Шкода, нас не буде!
Гомонять, мов біля них і немає нікого.
— Чуєте? — спитав довгочубий молодик, з червоною смугою через усю щоку,— кажуть, у тутешнього пана жінка з Богуслава, гарна, як зірка. Коли б побачити... Землячка ж.
— Яка вона тобі землячка? — сердито відказав однорукий.— Перевертень поганий... Своїх продала. Я б отих потурначок живцем топив, щоб і роду від них не було,— нам на погибель!
Ніби зрозумівши таку страшну погрозу, маленький Марусин синок прокинувся й гірко заплакав.
Низько похиливши голову, пішла Маруся назад. Все пливло їй перед очима. Оце-то почула! Оце діждалась! Правда, все правда... "Своїх продала..." Мабуть, і мати, якби побачила, таке сказала б!
Що ж його робити?! Як його в світі жити? Нема в кого спитати поради!
До вечора сиділа Маруся над колискою, боялася ворухнутись. Дитя плакало-захлиналося, пашіло гарячкою.
Прийшов Магомет-ага, натупав, нагримав: нащо носила дитя дивитися на отих бузувірів! Це вони йому поробили: відомо ж, запорожці — всі чаклуни-характерники, могли зозла накликати на малого Юсуфа хворість.
Плачучи разом з сином, злякано відмовляла Маруся:
— То не запорожці, то я винна! Дитя кволилося ще зранку, не треба було стояти з ним на сонці...
Прибігли жінки, кожна із своєю порадою, охкали, цмокали — вона їх і не чула.
Аж ось Пелагія привела звідкілясь старого лікаря-хакима. Той побурмотів над хлоп'ям, обкурив запашним димом, дав випити якогось зілля, і малий, чи то від ліків, чи, може, наплакавшись до втоми, потроху став засинати.
І знов налетіли, як оси, обсіли Марусю болючі думки.
Раптом згадалося: взавтра ж Великдень! Удома — свято.
А тих сіромах замкнули в льоху, змордованих, голодних, навіть по шматку ячного коржа не кинули. У турків теж свято: молитимуться в мечеті дві ночі без їжі та питва, буде такий піст і бранцям.
Пелагія шепнула: звелів Ахмед-паша накласти на запорожців по двоє кайданів, навісити на двері льоху пудові замки: ану ж, доберуть способу та втечуть!
Коло берега вже стоїть галера, чекає на них; після свят переженуть туди бранців, посадять за весла і попливе галера кудись аж до аравійських берегів.
Біля дверей зачовгали капці. Увійшов безбородий, схожий на стару бабу Алім, що доглядав жінок Магомета-аги, вклонився, притуливши руку до серця:
— Найясніший ефенді-паша йде до шановної Мерієм-ханум. Хай готується його зустріти!
Маруся сердито зітхнула, накинувши на себе остогидле запинало. Ще й цей причалапає, почне бурчати-вичитувати: чого ходила, чого сина носила, а може, й чого слухала, що казали бранці, та не переказала нікому...
Але паша не бурчав і не вичитував. Поплескав по гарячій щічці малого Юсуфа, що спав у колисці, випручавши рученята з пелюшок, обіцяв прислати до нього вранці свого лікаря... й раптом витяг з-за халата здоровезну в'язку ключів:
— Заховай, джаним, не давай нікому! Прийду вранці з мечеті — заберу.
Що то за ключі — не сказав. Повернувся й пішов.
Отут і вдарила Марусі в голову відчайдушна думка. А що, як вони, оті ключі, від льоху, де в'язні? Може, піти... спробувати?
Як пощастить — хоч їсти дасть бранцям, хоч води наллє свіжої. Спіймають, хай буде, що буде! А може ж, і не спіймають...
Заплакав синок — вона мерщій заколисала його. Покликала Пелагію, щоб сиділа, очей не зводила з дитяти, і потайними дверцятами в кутку, під килимом, вийшла з опочивальні.
... Глибоко під землю ведуть стрімкі, пощерблені сходи. Сиплються камінці з-під ніг, холоне серце. Маруся ще ніколи тут не ходила. З двома кошиками через плече, з величезним мідним глеком у руці спускається вниз, обережно присвічуючи собі смолоскипом,— гаразд, що догадалася захопити його з собою!
Чорна, беззоряна ніч нависла над землею. Ні голосу ніде, ні шелесту — самі собаки гавкають, виють удалині. Усі чоловіки в мечеті, жінки й собі моляться по кутках; навіть сторож, котрий завжди сидить біля льоху, десь пішов: мабуть, теж мимрить Коран у своїй комірчині. Ось і двері, й два чавунні замки на них. Тремтячою рукою Маруся перебирала важкі ключі, по черзі пхала їх у шпари. Хололо серце: що, як вона помилилася, — не та в'язка?.. І раптом клацнуло — раз і другий... Відімкнула! Зарипіли іржаві завіси — і відразу в обличчя вдарило вогкістю, підземною пліснявою.
З писком кинулися врозтіч сполохані пацюки, метляючи голими хвостами. Маруся аж зуби зціпила, щоб не заверещати на все підземелля.
... Хлюпотить під ногами вода, звисають над головою важкі зубчасті брили. Певне, в скелі видовбано цей страхітливий льох. Звідси вже нікому не втекти, не підкопатися під мури — спробуй голіруч пробити камінь!
Десь тут, у глухій печері, тримає паша гурт козаків, що їх багато років тому полонив у поході. Відколи загнали під землю, ще ні разу не скидали з них ланцюгів, не давали вийти й на хвилину, побачити сонце. Мабуть, вже й кістки їхні потліли в кайданах...
Та де ж запорожці? Хідник зверта праворуч, гине в мороці. І раптом крізь камінь пробилися голоси, брязнуло залізо. Є! Десь тут, близько. Скупий вогник смолоскипа побіг по чорних, нерівно тесаних стінах, чіпляючись за мокре павутиння, шугнув у чорний закуток. Двері! І так само два замки на них...
Знов важко, з натугою, двічі заскреготів ключ. Маруся шарпнула клямку — й стала. Наче в могилу зайшла! Сморід, задуха...
Назустріч заворушилися людські тіні, забряжчали кайдани.
— Хто це? — спитав хрипкий голос.
— Однорукий!
Маруся поставила глек, скинула з плеча кошики.
— То я! — відповіла тихо.
— Жінка! — здивувався козак.— Стривай! Це ж ти, мабуть, ота Богуславка! Диви — прийшла, не злякалася.
Де там не злякалася! Жах душив Марусю за горло, не давав зітхнути.
— Я вам їсти принесла. Узавтра Великдень... свято...
— Свято... Коли б на волю — ото було б свято! Чого ж стоїш? Давай, що принесла.
— Пити! Пити! — застогнали в кутку кволі голоси.
Матінко! Хто там? Лише тепер, трохи звикши до темряви, побачила Маруся, що там, у тісному кутку, прикуті ланцюгами до стіни — люди, не люди — якісь кістяки. Довгі сиві бороди, висохлі пазуристі руки...
Та це ж оті мученики, що стільки років нидіють під землею! Знав паша, до кого вкинути запорожців!
— Зараз, зараз дам пити!
Вона метнулася, поналивала всім води в череп'я, порозкладала їжу.
— Ой молодичко! — прохрипів в'язень, простягаючи до черепка скоцюрблену руку.— Було б тобі мовчати, що завтра Великдень. Аж за серце вхопило.
Що скажеш на це? Маруся тільки сльози ковтала.
— Ану, хлопці! — гримнув раптом однорукий.— Чи пан, чи пропав! Відмикай нам кайдани, Богу славко!
— Це ж як? — сполотніла вона.
— А так. Ключі в тебе є? Давай сюди!
Тільки зараз впало їй в око, що на ланцюзі, який сковував запорожцеві вцілілу руку з ногами, висить замок.
Хотіла відступитися — й не змогла. Побігла, принесла в'язку. Двома ключами повідмикала кайдани.
Не вірячи собі, випростували бранці затерплі руки й ноги.
— Не баріться, хлопці, не баріться! — наказував однорукий.— Тікаймо, поки турки не схаменулися!
— Десь тут є човен чи байдак який?
— Галера є! — згадала Маруся.— Стоїть недалечко.
— А ми! А нас...— жалібно застогнали прикуті до стіни в'язні.— Хоч у море вкиньте, тільки тут не лишайте... Братчики!
Запорожці метнулись до них. Повиривали із стіни іржаві гаки, порозбивали ланцюги, навічно заклепані на худих тілах.
— Стривайте! — зупинив братчиків однорукий, блиснувши очима.— Хоч і шкода часу, а утнемо туркам штуку. Хлопці, хутчій замикайте кайдани знову! Хай думають бусурмени, що нам чорти помагали.
... Ледве помітною при світлі пізнього місяця стежкою вивела Маруся козаків на берег.
Галера стояла порожня: дозорці разом з усіма правовірними молилися в мечеті, не чуючи ніякого лиха. Навіть кладки, перекинутої на галеру з високої кам'яної коси, не прибрали.
— Ну, Богуславко, бувай здорова! Спасибі тобі. Може, з нами поїдеш?
Маруся зітхнула:
— А синок?
— Гляди: дізнаються — уб'ють тебе!
— Уб'ють, то й уб'ють. Нічого не вдієш...
І стрималась — не заплакала. Тільки руки заломила.
— Козаче, голубе, не минай Богуслава: там моя мати! Побачиш — скажи: хай добра не збуває, мене не шукає, бо я вже в могилі...
Тихо звелися й пірнули у воду весла. Галера попливла-полетіла, мов на крилах.
Стоїть Маруся, дивиться вслід. Хоче йти назад і не може...
Одна в людини мати — одна батьківщина. Хто втеряє її — не матиме долі довіку!