус, жалили павуки, вся нечисть отруйна, яка повзала, літала, стрибала, день і ніч полювала за мною, я привозив додому й фурункули, й дизентерію, та все не каявся, бо той вогонь, що спалахнув у мені одного ранку на коктебельському пляжі, вже не згасав і на мить: я надійно й назавжди поповнив загін каменярів, або, як ми самі себе називаємо, любителів каменю.
І кого тільки не доводилося стрічати у цих мандрах! З якими тільки диваками не доводилося стикатись! Були навіть такі, що покидали й сім'ї, коли ставали перед дилемою: або сім'я, або камінь. Пам'ятаю, зустріли одного такого в горах Паміру: одяг — лахміття, взувачка — на чесному слові, обличчя — здичавіле, густо заросле волоссям, тільки очі горять фанатичним вогнем. У руці — молоток, за плечима — величезний рюкзак. Коли він його опустив важко на землю, ніхто з нас не міг його підняти: рюкзак майже по зав'язку був забитий камінням. Щоб набрати побільше каміння, він викинув майже всі харчі: консерви, крупи, сало, цукор — лишив тільки галети, що нічого не важили. Тими галетами й перебивався майже тиждень, поки вибрався на дорогу. Схуд так, що й кістки торохкотіли, але не викинув жодного камінця.
Познайомилися, нагодували. (Як він їв! Немов після концтабору). Вдячний, він дав нам свою адресу, запросив завітати в гості. "Ви побачите одну з кращих колекцій", — сказав без зайвої скромності. Москвич, доктор наук.
За півроку, приїхавши до Москви, я йому зателефонував, нагадав про Памір. Він так зрадів, немов почув голос найдорожчої у світі людини: "Приїжджайте! Негайно". І до півночі мене не одпускав. Показував свою і справді багатющу колекцію, зібрану замалим не по всьому світу, діставав кожен кристал із такою обережною ніжністю, наче це було його найулюбленіше дитя.
Він, звісно, давно отямився од памірських мандрів своїх: поправився, поголене обличчя відтіняла акуратна професорська борідка, тільки очі палахкотіли тим же фанатичним вогнем.
З того часу ми з ним переписуємось, а то й передзвонюємося, збираємося разом рушити в мандри по камінь (мене часом мороз пробирає по тілу, як подумаю, куди може завести оцей божевільний!), обмінюємося найцікавішими зразками каміння. Але не про нього моя розповідь, хоч там і було про що розповісти, стільки траплялося з ним неймовірних пригод, а про Володю Батанова, мого вже південного друга, який чомусь попав під слідство.
Що з ним сталося? Що він накоїв?
У вухах моїх лунало й лунало його наболіло-спокійне: "Маю те, що заробив".
Так що ж він заробив?
II
З Володею Батановим кам'яна доля моя звела мене на Кавказі, а вірніше — в Іджевані, у Вірменії. Чому я опинився в Іджевані, читач уже, мабуть, догадується: там є величезний кар'єр, який постачає сировиною бентонітовий комбінат. Бентоніт — отака собі глина, що нагадує мило: коли пройде дощ, то не родилася ще людина, яка змогла б утриматися на ній на ногах. А кар'єр той оточують симпатичні гірки: Тулут, Керцеус, і в тих гірках, наче ізюминки в булці, запечені кольорові яшми й агати. Сотні, тисячі, мільйони агатів запаковані в таку міцнющу породу, що найважчий молоток одскакує од неї, наче од сталі. Порода любить ховати свої скарби в найміцнішу броню, і добувати їх доводиться кров'ю і потом.
Коли б я був поетом, я склав би оду вірменським агатам: вони того заслуговують.
Перший іджеванський агат побачив, звісно ж, у москвича (якщо ви потрапите на безлюдний острів, якщо опинитесь у найглухішій тайзі і наткнетеся на слід людини, так і знайте: то слід москвича. Де мені не доводилося бувати, переді мною був обов'язково москвич). Тож перший іджеванський агат я побачив у москвича й одразу ж зроаумів, що чогось кращого мені вже не бачити, доки й житиму.
Уявіть синє поле. Синє-синє сапфірове поле. Синь густа, а водночас і трохи прозора, вона наче підсвічена зсередини невидимим сонцем, теж синього кольору. А посередині того синього-синього поля зметнувся язик такого гарячого полум'я, що я спершу боявся діткнутись до нього рукою: обпалить! Та природі й цього здалося замало: поверх того червоного спалаху вона пустила цнотливо білу хмаринку, а все поле обплела золотим візерунком. Золоті мережива на синьому тлі. Подумала-подумала та й розкидала по тому мереживі червоні цятки.
Бачили вірменські килими? Так оті всі килими — бліда копія іджеванських агатів.
Після того я втратив спокій. Агат той ввижався мені серед білого дня, насинався ночами. Я вже розумів, що жити не зможу, коли не дістану подібного.
Ще взимку став готуватися до поїздки у Вірменію. Дістав новий геологічний молоток (вола можна запросто вбити таким молотком!), чотирикілограмову кувалду. Вистругав із акації ручку. Зубила з найтвердішої сталі взявся роздобути Павло Євгенович, майже двометрового зросту чолов'яга, якого я спокусив тими агатами. Павло Євгенович працював за молодих літ у кам'яному кар'єрі, так що лупати камінь йому не вдивовижу.
Не буду описувати, як ми збирались. Як діставали консерви та інші продукти (їхали ж на півмісяця), як купували посеред курортного сезону квитки на літак, а головне — як одбивалися од наших жінок. Вони ніяк не могли зрозуміти, чого нас несе провести свою відпустку в глиняному кар'єрі, а не на березі моря. Не інакше — остаточно збожеволіли! Головне: ми благополучно дісталися до місця і поселилися не в наметі, як передбачалось, а в селі Саригюх, за три кілометри від кар'єру, у вірменській родині.
Досі я, грішний, стрічався з вірменами переважно на ринках. Тож поволі-поволі складалося враження, що коли не всі вони торговці й спекулянти, то переважна їхня більшість. Тепер же я мав нагоду на власні очі переконатись, як я помилявся. Більш чесного, працьовитого й гостинного народу мені ще не доводилося стрічати. Таких спрацьованих рук, як у нашого господаря, я не бачив навіть в українських колгоспників: уся сім'я, від найменшої дитини до найветхішого діда, з ранку до вечора працьовитими бджолами поралася на господарстві.
У господаря було троє дочок і троє синів — імена синів починалися з літери С: Сос, Санасар і Сосун. Сос був уже одружений на красуні Римі, він весь вдався у батька, такий же смаглявий і чорноокий, Санасар ще парубкував, і рудішого парубка не було на весь Саригюх, а Сосун ходив до школи, і було в нього ще стільки дитинного, що хотілось усміхатися, дивлячись на нього. Якось я дав йому потримати мій складаний ніж — він так ним бавився, що в мене не вистачило духу той ніж одібрати. І відтоді Сосун став ходити з нами до кар'єру (були саме канікули) — одробляти подарований ніж.
Тож ми з раннього ранку до пізнього вечора пропадали на тому кар'єрі. А вірніше: на горах Керцеусі й Тулуті. Заривалися в землю, лупали скелю як прокляті, гострі скалки раз по раз одлітали од каміння, поціляли нас по руках, по ногах, по обличчі, ми були списані шрамами, мов зарізяки, але й не подумали б одступитися, бо винагородою за всі наші страждання були вірменські агати, які зрідка траплялися в тому кам'яному масиві.
Особливо старався Павло Євгенович: підступав до чергової брили з важкою кувалдою і, накачуючи в чималенький животище повітря, наче в компресор, люто кидався на камінь. Гух! Гух! Гух! — бив щосили у скелю, розколюючи її на окремі брили, і гострі, як бритва, осколки так навсібіч і свистіли. Але я й не думав одбігати подалі, я підлазив майже під молот, вдивляючись жадібно в черговий скол: чи не появиться нарешті агат.
І ось наступала жадана хвилина:
— Агат!
Кидали молоток і кувалду, схилялися над брилою. Там із сірого тла витикалася благородна мигдалина — ми ніжно голубили її, ладні цілувати, потім заходжувалися вивільняти з кам'яного полону.
Удар, іще удар — обережно, щоб не пошкодити! — мигдалина вилущувалася, наче яйце, покірно лягала на наші долоні.
За мільйони літ вона вперше побачила світло!
Ми ще не знали, що в неї всередині. Які застигли там фарби, який зачаївся малюнок. Про це дізнаємося в Києві, розрізавши її навпіл, але й зараз ми відчуваємо себе на сьомому небі, і всі наші шрами, вся наша втома і муки були аж ніщо супроти оцієї кам'яної царівни.
З Володею Батановим ми познайомилися під час дощу, і дощі нас прали майже щодня, недаремно ж Іджеван перекладався з вірменської, як "мокрий мішок". Тож і цього разу наповзла чорна хмара, і така линула злива, що ми одразу ж промокли до нитки, покидали свій інструмент та й помчали до халабуди, в якій колись зберігалася вибухівка, а тепер вона стояла порожня. Ускочили до неї спрожогу і ледь не збили з ніг високого хлопця, що раніше нас заховався од зливи.
Гуло й плюскотіло халабуду шарпало так, що здавалось: от-от розвалиться, блискавиці били майже біля порога — гострі спалахи синього світла сліпили нам очі, ми аж голови в плечі вбирали, чекаючи чергового, що весь світ роздирав, тріскоту, а хлопець стояв такий незворушно-спокійний, наче вся оця вакханалія його й не обходила.
Стояв і тримав у руці молоток.
Той молоток і привернув насамперед нашу увагу.
Це був геологічний молоток, такий, як у нас.