От і в нас, у редакції, є місцьком... І взагалі...
Не розуміє...
Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.
— КРК*, — говорю, — у вас є?
— Ніхт ферштейн КРК!
— Ах ти, — думаю, — боже мій, невже й КРК нема?
— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.
Вона слухала-слухала, потім устала й принесла мені шклянку молока.
— Дізе? Біте шен!
— Ну, нещасна людина!
Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:
— Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки.
•
Бачу, що і сестра, і покоївка і служниця працюють більше, як по 8 годин.
Питаю:
— Ну, а нагрузка? Чи там надурочні як у вас?
Не розуміють.
Нема в них цього.
Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.
•
Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя.
Хворих почав агітувати.
— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.
Здивувались.
— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?
— Санаторій!
— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не "мативирований"?
— За віщо?
— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що я не однаково з вами плачу?
— ??
— Так-так. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.
Прийде та спитає:
— Gut?
І пішов далі.
Що це за ставлення?
Що ви от у моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?
— Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?
Знизують плечима.
— Та ви, — кажу, — плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну... А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж крехтатиме, — тоді знатиме, як лікувати...
Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадить.
•
Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.
— Куди то ви, хер?
— Як куди? В садок!
— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?
— Так уже ж, — кажу, — десята година!
— Так що ж?
— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім вертаючись до сестри, як вона помітить: — "Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже... той!"
— Ходіть через двері краще! Як ви сами не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!
І з санаторія не викинули! От чудаки!
•
Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас!
Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.
_______________________
"Шеф"
Власне, це буде "пісня" не про нашого "шефа", а про "шефову" працю.
Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одріжнити, де наш "шеф", а де його праця. "Шеф" наш зветься — доктор медицини, Grabley (Ґрабляй, доктор).
Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Заарова-курорта.
Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з великою практикою і з великою лікарською умілістю.
Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влаштував санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.
•
Перша зустріч із шефом.
Під'їхав автобусом до санаторія, чекаю у вестибюлі.
Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку:
— Д-р Grabley!
Здався спочатку молодим дуже.
Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною волосся.
Рухи бистрі, певні.
Коротенька балачка. Потім:
— Біте шен!
Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в машину, сам — за шофера — прожогом до вілли:
— Біте шен!
Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.
Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:
— Лягайте.
І вже, чую, загула машина назад.
Шефові нашому п'ятдесят літ, або, як кажуть у нас:
— Fünfzig jahre!
Але це абсолютно нічого не значить. Їй-богу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ, або, як у нас кажуть:
— Він, мабуть, двожильний.
Він устає, як іще всі сплять.
Він усе робить сам.
І він усе вміє робити сам.
І ця робота в його, як іграшка, як забавка.
•
До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ — тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.
О 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.
І вже реве його "Бенц" — скликає хворих, що він їх везе до Moor — Bad'у* — купати, електризувати і т. д.
Крім того, він же ж директор.
Там він прийма хворих, там він лікує хворих.
Він везе.
Але як він везе?!
Коли сидиш поруч його, в передку, — очі заплющуєш.
В його кепка на бакир (я ніколи його не бачив у шляпі) козирьок — набік.
Він править машиною одною лівою рукою.
Сиґналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер...
Своїм "Бенцом" він врізається у суточки поміж возами на дорозі так, що думаєш, що полетять к чортам і вози, і Бенц, а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.
А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на вас і усміхнеться.
На крутих віражах чіпляєшься за його, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.
•
Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.
2½-3 годині, — вона каже. А д-р Grabley їде годину, а найбільше годину а чвертю.
•
О першій годині він мчить назад.
Обід.
Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову Бенцом до Баду (це кілометрів 3-5 від санаторія) на вечірнє приймання хворих.
О четвертій мчить назад.
Ви думаєте, що він удень одпочиває?
Ніколи в світі.
Завжди в його робота.
Ось ви його бачите, в якомусь "морському" картузі.
Летить кудись автом.
Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензини. Лаштує моторового човна. Уже він моряк.
Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном. І командує, як капітан.
Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого.
Прилітає.
Миє човна, витирає його, заводить у "док".
Піт градом
Дивиться на вас, усміхається й говорить:
— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.
Побіг.
Через п'ятнадцять-двадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка.
Вже він верхи на коні гарцює.
За ним їде теж верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський доґ, вовк, пудель, і дві такси.
Через годину їдуть уже назад.
Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садівником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підкопує, викопує, розпоряджається.
Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:
— Маль цайт.[2]
__________________________
Село німецьке
Нічого, я тут, у Німеччині, братця, не допойму: чи оце біля мене село, чи не село?
Дворів може з двадцятеро, над озером.
Хазяї, безперечно, хліборобствують, бо, бачу, їздять з плугами, на поле, возять сіно, їздять велосипедами з косами, з граблями. Дівчата кудись їздять з сапачками.
Очевидно, як не справжнє німецьке село, то присілок, чи що.
Я не знаю, чи буде життя в цьому присілку типовим узагалі для селянського німецького життя, через те боюсь узагальнювати його.
А так. коли хочете, розкажу, що воно тут робиться.
Живуть тихо Ні пісень дівоцьких не чути, ні парубоцьких висвистів.
Воріт, вимазаних дьогтем, не бачив, хоч дівчата в кожному дворі такі, що вже пора б ворота помастити.
Пришліть мазницю дьогтю, я їм покажу, як у нас, на Вкраїні, парубкують.
Є дві пиварні, з столиками в садочках. Місцевих пожильців я в тих пиварнях не бачу, держать ті пиварні хазяї спеціяльно для приїжджих із Берліна гостей, бо на озеро, на наше, неділями й святами сила народу з'їжджається
Розпитувався, де самогон тут гонять.
Не гонять.
Що ж ви тоді за село, за таке?! — кажу їм.
Жінки весь час пораються на в городах: полять.
Сільради нема.
Кооператива так само нема.
Є одна бакалійна крамничка "Materialwaren"*, як значиться на вивісці.
В крамниці можна дістати чого хочете, аж до дорогих вин і лікерів.
Крамниця чиста, крам свіжий, добрий.
Мануфактури в крамниці нема.
Біля крамниці, хоч там є і пиво й горілка, бійки ще не було ні разу.
Чоловіки, видко, багато працюють.
Взагалі, по хазяйству.
Усі вони з сигарами в зубах і в якихось таких черевиках, без задників і на деревляній підошві.
Їде на велосипеді, а черевик тільки —
— Хляп! Хляп!
А на велосипедах геть чисто всі. Ну, така, іноді, бабуся їде на велосипеді, що не знаєш, як вона на його видралась. А то бачиш іще таке.
Хлопчисько, років так йому 5-6, на маминому велосипеді котить.
Воно ж, пацаня, ще сідла не дістане, а їде на самих педалях.
Велосипед більший за його вдесятеро. Нічого — де. Аж крекче та їде.
Коров ніде не бачиш. Хоч видко, що корови є, бо молоко возять.
Коров не пасуть. І коней не пасуть.
Коні добрі, стрижені, вичищені й вимиті.
Їздять повагом, здебільша ходою, іноді підтюпцем і ніколи швидко.
Не бачив також, щоб летів якийсь хазяїн вскач, стоячи на гарбі й репіжачи коні навільником по клубах.
•
Пасуть вівці й кози. Пасуть хлопчаки. Вівці — такі ж таки вівці, як і в нас, здебільша мериноси.
І кози такі, як і в нас.
І цап такий самий, як і в нас.
І німці ще не придумали цапа доїти. Цап і тут не доїться,
Мекають вівці й кози по німецькому. У нас так:
— М-м-м-м-е!
А в них цап і баран мекають:
— Дер м-м-м-е!
Вівці й кози:
— Ді м-м-м-е!
Козенята:
— Дас м-м-м-е!
Пастушки не матюкаються й не просять:
— Дядьку! Дайте закурить!
А при зустричі завжди кажуть!
— Guten Tag!
•
Огороди й садки дуже добрі. Чисті, викохані.
Нема дощу — щовечора поливають і садок і город.
Для того є спеціяльні "пожежні" кишки.