Б а т ь к о
А він – тобі, а я – обом вам якось,
то й матимем олію… Голова,
та голова, в котрій нема олії,
була, і є, і буде гарбузом…
Довго обоє мовчать. Потім кожен дістає свої цигарки. Батько прикурив. Син облапує кишені – шукає сірників.
С и н
Немає… Дайте, батьку, прикурить…
Б а т ь к о
(дає синові прикурити від цигарки).
Вогню мені не жалько… Жалько, сину,
що розуму я не навчив тебе…
Ні, ні… Не те, мабуть, кажу… Є розум,
але для чого він тобі, коли
мені на старість завдаєш ним жалю…
От вирішив залишитись… Чи ж я
не сам тебе, скажи, схиляв до цього?
С и н
Та ви, звичайно… Але тільки як?
Сміятись почали, немов з хлопчиська,
повчать: оце ось квітка, а оце…
Б а т ь к о
(примирливо).
Я не повчав тоді тебе, а бився
за кров свою в тобі… І, може, тому
гарячкував…
С и н
І я гарячкував,
коли пішов з Данилом говорити
про те, що хочу залишитись тут.
Вже й передумав?!
С и н
А напевне, батьку,
тут треба передумувать… Прошу
хоч соток п’ять для мене відступити
оцього двору… Маю ж десь я жить.
Б а т ь к о
А як же ми? Хіба нема в нас хати
чи, може, є, та буде замала?..
С и н
Ні, тату, хата ваша не для мене.
Я не же на рік і не на два хотів…
Та і тікати з двору не збирався,
та, мабуть, в кузню поспішив з ярмом,
забувшись, що нема іще й телятки…
(Довго мовчать).
Б а т ь к о
А ти – настирливий таки…
С и н
А ви?
Б а т ь к о
Та, мабуть, що обоє ми – рябоє…
І доста вже на цьому…
С и н
То й нехай…
Б а т ь к о
Бери ті сотки. А грушок чіпати
таки не дам, їй-богу…
С и н
(весело). Нічия!
На полі – ви, а я вас – дома, тату!
Б а т ь к о
А у Данила?
С и н
(сміється).
Тату, то – дурне,
тож я гарячкував тоді… Не варто
і не потрібно згадувати те…
Б а т ь к о
Хай буде так. Але не поспішай
сурмити перемогу. Ще дружина
твоя і мати кинуться у бій,
а він лише останінм бути може.
С и н
От я його, останнього, й боюсь…
Б а т ь к о
Удвох й дружину легше, сину, бить,
а матір ми вбалакаємо якось.
Частина третя
Великий двір, хата, повітка. Тут же, трохи збоку, колодязь. Трохи далі – пориті канави під фундамент. Появляється с и н.
С и н
Всіх обійшов, здається… Отже, будуть
Петро з Іваном, Федір із Грицьком,
Павло й Данило.
Помічає м а т і р, що сидить на лавці і витирає фартушком очі.
І чого ви, мамо,
розплакалися?
М а т и
Як це я – чого?
Ти хоч і молодий, а вже бувалий:
служив у війську, працював у місті,
увечері товсті книжки читаєш,
одружений і син уже росте,
а розуму ти й досі не нажив,
коли таке питаєш, сину… Завтра
уже мені й до лавки не поткнись,
бо люди засміють.
С и н
Чи ж засміють?
М а т и
Еге ж, у тебе з батьком запитають…
Коли і пожаліють сивину,
то думатимуть всі небезпремінно,
що з батьком ми сякі й перетакі.
Щість років, як ввійшли у нову хату,
а сина не приймаєм…
С и н
Мамо, мамо,
чого ви так погано про людей
подумали?.. Хіба ж вони не з вами
вік звікували у однім селі
й не знають вас і тата?..
М а т и
Знають, звісно,
та скажуть, що старі, немов малі,
із розуму потроху виживали
та й вижили і в хату не пустили
невістку з сином…
З’являєтья б а т ь к о. Ні с и н а, ні своєї д р у ж и н и він не бачить.
Б а т ь к о
Всіх би до ноги
отут передушив, та гріх на душу
ніяк не можу взяти… Доведеться
помолотить ціпурою, щоб пір’я
летіло з них!.. Чи бач, які удатні,
гарнюні… Налупили п’ять десятків
та й кубляться із раночку до ночі
під вишнями та грушами… Акиш!
Подохли б ви йому, як ще не вміли
вилазити із сита.
(Виганяє квочок з-під дерев).
Бабо, чуєш!
М а т и
А таки чую вже, бо як не чути,
як на кутку Мелашничім почули
і мчать з бочонком і відром до нас,
щоб якось цю пожежу загасити.
Б а т ь к о
Стара, та чи я возом зачепив
твою стару спідницю, що так строчиш,
як сотня кулеметів у війну?
М а т и
Ти знов про кулемети річ зачни,
про Сталінград, де не боявся фріців,
а жінки побоявся…
Б а т ь к о
Та боюся,
але немає вже тікати сили,
отож тому й гукав тебе…
М а т и
Спасибі, що гукав, а то б заснула:
і пенсію дали, й синок приїхав
з дружиною і внуком… Щоб малий
не заважав бабусі вік дожити,
син заходився хату будувать,
а батько… батько масла підливає…
Ті у міста тікають, а мій з міста
приїхав і привіз до нас невістку,
бо поле, бачте, тягне… Ось поставить
в дворі моєму хату, то уже
його до міста зроду не заманять
ні свіжі калачі, ні вихідні,
що два на тиждень зряду…
Б а т ь к о
Слухай, жінко,
воюй з одним котримось, бо як двох
захочеш бити, будеш, бідна, бита
й жалітися не матимеш кому,
хіба невістці… Так уже й невістка
до нас, здається, в табір перейшла,
як тільки з нею ми порозумілись…
От я її питаю: ну, скажи,
яка різниця між селом і містом?
Там – вулиці, і вулиця – у нас.
У вас працюють, в нас – теж не гуляють.
У нас – електрика, у вас – неон,
зате у нас і зелень, і повітря,
як молоко… Сміється: говоріть,
зате у нас у місті дві кімнати
і ванна з туалетом…
З’являється н е в і с т к а.
Н е в і с т к а
То це ви
кепкуєте прилюдно з мене?
Б а т ь к о
Що ти?
Я ж обіцяв тобі, що більш не буду
наш нужник туалетом величать…
(Серйозно).
Але земля залишиться землею,
а людям вічно хлібом буде хліб,
чи білий він, чи сірий, а чи чорний,
учинений чи прісний, бо у нім
і сила наша, і любов, і совість..
М а т и
Авжеж, і совість… Хитро повернув,
хоч їхав так далеко, що й не видно
було ізвідси, що за крам везеш.
Б а т ь к о
Вже як везти, нехай візник печеться,
аби даремно коней не томив
і все довіз додому, не пропивши,
і помирив гостинцем вас усіх,
щоб ви не кудкудахкали, мов кури…
С и н
Чи помирали зовсім, не скажу,
та привезли примирення…
Б а т ь к о
(Сміючись) Нарешті
я прислужився вдома. Не за “так”,
не за “спасибі” їм і п’ю із вами…
До своєї д р у ж и н и.
Піди, стара, до Саньки. Попроси
позичити десятку на гостини,
бо в сина брать не хочемо, мовляв,
а їхать у районну ощадкасу –
півдня даремно пропаде… Вона
нікому не позичила ніколи,
зате зуміє швидко роздвонить
іще до вечора на всі усюди,
що заходилися з усім цим ми…
До с и н а.
А як у тебе? Чи застав удома
усіх, як намічали?
С и н
Та, здається,
усіх, що ви назвали, обійшов,
поговорив із кожним… Отже, будуть
Петро з Іваном, Федір із Грицьком,
Павло й Данило…
Н е в і с т к а
Побіжу до хати,
бо вже співає, видно, наловив
карасиків з линками…
Залишає їх.
М а т и
(ідучи з двору). Ні поплакать,
ні посваритись вволю не дадуть.
Піду, мабуть, до Саньки – щось та буде.
А точно – вже хоч там наговорюсь…
Входять х л о п ц і: П е т р о, Ф е д і р, Г р и ц ь к о з П а в л о м.
І в а н
(жартома співає).
Чи це свати,
Чи не це свати,
що не вийде ніхто з хати,
хліба-солі не виносять
і у хату нас не просять?
П а в л о
А ось і ми, господарю!
Б а т ь к о
(синові). Ходи-но
людей зустрічати. Запроси до хати,
неначе в тебе є уже вона,
а через мене передай дружині,
що вже усі у зборі. Хай несе
сюди пригощення…
(Іде у хату).
С и н
Прошу, прошу,
товариші й соратники, до хати!
Спасибі, що провідати прийшли,
спасибі вам, що не погордували…
(Розгублено).
А де Данило, хлопці?..
І в а н
Та забіг
Виходить б а т ь к о.
узять торбину з житом, щоб у тебе
замутрувать… Хай вічно буде хліб
у хаті. Та й до хліба…
С и н
(до батька). Отакої-о,
обох нас, тату, доконав Данило!
Б а т ь к о
Бо він завжди землі тримався, сину,
а здавен іще сказано: земля!..
З’являється Д а н и л о з вузликом.
Д а н и л о
Що правда, дядьку, то не гріх… Добридень!
Вона не може вічно нам давати,
коли ми їй нічого не даєм,
бо стали надто горді чи ледачі…
Б а т ь к о
Його зайняти легше, ніж спинить.
Присядьмо, хлопці, лектора оцього
домашнього послухаєм…
Д а н и л о
Е, ні!
Я, дядьку, краще потім докажу
усе, що мав сьогодні вам сказати,
як новосілля будемо справляти,
а ви вже краще нас благословіте.
Виходить н е в і с т к а з келишком та квартою в руках. Б а т ь к о все це забрав у неї. Наливає кожному, приказуючи: “Благословляю!”
Епілог
Чотири стіни – не чотири кордони,
котрі розмежовують “наше” й “моє”.
Чотири стіни – не сімейні канони,
не звичка, що нам на заваді стає.
Дивитися їм на всі сторони світу –
на південь, на північ, на захід, на схід,
щоб бачити землю, у зелень сповиту,
щоб знати в народі частиночку – рід.
Чотири стіни – наче гавань людині
по праці: утома нехай помине.
Чотири стіни – то колиска дитині,
в котрій колисали і вас і мене.
Чотири стіни – як під небом, під дахом,
і сад, як стіна, й дітвора у дворі,
і вікна до сонця, і двері до шляху,
з якого додому нас ждуть матері…
Про це не годилося б нам забувати,
якщо ж нагадав я, даруйте мені.
Чотири стіни – це, як мовлено, хата –
і казка і приказка тут без брехні…