Отож!. – повчально зазначив тов. Портянко.
Він вийшов з-за столу й зазирнув у вікно. В очі йому глянула непрозора темінь. Осінь дощем билась у вікно.
Струмки води стікали по шибках.
Доводилося чекати. Лляв дощ. Дощові краплі видзвонювали по шибках одноманітну пісню. Тужив вітер. Рипіли стовбури дерев. Тягнувся час. Одноманітний і нерозважний, він виникав з нічого, линув з повільною млявістю і поринав у глуху пітьму осінньої ночі.
– Ти 6, бодай, погоду перемінила! – з нудьгою в голосі сказав тов. Портянко, звертаючись до Одарки, що мовчки сиділа на ослінчику коло печі, підперши обличчя рукою.
– Як би ж то! – зідхнула в одчаї Одарка, й гірко заплакала.
***
Відомий етнограф, дослідник народної медицини, лікар за професією Василь М. Демич в двадцятих роках жив і практикував на селі. Одного разу до нього прийшла молодиця, поклала на стіл торбинку з копою яєчок і, низько вклонившись, сказала:
– Усі кажуть, що я відьма! Жити мені не дають! А яка ж я відьма, коли я ніяка відьма. Якби в мене хоч би хвіст був, а тож у мене ніякого хвоста того немає. Зробіть милість, видайте мені бамажку, що, згідно з наукою, у мене хвоста немає. І печатку прошу вас, до тієї бамажки прикладіть, щоб люди не сумнівались.