Немов хтось запалив фантастичний ліс вогневих дерев, які на мить спалахували, гасли і на їх місці зразу спалахували нові й нові.
– Бомблять! – несамовито вигукнув Роман, будячи Олексу.
– Біжимо до недобудованої вежі, там безпечніше!
– Швидше!
"Ноги, ноги – витримайте шалену гонитву, в страшному вогневому лісі, не дайте загинути", – думає Олекса.
– Буаххх – бу бу бу буух! – гремить навколо один суцільний грім, де не можна розібрати окремого вибуху.
Під цю нечувану, могутню симфонію сучасної війни, хлопці вбігають до глибокого бункеру і занурюються на кільканадцять метрів під землю. У самому вході розірвалася важка бомба, гарячим струмом повітря валить з ніг. Роман падає на щось мягке і по подихові відчуває, що це Олекса.
– Ти живий?
– Поки що живий.
У бункері темно. Трусилася, немов у лихоманці перелякана земля.
– Яке шалене бомбардування, – кричить на вухо Олексі Роман.
– Коли б залишитися живим.
– Коли б Бог дав, щоб швидче закінчилася війна.
Довгі години безперервного бомбардування. Хлопці прислухаються до кожного вибуху.
Це, або наш кінець, або початок чогось нового.
Поволі тягнуться години напруженого очікування. Хлопщі притиснулися один до одного і відчувають як колотиться серце кожного.
А над головою, немов надзвичайної сили велетень, колотив у страхітливе бубно.
Настав день. Бомбардування трохи вщухло, бо ціль пересунулася далі від прибережної смуги на континент.
Роман визирнув з бункера й побачив як німці з піднятими руками здавалися у полон. Де які башти ще відстрілювалися, але над більшістю викинуто білі прапори.
Від морського берега на суходіл сунули сотні панцерників, виповзали на піскові дюни, м'яли, немов суху торішню траву, іржаві дроти колючої загороди.
За панцерниками поодинці перебігають вояки у зелених одностроях, довгими палицями розвідують міновані поля, звідтіль часто доноситься нове, нечуване коротке слово:
– О – кей! О – кей!
– Американці! – радісно вигукує Роман.
– Скінчилася наша неволя!
– Хвалити Бога, що залишилися живі.
– Побачимо, що буде далі.
Лише на другий день від початку офензиви, хлопці повернули до свого табору. Там уже були американці. Вони розшукували заховавшихся німців і перевіряли усіх закордонних робітників. Врешті виступив офіцер і зробив важливе повідомлення:
– Від тепер ви вільні. Залишайтеся поки що на місці. Американська армія турбуватиметься вами, постачатиме харчі й зробить усе можливе для найшвидчого повороту на батьківщину. Частину людей, можливо, відправимо морем .
Італійці, французи, голяндці, бельгійці бучно висловлювали свою радість.
Роман пішов до бараку, ліг на нари і замислився. Перед очима повстали затуманені від часу образи з рідної землі: два схили над річкою, такі округлі, немов груди матері – землі. На них росли садки, цвів кукіль і сині волошки...
Багато дечого згадав Роман...
– Романе! Ти що захворів... вставай, там на дворі роздають смачний обід, шоколяду! Мерщій! – гукає Олекса.
– Не чіпай мене, Олекса! Залиш!
– Дурнику! Така смачна шоколяда... я вже отримав!
– Не чіпай мене! ...
ТАЄМНИЦІ ЗА ОБРІЄМ.
На Атлантику штиль.
Стомлений червневою спекою океан розлігся, спираючися в обрій. Спочивав і бавився ласкаво і примирливо з берегами, той велетень. Міліярди сонячних зайчиків мерехкотіли, спалахували сліпучим сяйвом розтопленого срібла.
– Тут земля, там море, вгорі небо, – шепоче Роман і у нього з'являється фантастична підозра проти моря, – воно зрадливе таке, пеститься об береги, але воно підступне.
Мріє проковтнути землю разом з Романом... Ні, море! Не бувати цьому!
І юнак іде назустріч теплим хвилям...
Вже два тижні відпочиває Роман разом з Олексою, своїм нерозлучним спутником, і щодня приходять на берег.
Вони ще мешкають у тому ж самому таборі, але який чудовий раціон їжі отримують щодня: білий, немов сонце, хліб, масло, консерви, мармеляду. Сили щодня прибувають до тіла, яке стало гладшим, міцнішим і наливалося немов молодий огірок.
Тіло задоволене, але молода душа... Душа ні. Душа повна сумнівів.
Хлопці щодня починають більш поважніші розмови.
– Війна ще котиться, вирує в Європі...
– Яка доля спіткає нас?
– Хочеться побачити життя різних людей, порівняти чи гірше, чи краще ніж на нашій батьківщині. Мене давно тягло до таємничих земель і островів укритих тропічним пралісом, пізнати, що є там за тим блакитним, загадковим колом, – показує Олекса туди, де море зливалося з небом у таємничу і невідому, блакитньо-синю далечінь.
– Думки неволять мене, не дають спати вночі. Знов тато снилися, такі худі, худі й кажуть: "ти, сину, свій розум маєш, роби як тобі підскаже серце, а я тобі нічого не можу порадити..." І видалося мені, що їх душа шепотіла: "тіло моє закопане у вічній мерзлоті за північним колом, де ми здобували проклятий нікель", поважно промовляв Роман. Олекса пильно вдивлявся в романове обличчя. Над пухнатими губами юнака, поріс ніжний, ворсистий пушок, якого ще ніколи не торкалася бритва. У карих, задумливо – глибоких, але разом і задиркувато-насмішливих очах, блищав вогник упертого завзяття.
– Що ж, друже-побратиме, підемо в світ поза очі.
– Згода, друже-побратиме! Нам, крім власного життя, губити нічого. Якось влаштуємося межи людьми – не загинемо, – відповів Роман.
– Зле, що не знаємо кількох мов.
– Навчимося, друже! Аби було бажання і конечна потреба, тоді все буде гаразд.
Юнаки йшли берегом океану, ступали мокрим піском, перестрибували каміння, поросле слизькою, зеленою водорістю. На скелі височіла напівзруйнована вежа маяка – вона вже давно привертала їх увагу, але все не траплялося нагоди відвідати її, аж нагода ця сталася сьогодні. Що крок – то ширшим ставав краєвид, і коли мандрівники дісталися до пошкодженої гарматнями вежі, перед ними розгорнулася широка панорама – то була незабутня картина нашої сучасности – перед очима хлопців стояла найбільша у світі військова фльота, яка виконала могутню інвазію на європейський континент 6 червня 1944 року. На рейді величезна ескадра різноманітних кораблів: ближче до берега стояли, немов хорти, швидкісні сірозелені, стрункі винищувачі, далі два ряди справжніх бойових кораблів – крейсерів, за ними велитенські літаконосці і панцерові важкі бойові кораблі – плаваючі фортеці, що ощірилися наведеними на узбережжя гарматами найважчого калібру. Між кораблями і пологим беретом снували туди й назад табуни десантних човнів, безперервним потоком вивантажувалося військо. З поронів сповзали панцерники, авта, гармати, особливі, ще небачені, військові машини.
– Ось велична військова романтика модерної техніки, тут нема жодного вітрильника, так широко оспіваного у юнацьких пригодницьких повістях, тут є нова техніка... страшна і могутня, яка перемогла теж могутню військову німецьку машину, – казав Роман.
– Романе! Ти на кожному кроці робиш історичні висновки", – промовив Олекса.
– Так, мій любий, коханий юначе? Не голими руками, не однією шаблею воюють у двадцятому столітті. Запам'ятай, що визвольна боротьба почалася не сьогодні, вона почалася давно... Перемога теж прийде не зразу чи раптово. Ніхто не принесе волі, поки не визволимося самі, бо визволителі завжди приносять нове ярмо.
– Це правда! Німці обіцяли у своїх брехливих принадах багато, а принесли рабство.
– Так, Олексо, і ми перенесли на собі два рабства! Така наша доля. ,
– Історична доля, ти хочеш сказати Романе! Ти маєш рацію. – Олекса змовк і оглядав кораблі, немов адмірал перед наступом приймав параду. Він склав руки на груди. Роман залюбувався величною постаттю свого приятеля – "немов якийсь адмірал чи полководець перед наступом приймає параду свого війська. Рости, рости юначе – бажаю тобі великої долі!" Сонце підбарвлювало молоде, життєве загоріле обличчя, усю постать немов вирізблену з старої, потемнілої брондзи. Роман спочивав і тішився, його думки підіймалися високо, вихорем швидкістних літаків – винищувачів проносилися над рідною землею, мрії сягали далеко-далеко... І знову він лицар! Так, він хоче бути лицарем, хоче підкорити своїй кінцевій меті всі життєві цілеспрямовання.
"Хто не живе згадками про минуле і не мріє про свої бажання, прагнення до кращого будучого, той віджив своє життя і нічого не вдіє".
– Про що ти мрієш, Олексо?
– Порожні кораблі кудись відпливатимуть!?!
– Зрозуміло, Олексо, але як ти влаштуєшся на них? Бачиш, яка зараз охорона.
– Про це я й думаю! Але ми мусимо дістатися на корабель, – уперто відповів Олекса.
– Ї ти згоден плисти у невідомість? – поважно питає Роман.
– Невідомість мене не лякає, навпаки, мене страшить жорстока відомість, – іронізує юнак.
– Коли б... Але ми хочемо, тому мусимо й зробимо. Залишається чекати слушної години.
– Ми її мусимо не чекати, а шукати. Робити нагоду.
– Згоден з тобою, – засміявся Роман.
Вечірня завіса поволі затемняла обрій.
Юнаки повертали до свого табору, несучи скарби своїх палких бажань і мрій.
БЕЗ ЖОДНОГО ВАГАННЯ.
До табору визволених робітників автом примчав американський офіцер і звернувся з проханням, допомогти вантажити вугілля на пароплав. Робітники охоче згодилися, бо нудьгували. Незабаром Роман з Олексою на вантажних автах прибули до зруйнованого шербурського порту. Там, був справжній Вавилон: на березі розбиті крани і причали, над водою стирчали щогли і димарі затонулих кораблів.
Робітники ланцюгом передавали з рук в руки плетені коші з вугіллям. Олексі з Романом припала праця на кораблі. Вони кіш за кошом засипали вугілля у ненажерливу, чорну пащу трюму. Вечір. Море і кораблі оповиті туманом.
Високо в повітрі гудуть невидимі патрулюючі літаки, що охороняють порт. Десь далеко, кілометрів за сімдесят, жорстоко бомбардують. На темносиньому небі з'являються сполохи далеких заграв фронту. Іноді, немов лезо величезного, гострого багнета, лизне землю промінь прожектора, щупає, чи не підкрадається ворог і знов гасне. В напівтемряві літньої ночі, таємниче рухаються темні постаті людей. Біля темної пащі трюму, обнялися дві тіні, немов закохана пара, південна ніч вкрила їх таємничим серпанком. Чується тихий, заглушений шопіт.
– Ці кораблі незабаром відпливуть.
– Куди?
– Коли б я знав. Але кудись вони припливуть. Маємо нагоду. Вирішаємо без вагання.
– А ти?
– Я вирішив без жодного вагання.
– Згода, Романе!
– Згода, Олексо!
І тіні зникають в темноті трюму.
– Не вдарився?
– Ні.
– А торбину з харчами не забув.
– Ні.