Орисина ж сумка, як на те, зрадливо заворушилася, і з неї почулося не нявчання, а погрозливе вурчання, від якого Софрониху на мить заціпило.
— Ви чули? Що то було? — насторожилася вона, забігавши очима по сусідських парканах.
— Ні, не чули нічого, до побачення! — підштовхнула мене під лікоть Орися, і ми в прискореному темпі шаснули в бабусин двір.
А там до нас уже спішила моя найкраща в світі бабуся!
— Ми привезли вам кішку, — з ходу ощасливила її я, привітавшись. — Мама не хоче тримати вдома кота, а це така гарна, така ласкава киця!
— Ви, лайдаки, котів мені звозите? — похитала головою бабуся, обіймаючи й пригортаючи мене до грудей. Її руки пахли корицею й гарячою олією, мабуть, вона щойно пекла млинці.
— Хай це буде моя кішка! Я влітку приїду й буду з нею гратися! — стояла на своєму я.
Поки що дільце йшло як по маслу. Якимсь дивом бабуся навіть не розсердилася, що ми всандалили їй кішку на додачу до її мишолова. Може, не мала на те часу, бо спішила нагодувати нас. То в неї найперша справа, коли діти з дороги, а отже, голодні.
— Дуже голодні! — підтвердила Орися, і бабуся заметушилася ще меткіше.
Пуму випустили в кімнаті, і вона, розкошлана і чи то здивована, чи обурена праведним котячим гнівом за перебуте в дорозі, шаснула під диван. Що ж, роззирайся на новому місці! Ми зачинили її й подалися на кухню.
Сніданок був уже готовий: яйця з часником і гаряча, паруюча кулеша, зварена з кукурудзяного борошна, млинці, які запахли мені ще у дворі, а на завершення сніданку ми мали ще й... гм, торт. Він, щоправда, в поїзді перекинувся догори дном, троянди з рожевого масла розмазалися по коробці, але, зрештою, на смак то не вплинуло.
Пумі також злагодили сніданок. Бабуся поставила поряд з мискою свого мишолова ще одну й налила в обидві молока. Орися принесла Пуму, але та, замість хлебтати молоко, лиш ошелешено озиралася. Була вона невеличка, дуже пухнаста, з чорною головою і чорним хвостом, густим, як помело, а в її ясно-зелених очах застигло наївне здивування. На грудях у неї біліла латочка, лапки також були білі, тож коли кішка ступала — тихенько, обережненько — здавалося, ніби вона боїться забруднити їх.
— Файна кицька, — сказав дідусь.
— Ага, файненька, — погодилася з ним бабуся, і нам з Орисею остаточно полегшало на душі.
Тим більше, що й бабиного котиська поява Пуми начебто не роздратувала. Він лиш мимохідь глянув на неї (вона при цьому присіла з несподіванки або з ляку) і заквапився до своєї миски. Це був добрий знак, бо бабин дебелий бойовий мишолов так ганяв довколишніх котів, що з них летіла шерсть.
Та все ж одну, і то дуже гостру проблему ми з Орисею не передбачили. Ми недооцінили Софрониху, яка жадала почути київські новини.
Отже, Софрониха. Це була б майже сільська класика, живий персонаж Нечуя-Левицького — балакуча й сварлива баба, охоча до пліток і чуток, — якби не одна риса, що робила її унікальною, як доісторичний мамонт.
...