що саме, коли дозволите спитати? – нашорошився той.
– Яблука!
– Як то яблука? – здивовано перезирнулися троє, а четвертий за столом звів догори свій пильний погляд.
– Яблук ваших схотілося покуштувати.
Тут усі четверо вибухли таким реготом, що аж шиби у вікнах задзеленьчали.
– Яблука, ну й жартун! – троє козаків аж за боки бралися. А полковник, відкинувшись на спинку крісла, до сліз реготав.
– Захотілося тих яблук, що достигли за пазухою у доньки моєї! – кинув він безцеремонно і трохи цинічно.
Перебийніс з подиву очі вилупив і з повагою відказав:
– Повірте, пане полковнику, що я вашої доньки у вічі не бачив.
– Добре вибріхуєтесь, добродію. Але не переконливо. Щоб дістатися до садку, ви мусіли перелізти через паркан. Скочили туди, як кажете, по яблука. Але почали скрадатися до вікна моєї доньки. На тому інфляґрантному* вчинку вас піймано. Чи ж екстраваганція такої поведінки вам самому не впадає в очі?
Перебийніс мовчав, бо не знав, що на це відповісти.
Полковник далі провадив:
– Невже ви думали, що я без кінця толеруватиму оте потаємне листування та нічні побачення в альтанці та за ліщинами, коли дальша толерація* такої копуляції* мусіла неодмінно призвести до компромітації панни в очах суспільства?
Один із козаків глузливо укинув:
– Пан вибріхується, бо певно ляський гонор не припускає й думки про ганебне контаґування шляхтицької білої плоті зі смердючими звірами вовками-сіроманцями.
– Бо інакше ж панові лишався б тільки один-єдиний вихід на волю: крізь вовчі шлунки, – докинув другий.
– Це ж однаково, що вдруге на світ народитись, – додав ще третій, – тільки що тоді й рідна мати не пізнала б пана-єгомосця.
Тут Перебийніс спалахнув:
– Сьогодні ви з мене робите ляха, а завтра зробите турка. Та ще дозволяєте собі глузувати у вельми непристойний спосіб. Якщо вам (як не дивно!) відомо, як мене звуть на ім'я, то мусіли б знати, хто мій батько. Я козацького роду, син Павла Перебийноса, старшого осавула, підхорунжий війська Січі Запорізької. Можете пересвідчитись, – і з цими словами він люто шпурнув на стіл невеличку, шнурочком перев'язану, пачечку документів.
Полковник уважно переглянув їх і тоді, видно, вдоволений, сказав:
– Я дуже радий, що ми з вами рівня і що не буде тут, як я боявся, мезальянсу. – А тоді, звернувшись до козаків: – Очевидно, ваші інформації, панове, були невистачальні. – І знов до молодика, повертаючи йому папери: – Це регулює справу в лагідний і шляхетний спосіб. Приготуйтеся, пане підхорунжий, стати завтра вранці до вінця з моєю дочкою. Маєте до шостої години час обміркувати з нею все; отож майже вся ніч перед вами.
Перебийніс хотів щось сказати, та був такий збентежений, що спромігся тільки промурмотіти:
– Таж я вашої доньки ще не знаю.
Але його зустрів такий грізний погляд сірих очей, що він змовк, а полковник прогримів:
– То ви вважаєте, що Перебийноси стоять надто високо, щоб своячитися з Сагайдаками! Не минути вам, сто чортів, вовчого зуба, хоч би й батько ваш звався Палій чи Дорошенко! І доки ви мене, старого, будете дурити байками! Дивно мені, що ви, син поважаного батька, якого я особисто знаю, пішли манівцями, а не простою дорогою, засилаючи сватів з рушниками. Не люблю я ласунів, які тягнуть снопи з поля, якого не орали й не збираються орати. Заведіть його, хлопці, до панни Оксани!
Полковник став і обернувся лицем до вікна, тим даючи знати, що розмова скінчена.
"Хлопці", які вже були досить поважного віку, вивели юнака в коридор, крученими сходами повели нагору, знов увійшли в якийсь темний прохід, відчинили якісь двері і вштовхнули в кімнату.
– Антось! – з цим криком кинулась до нього молода дівчина, та враз спинилася по середині кімнати і прикипіла до місця.
Перебийніс тільки чув за дверима сміх козаків і як один із них сказав:
– Еге, одразу признала свого Антося.
Тим часом панна дивилася на нього широко розплющеними з жаху очима, враз, очевидно, усвідомивши свою помилку, неспроможна ні слова вимовити. Молодик стояв теж, як укопаний, але зовсім не з переляку, а тому що ця дівчина з ясним, як льон, волоссям, темнокарими очима і дугастими чорними бровами
не тільки цілком відповідала його вимареному ідеалові жіночої краси, не тільки була втіленням усіх мрій його юнацьких, а ще мала у собі щось нове, що й в мрії не мріялось, якийсь променистий блиск лежав на обличчі, немов світилось воно відсвітом якогось внутрішнього вогню.
– Хто ви? – спитала вона нарешті, перемігши оторопіння першого моменту.
– Підхорунжий Антін Перебийніс. Ваш батько щойно видав наказа, що я маю завтра вранці одружитися з вами, – випалив він відразу.
– Боже! – дівчина сплеснула руками і закрила долонями лице. – Який же він жорстокий! Віддати мене за першого-ліпшого, що перебіг йому дорогу!
Вона, хвилюючись і ламаючи руки, почала ходити по кімнаті.
Юнакові стало ніяково і він почав говорити:
– Не думайте, панночко, що я якось причетний до змови проти вас. Півгодини тому я нічогісінько не знав про те, що мене чекає. Я їхав конем і (соромно признатись) перемахнув через паркан, щоб підібрати кілька яблук у вашому садку, і от, почувши, як ви граєте на клявесині, зблизився до вашого вікна, щоб послухати вашого співу. – (Тут панночка раптом зиркнула на молодика з-під довгих вій своїх, на яких нависли сльози). – На тому мене й застукали троє козаків, потягли на розмову до пана полковника, що є, очевидно, вашим батьком. Мова йшла про якогось Антона. А що й мене звуть Антоном, то я не відразу зміркував, що мене плутають з кимсь іншим, та не спромігся переконати пана полковника, що я вас у вічі ніколи не бачив, хоч і чув ваші голос, який в пісні закликав когось добути молоду дівчину. – (Тут панночка густо почервоніла). – Батько ваш, певний у тому, що то я був, поставив мені до вибору: або шлюб, або каюк.
– Яка ж я нещасна, – знов заломила руки панночка. – Одружитися з людиною, яка мене не кохає і яку я вперше у житті бачу! А де ж Антось! Чому він не з'явився сьогодні? Він же мені у дупло листа поклав, що буде сьогодні вночі. Хотів мене з собою геть звідси забрати.
– Листа? – дещо неймовірно перепитав юнак.
– Так. Ну, звісно, це не такий лист, як часами батько дістають від пана гетьмана або надсилають до турецького султана. Антось клав мені до дупла кілька прутиків, зв'язаних докупи. Цими прутиками визначав він день нашого побачення. – І дівчина швидко заговорила далі: – Один прутик – це означало неділя, два прутики – понеділок і так далі, сім прутиків – субота. Якщо побачення мало бути вночі, то долучалося синю квітку, якщо за дня, то білу. Виноградний листок визначав альтанку як місце нашої зустрічі, а ліщиновий – місце за ліщиновим гайком.
– Хитрий спосіб! – здивувався козак.
– Це я до цього додумалась! – гордо мовила дівчина. – Отож він на цей раз поклав синю квітку, долучивши до неї білу трояндову пелюстку. Це значить, що я його мала чекати аж до світанку.
– Шановна панночко! Мені тепер уся справа ясна. Зі слів вашого батька я зміркував, що він давно за вами стежить, не тільки за тим, як ви поночі ходите в садок, а й за так званим листуванням вашим. Мабуть давно вже й викрито вашу схованку на "листи". З часом певно навчилися и ті листи читати. Тому й не диво, що сьогодні зробили засідку, в яку я й потрапив.
– Що ж тепер буде? – з одчаєм запитала Оксана.
– Нічого особливого не може статися. Ви колись дочекаєтеся свого Антося, і все буде гаразд.
– А ви?
– А за мене не турбуйтесь. Мені якось треба викрутитись із цього становища, в яке, завдяки своїй необережності, попав.
У цю хвилину ввійшла служниця, поставила перед гостем миску з яблуками і жбан доброго меду. Для пересохлих ясен козака цей напиток був справжнім нектаром, який відживив його і розв'язав йому язика. Оксана, вибравши найбільшу й найдозрілішу антонівку, простягла її з чарівною усмішкою своєму субесідникові і промовила:
– Це яблуко неначе у вашу честь названо так. Віддайте ж і ви йому належне.
Антін подумав, що й предок Адам колись через яблуко потрапив у таку халепу, як він сьогодні. Алеж – шугнуло йому в голові – Єва не могла бути прекраснішою, ніж оця білява українка, що навіть у великому горі вміла вичаклувати такий усміх на устах своїх.
– Треба буде пану полковнику якось з'ясувати ситуацію, – сказав він.
– Та ви не знаєте батька мого! Він палахкий і на дію скорий. Заки встигнете йому довести, як воно було, він вас... та він і слухати не схоче, а самосудом стратить.
Антін підійшов до вікна й глянув униз. Хтось під каштаном проходжувався і покашлював. – Стережуть, – подумав він. – Якби не те, то зважився б униз скочити. – Зорі пливли у високому небі. Місяць за хмару сховавсь, а вітер з садка доносив пахощі матіоли.
– Що ж вам почати? – безпорадно питала дівчина.
– Що ж мені іншого лишається, як не дивитися сміливо у вічі тому, що має статися? У боях з турками і ляхами смерть нераз стояла за плечима, та Бог милував.
– Ах, то ви вже бували і в боях! А мій Антось ще тієї справи не тямить, пороху не нюхав.
Потік спогадів рунув на Перебийноса, і він почав оповідати, як під Аккерманом козаки у турків ясир відбили; як вони на чайках підпливли до Скутарі, як вискочили на берег і зчинили пожежу; як у бою під Гуманем сам-на-сам зітнувся з ляським полковником і, в полон його взявши, відібрав у нього, як воєнну трофею, самоцвітами оздоблену шаблю, оту, яка тепер у нього, Перебийноса, гри боці.
Текли години, дівчина слухала з широко розкритими очима і врешті, зідхнувши, промовила:
– А мій Антось проти ляхів не міг би битися, бо сам наполовину ляської крови.
– Як то наполовину?
– А так, має українку – матір і батька – поляка.
– Еге-е-е! Тепер я розумію, чому це мене ваші молодці за ляха мали. Я на них навіть розсердився за це... Ах, пробачте! – Перебийніс зніяковів, бо зміркував, що міг тими словами образити панночку, яка з ляхом кохалася.
– Розуміється, батькові певно краще смерть була б, ніж віддати мене за підляшка. Якби не ви, а мій Антось йому в руки попався, то певно з ним би недовго панькались.
– Ну, мені роблять особливу честь. Обіцяли влаштувати ґлядіяторське змагання з вовками, в якому я, так мовити, гратиму головну ролю.