Прийдзьот, знаєцє, до маїх дзвєрєй, станєт на пароґє і адразу заявляєт: "Тьотя, я їсти хочу!"... Ну, как же нє даць?! Канєчно дам!
– Да, гето вєрно! Абаіх бомба убіла. Он астался сам тилько з бабцьон... Всьо пацєрялі. Нє імєюць даже за что куска хлєба купіць. Ви ж знаєцє, какіє цєпєр цени! Нєшто бєдному, а і багатому трудно!.. А єслі б ви відзєлі, в каком страшним мєшканю ані жівут! – Мокра сутерина! —
– А де працює його бабуся?
– В украінском каміцєцє. Там прібіраєт і памагаєт, так за гето плацон єй і кармьон.
– Але Ґена чомусь завжди голодний і просить!
– Ну, что ж тут дзівнеґо? – Здрови хлопак! Памінутно кушать хочетца... Бабушка аставляєт яму єсть і сасєдзі дают, а рєбьонок-рєбьонком!
– Він добре виглядає! Товстенький, здоровий, веселий!
– Гето яму уже так Бог дайоць! Над сєротком мілосєрдзі сен!
– Тьотя, а коли ти даси мені періжка? – упімнувся Ґена.
– Зараз, зараз! В тей хвілі!.. Ах, я забила, что мне нада єщо курей загнаць!.. Довідзеня, пані! Ходзь, дзоєцко!
***
За кілька днів, одного пополудня, я почула з коридору свого приміщення, по той бік входових дверей – дивне шарудіння. Хвилинку прислуховувалась, здивована цими звуками. Шарудіння нагадувало – тертя чимсь шорстким об двері.
– Що це?! – Я рвучко одчинила двері. До моїх ніг похилилась і мало не впала маленька постать. – Це був Ґена! – Він підвів свої великі, блакитні очі на мене з-під насунутої на чоло шапки і сказав:
– Тьотю, я їсти хочу!
– Хочеш їсти?! Ну, то ходи!
Я попрямувала до кухні, а він почвалав за мною в своїх незручних валянках.
– Ось, тут сядь гарненько за столом, – підсунула йому крісло, – а я тобі дам вареників з сиром. Любиш вареники?
– Люблю!
Ґена брав з миски один за одним вареники і з апетитом уминав. На мене не звертав зовсім уваги. Час від часу підсовував догори шапку, яка злітала йому на очі, і підшморгував носом, що від тепла почав танути. Їв із зосередженим виразом обличчя. – "Маленька повага", – подумала я, дивлячись на нього.
– Я вже наївся!.. А це я занесу бабусі!
Перше, ніж встигла я щось сказати, він зняв з голови шапку і, збираючи з тарілки решту вареників, поспішно поклав у неї.
– Почекай, Ґена! Я тобі дам паперу і заверну. Як же ти підеш без шапки надвір?! – Змерзнеш!
– Добре! – Він згідливо притакнув головою.
Мій гість пішов. Ще пару разів заходив до мене поїсти, при чому ніколи не забував половину їжі відкласти своїй бабусі. Потім довго я його не бачила. Може тому, що надворі випав великий сніг, а може, як припускала моя дочка, був хорий.
Одного дня нас вигнали з приміщення. Просто і звичайно, як це робили німці. Прийшли і, не сказавши навіть добридень і не звернувши на мене жодної уваги, як власника приміщення, оглянули всі кімнати і вбиральню, поговорили між собою і пішли. Наслідком тих оглядин невдовзі було повідомлення про виселення. Куди?.. Де?.. І як?! – Це було питання трохи не існування, бо пів міста було розвалене бомбами.
Почалась – біганина, просьби, старання, могоричі, хабарі, протекція. Нарешті, нам дозволено перебратись до другого дому. Чоловік енергійно взявся до ремонтування. Ремонт робився в рекордово-хуткому темпі, бо двотижневий термін, який дали німці, доходив до кінця. Я зайшла подивитись. Кінчали якраз малювати підлогу. Стояла і з приємністю оглядала чистенькі стіни і свіжопомальовану підлогу. В думці уставляла меблі і творила затишок.
Мої роздумування перебив прихід Ґени. – Як він сюди доліз?! – Він стояв на порозі і, відсунувши шапку з чола, глянув на мене.
– Ви вже тут живете?
– Ще не тут, але буду тут жити.
– А чому?
– Мене вигнали.
– А хто вигнав?
– Німці.
Ґена підійшов ближче, станув поруч мене і, розкривши уста, дивився, як малярі мазками червоної фарби відновляли підлогу. – А звідси вас не виженуть? – впало несподівано запитання.
Малярі засміялися. Я оторопіла і в першу хвилину не знала, що відповісти.
– Ну, чому?.. Думаю, що не виженуть!
Але Ґена, видно, вже забув про що мене питав, бо, присівши, уважно оглядав бляшанку з фарбою, що стояла біля нього. Старший маляр, зиркнувши на хлопця, ще раз голосно засміявся.
– Тото ж бо й є, сину, що напевно виженуть! Шкода нашої роботи!
– Ну, що ви?! – я обурилась на нього, але одночасно злякалась. – Чого це ви мені накрякуєте?
Маляр усміхнувся.
– Я вам не накрякую, пані, а правду кажу! Щоб усидіти в приміщенню, то не ремонтувати, а руйнувати треба. Бо коли німець зобачить, що приміщення вимальоване і чисте – то забере.
Він довго мені говорив на цю тему і наводив приклади, а я, хоч відчувала деяку слушність в його словах, була на нього сердита. – Не жити ж в бруді! А самому нищити приміщення?!.. Я здвигнула плечима.
– Тьотю, я їсти хочу!
– Ага, ну ходи!
Я поспішно вийшла з Ґеною з нового приміщення.
***
Накрякування старого маляра справдились. За три місяці нас викинули німці з того приміщення, а ще за чотири і з третього. Опинились ми на передмісті в маленькій хатині з двома невеличкими кімнатами. Дорога була немощена, хідників не існувало, а по воду треба було ходити до криниці. Зате мали надію дожити до кінця панування німців.
В сусідній хаті, на тому ж подвір'ї, жила господиня з сином-вдівцем і двома онучатами, одного віку з моєю дочкою. Моя дочка одразу нав'язала приязнь з ними, а я була цілковито примирена і задоволена остаточним осідком. Дні минали одноманітно і спокійно.
За Ґену і його бабусю я зовсім забула, так ніби вони й не існували.
Одного дня побачила на спільному подвір'ї нову особу. Це була молода, чорнява, висока жінка, років двадцяти п'яти. Підкасана , розчервоніла, бігала з хати і до хати; виносила, витрушувала, мила, прала. Від господині довідалась, що її син оженився.
За пару днів прийшла до неї, видно, її приятелька. І вони вже вдвох бігали, мили, прибирали.
Видно, не дасть сама ради, – подумала я, бачачи, як вони метушились зрання до вечора.
Не без цікавости міркувала: "Хто ця молода жінка, дружина вдівця, і хто її приятелька?!" Здавалося, я всіх українців в своєму місті знала. Але й на цей раз поінформувала мене моя дочка:
– Знаєш, мамо, хто ця пані, що прийшла до "нової мами" Юрка і Зіни? – Це тітка Дарки!
Дарка – була найближча приятелька моєї дочки, коли ми жили в сусідстві Ґени.
– Її звуть Марійка. Раніше вона жила з Дарчиними батьками, а тепер працює в сиротинці. Ти, розумієш?
– Розумію!
– А, "ця нова мама", Юркова та Зінина, – продовжувала вона свої інформації, – працювала разом з Марійкою в сиротинці. Тепер, коли вона вийшла заміж, має дуже багато роботи. Марійка прийшла їй помагати... Ти не можеш уявити, як там брудно, але тепер вже робиться чисто. "Нова мама" сказала мені, щоб я її називала "Тьотя Віра", бо в сиротинці всі діти її так кликали... Я їй сказала, що вона не дасть ради з такими зіпсутими дітьми, як Юрко і Зіна, а тьотя Віра сказала, що це для неї дурниця, бо вона давала раду з п'ятдесятьма дітьми, а двоє то всеїдно, що нічого. От!.. – закінчила вона свій монолог.
***
За два тижні пані Віра закінчила свої порядки в хаті. Одного пополудня вийшла вона надвір, причепурена, одягнена в гарну темну суконку. Оглянулась по подвір'ї, потім вийшла на вулицю. Було враження, що вона когось чекала.
Я сиділа на лавці біля хати і шила. За деякий час вона підійшла до мене.
– Чи не могла б я вас просити наглянути за дітьми, поки вернуся з міста? Я мушу на пару годин відлучитись у деяких справах.
– Звичайно!
– Мені треба зайти до ляндрату і потім до шпиталю... Чекаю, власне, на Марійку. Чогось вона забарилась!
– Маєте когось хорого з рідні в шпиталі?
– О, ні! – вона усміхнулась. – Я взагалі не маю тут нікого з своєї рідні. Я сама з Сарн. За большевиків я почала працювати тут в шпиталі, як сестра. Потім мені запропонували працю завідуючої сиротинцем в селі Теремне. Я згодилась і працювала там до цього часу.
– Чому ж ви покинули сиротинець?.. Тяжко з дітьми, правда? – похопилась я, зрозумівши своє нетактовне запитання.
– Зовсім не тяжко, – спокійно відповіла Віра. – Я люблю дітей. Покинула, бо матеріяльно не могла витримати. Маючи під опікою дітей, я мусіла їх нагодувати. Бракувало мені вже терпіння жебрати щодня на селі.
– Хіба вам не давали при діл у харчів на сиротинець?
– Хто? – Німці?! – вона усміхнулась.
– Хоч би наша міська самоуправа чи гміна !
– Гміна давала, але вже від довшого часу нічого не дає. Ви ж знаєте, що в гміні невідлучно урядує зондерфюрер, німець! Поки при ньому був ангайміше українець, я отримувала приділ харчів і раз навіть гроші. Потім довідалась, що цей "ангайміше" напоював німця горілкою і під п'яну руку отримував від зондерфюрера все, що мені було потрібно для дітей. Тоді мені було незле! А до того я ще мала запаси з большевицьких часів.
– Як було в сиротинці за большевиків? – підхопила я.
– Уявіть собі, що дуже добре! – вона присіла біля мене на лавці. – Вони особливо дбали за дітей. – Відомо, це ж була їхня надія!.. Вистарчило мені виписати запотребування, як за пару днів з'являлося. Опріч того, часто відвідував мене інспектор-комісар, і сам питався, чи я чого не потребую. Безумовно за це треба було платити пропагандою!.. Щодня, тричі, замість молитви, вбивати в голову дітей, що всі ці блага вони отримують від – доброго, любого і рідного "батька Сталіна" – пані Віра злегка знизила плечима. – Я не дуже там старалася виконувати ці зобов'язання!.. Тоді ще можна було крутити, бо Совіти ще не встигли розтягнути своїх сіток на "нововизволених" землях.
– Як же тепер стоїть справа з сиротинцем?
– Та, так, що дітей вже майже нема! Пороздавали по селах. Нема чим годувати. Зосталося десятеро, та й тих прийдеться роздати.
– Після того, як зондерфюрер прогнав того війта-українця, а на його місце взяв якогось фольксдойче, москаля, то можете собі уявити, які порядки настали!.. До гміни не було відваги не тільки зайти, але навіть мимо пройти. Вистарчило, щоб двоє людей зупинилося десь на вулиці побалакати, як з'являвся, дідько його знає звідки, німака і шмагав їх нагаєм.
– Чому? – я просто не розуміла.
– А тому, шановна пані, – усміхнулася пані Віра, – що час дармує, а не працює. Уявіть собі, що навіть дітей б'є і заганяє до праці, коли побачить, що бавляться чи бігають на вулиці. Отже, коли я побачила, що дістати яку-небудь допомогу з гміни – виключена річ, стала ходити по селі і жебрати на своїх сиріт.