Ухвалили
Компенсувати власників знесених огородів в сумі 573 карб. 12 к. згідно з. калькуляцією.
Губвиконком для державної справи забрав огороди й заплатив за них власникам.
Правильно.
Далі пишеться виписка з того протоколу.
В цей час реєстратор забалакується й ліпить тую виписку не в той конверт. Виписка йде через райвиконком у село Малинівку, Чугуєвського району.
А колишні Малинівські казарми в Харкові.
У селі Малинівці одержується протокол.
Читається той протокол, й починається радість: 500 карбованців з неба впало!
Збирається громада, вибираються представники, дається їм доручення, і посилаються ті представники до губернії.
— Ідіть і гроші беріть!
Ідуть представники. Приходять.
Ну як звичайно: Кімната
№ …
Потім:
Кімната № …
Потім:
Кімната № …
Потім вони їдуть додому, в Малинівку…
Потім вони приїздять ще сім раз! Усього вони, значить, приїздять вісім разів у губернію…
Поклали їм на їхніх папірцях вісім резолюцій (на письмі!)…
І досі їм кажуть:
— Які огороди?
— Та дивіться ж, написано!
— Справді, написано! Гм!
— Підіть іще до інженера…
Пішли.
Інженер пише:
"Містки будував — правда! Але не через огороди, а через річку! Огородів не зачіпав!"
— Гм!
Та вже за восьмим разом:
— Мабуть, непорозуміння! Це не та Малинівка!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
От нам і "ісходящий"!
Людина ніби й непомітна, а бачите, що наробила: ціле село на ноги поставила, вісім резолюцій через неї писали, вісім разів селяни до губернії їхали…
Он як!
Підвищити б її на два розряди!
Як? — Отак!
На вулиці Карла Лібкнехта, № 13, у Червоному будинку, це було. В Харкові.
У будинку тому, як сходами на другий поверх ізійти, — так просто там перед вами зала така велика, а як у залу ту ввійти, так ліворуч будуть "Вісті ВУЦВКу", три кімнатки — одна кабінет редакторів, а друга — там же, і інформатори, і перекладачі, і завід, відділом, а третя — там секретарі… А поруч — там комісарова Маруся кричить, і пелюшки сохнуть, і борщ вариться, зверху Костуся (служниця) живе, а до неї круті сходи з поручнями, а на поручнях комісарів Мишко сидить. Сидить, сидить, а потім — фррр! — поїхав на поручнях пузом… Спускається хлопець… Це — ліворуч, як у залу ввійти…
А праворуч, як у залу увійти, — двері за склом. Як одчинить ті двері — там стіл стоїть на "тумбах", а другий — "конторський", а під стіною канапа, шкірою оббита, а в канапі тій на спинці хтось на чоботи шкіру вирізав, а на канапі людина лежить — одна нога в сандалії, а друга в калоші…
То — редакція "Селянської правди"…
А людина — то редактор "Селянської правди" С. В. Пилипенко…
А калоша на нозі — то чобота не можна одягти, бо рани тривожать… А рани — то штука військова і штука серйозна… Рани — вони як почнуть, особливо після тифу, так дуже довго ниють і ятряться… І людина тоді шкандибає, гурчить, світиться вся… А як устає, так за щось держиться, бо хитається…
Так ота кімната ліворуч — то й є редакція "Селянської правди"… Одна кімната й два столи, та канапа з вирізаною спинкою. Стільців — два… А як третьому кому сісти треба, то на ріжку на столі половинкою причепивсь і пиши…
Це було в травні 1921 року…
Уже "Правда селянська" була, не "Біднота", а "Правда"… Одчинив якось двері в редакцію.
— Здрастуйте!
— Ну да! (Це так із канапи).
— Редагуєте?
— Ну да!
А потім з годину мовчали. Я сидів та курив, а редактор лежав та курив… А по хаті мухи гули… Ганяти було нікому, бо секретар не прийшов і перекладача не було… І інформатора не було… Були, та ввечері… Оксана Христова була та Горбань Коля (тепер уже на професора вийшов)… А вдень не було…
Сиділи, значить, і мовчали…
— Ну так як воно? "Селянська правда", значить?
— Ну да!
— Для селян?
— Ну да!
— Мову треба!
— Ну да!
А у вас воно здорово виходить! У вас особисто!
— Ну да!
— А решту треба якось, знаєте, щоб отой…
— Ну да! Нема кому! Треба когось! Може б, ви?
— Та хто й зна!
І замовкли… Сиділи й мовчали… А потім:
— А давайте спробую…
— А спробуйте!
— Як утну, то втну! А як не втну, так тоді пробачте… Бо — селянська газета… Це не той, щоб отой, а той, щоб отой, знаєте…
— Ну да!
А на другий день уже "пробував"…
Сидів за столом на "тумбах", дививсь на списаний папір і думав:
"Господи ти, боже мій! Кого ж і з ким тут злучать перекладач збирається?" На "інформатора" мене тоді "висвятили"… І на редактора та популяризатора мови…
А стаття якраз попалась спеціальна: "Случная кампания".
Хоч воно вже тоді й час такий був, що корови всі побігали, та то нічого — 1921 року траплялося, що влітку про ярову сівбу писалося…
Так дививсь я на ту "Случную камланню" й думав:
"Не буде телят у нас! Як так перекладатимемо та друкуватимемо, а дядько послухає та по-нашому робитиме, то вб'є бугай дядька, щоб не перебаранчав йому дядько й не совався з нашими порадами".
Думав я:
"Та невже ж таки щоб повести до бугая корову, так треба отаких слів нагородити?!"
— Не буде, — кажу, — Сергію Володимировичу, телят на Вкраїні, як отакою мовою писатимемо!
— А ви так виправте, щоб телята були! Виправляв. Не знаю, чи були з того телята, а виправляти виправляв.
Виправляв та казав перекладачам:
— Голубчики, перекладайте так, щоб корови ялівками не залишались!..
Де ви тепер, товариші наші перекладачі хороші?!
Хай у наш п'ятирічний ювілей вам легенько тикнеться!
Якби ви знали, скільки веселих годин ви давали нам у редакції, коли ми було статті ваші перевіряли!
Скільки раз редактор качався на канапі, за живота хапаючись, а я з крісла падав, регочучись…
Живіть та радуйтесь!
* * *
Так ото й почалося…
Завелася спружина, закрутилася, та так цупко, та така вона, спружина та, велика, що ось уже чотири роки, зо дня в день, з вечора в вечір, а вона не розкручується, а, навпаки, більшає, міцнішає, тужавішає…
І столів уже в редакції чимало, і кімнат чимало, і контора, і експедиція, а люду більше, а люду все більше, — і стільців не вистачає, хоч уже дюжинами налічуються, і столів мало, хоч за десяток давно вже перескочило, і стіни в кімнатах роздаються, хоч і кімната не одна вже…
І бігаємо, і просимо, і стукаємо:
— Поширитися треба!
А "Селянська правда" наша по Вкраїні попливла… Колись капала, потім струмком. Із ротаційної машини побігла, а тепер уже річечкою біжить…
На велику ріку вибиваємося, бо річище широке маємо… Полилося. І не припиниться!
А скільки разів було так: іде, йде, йде — і раптом здавати починає… Капати починає…
То гроші, то папір, то друкарня, то просто комусь насниться, що припинятися пора нам…
Тоді бігаємо, рвемось тоді, доклади пишемо, говоримо, живота тугіше підтягаємо — і… робимо…
Тоді сумно в редакції…
Як стали 1923 року в травні на місяць — тоді журно було…
— Невже назавжди?
І платні своєї не брали… Підтримати треба "Селянську правду" було…
Всі, як один, од платні одмовилися…
Не хвалимося цим, бо любили "Правду" свою… А кого любиш, тому допомагаєш не задаючись… їй гірко було — і нам гірко… їй добре — і нам добре…
Так і жили…
А потім — ожили, та так ожили, що вже ніяка сила не зборе нас…
Сількор прийшов…
А з сількором легше… З сількором уже зовсім добре… Колись було таке:
— Та напишіть, товаришу, будь ласка, бо щось із матеріалом сутужно!
А тепер:
— Ну куди його містити? Ну що його робити? Треба десять "Селянських правд", щоб умістилося!..
А воно ллється! А воно ллється!
* * *
Що зробили?
Хто й зна, що ми зробили…
То вже не нам про те судити, не нам вирішати…
То вже читачева справа!
Сказать, щоб дуже нас лаяли, — не можна…
Значить, ніби робили те, що треба!
А втім — рішайте самі!
Знайте тільки — по щирості це говоримо:
— Працювали! Робили! Їй-бо, робили! Не гуляли! А ви читали!
Чого воно так?
Давайте, щоб довго не балакати…
Що краще — чи гуртом хазяйнувати, чи поодинці?
І всі зразу в гомін:
— Поодинці краще! Що там ви з своїм гуртом? Не знаєш, де твоє, а де Степанове! То я сам і зробив, сам зробив, — воно моє! Проробив — сам за це спокутую, ніхто мені голови не милить! Поодинці краще! Он як у старовину хазяї жили — усього по шию. І хазяїнували самі! Геть гурти ваші к бісу!
Добре! Геть, так і геть! Поодинці, так і поодинці! Гаразд! Раз так — колективізацію коліном… Так тоді ж слухайте.
1. От ви збираєтесь випити. Просто собі з якоїсь там причини (ну храм у вас чи там звіздини)… Так чого ж ви самі не сідаєте за стіл, не наливаєте чарки й не хилите, яєчнею закусюючи?..
Чого обов'язково круг столу сидить чоловіка п'ятнадцять люду, і ви ото весь час:
— Будьмо! Хай вашим ворогам ікнеться! Веселіш у гурті?
Тут колективізація, значить, штука підходяща?!
2. Ходім далі.
Луки косите ви… Так чого ж ви тоді чоловіка двадцять-тридцять люду йдете ручку, та ще й отамана такого вибираєте, що коса аж реве!
Веселіш діло йде?
Колективізація тут підходяще діло?
3. Ходім далі.
Плоскінь брати, коноплі мочити, хату нову мазати… Чого жінки та дівки гуртом збираються та товчуть глину біля хати по самісінькі, хай бог простить, попідтикаючись?
Краще діло йде?
Колективізація…
4. Одлатати когось дужчого за вас треба… Колективізація…
5. Парубкувати… Колективізація…
6. Досвітки… Колективізація…
7. Співати… Колективізація…
А як хазяїнувати, чого ви зразу всі: — Ік бісу{ Не треба нам колективів! Чого?
Щось воно ніби не той… не в'яжеться: скрізь колективізація, а як до хазяйства — к бісу… Значить…
Значить, отих усіх болячок на селі, що про них сьогодні селяни пишуть, можна б і позбутися, якби всім разом узятися…
Не зразу, звичайно, а поволеньки… А все ж скоріше, як самому…
Подумайте…
"Недалечко червоне яєчко"
Христос воскрес із мертвих! І це щороку…
Ми трохи ніби рано про це почали, бо ще тільки середохресний (чи як там його кличуть) тиждень минув, — так це навмисне робиться, щоб дати можливість людям православним як слід до свята приготуватися…
Щоб потім уже, як воскресне, не бігати, висолопивши язика, по сусідах та не благати:
— Чи не дали б, сусідонько, дріжджів?
— Закинув старий колуна кудись! Позичте, кумасю, а я вам за це здору трішки!
Треба заздалегідь бути готовими.
Що ж його робити, щоб як слід Христа воскреслого уславити?..
Ну ви ж, я думаю, з жилавого понеділка вже потроху готуєтесь?
Живота виготовляєте до великодня?
Як ні, то поспішайте… Треба, щоб порожній був…
Бо самі ж розумієте, що свято дуже велике — наїстись треба так, щоб аж гуло в животі…
А головне, щоб усе було, як у людей… І щоб порося, і щоб ковбаса, і, найголовніше, ота — оковита щоб була… Без оковитої ніякого воскресіння бути не може…
Святить це все треба.