Що за розумний з чорта отсей Денис! Зараз і догадався. Адже я і сам додумався, і з стариками радився, так нікому така думка не спала на розум. Вже справді що голова росте, нехай собі здоров буде!
Погуляв деньків зо два по селу Денис, поверховодив на вулиці, не одній дівчині тасуна дав з любощів, не одній рукав порвав, держачи, щоб не втікала від нього; не одно-десять навчив парубків пісень співати московських, що сам поперенімав, ходячи по усіх усюдах; не одну пару розвів, що вже було зовсім хватилися битися; не один совіт дав голові, що робити з неплатящими общественного, або отаманові, загадуючи підводи на дороги; не одному хазяїну поміг пліт городити, скільки кіп хліба ціпом збити: на усі руки був наш Денис. Поробивши і погулявши так, вп'ять потяг він на заробітки на скільки там неділь з свого села. І що то жалковали за ним і хазяїни, і усі, а що вже дівчата — так міри нема!
— Чи тобі, Трохиме, талану нема, чи хто тебе зна! — так казала стара Венгериха, удова, своєму синові, що ходив на заробітки аж у город і аж два тижні там проробив, та тільки що там прохарчився, а додому нічого і не приніс; так отсе-то мати, журячись, так йому казала: "Усі, усі так заробляють і усе дбають на господарство та знай багатіють, а ти ось ніяк не роздобудешся ні на що, щоб почати господарювати, як і люди. Що було дечого небагато після батька, те потратила, женючи тебе; думала, опісля заробимо, невістка поможе. Невістка ж ніч і день робить, а я звалилася собі на лихо; треба вам, замість помочі від мене, треба на мене робити. Тут пішли діти; хлопчикові вже шостий годок, попав у ревізію, треба за нього зносити; дівчаток двоє, робити ще не їм, а їсти просять, треба годувати. Та усе ж то дай, усе дай! А в тебе, синочку, одні руки — не надаси. Та я ж кажу, мабуть, і талану нема. Люди ходять на заробітки або хоч і тут, та усе заробляють, усе дбають; а ти, хоч і тут поробиш що, хоч де і проходиш, а усе тільки на прокормленіє наше, а щоб по господарству придбати, так і не кажи. Коли б спромігся хоч яку-небудь патику добув би, то усе б лучче було, пішла б друга робота, другий і заробіток був би.
— Що ж, мамо, робити? — каже Трохим. — Я й сам бачу, що нема щастя ні у чім. Роблю, мамо, до кровавого поту і вже снаги не стає. Хазяйство, дивлячись на мене, що я собі такий млілий та сухий, не дуже у роботу приньмають. Де тобі, кажуть, против здорового зробити? Та й дають меншу ціну против других. Робиш щиро, не лінуєшся, і таки, нічого таїти, часом зробиш і більш, і лучче, чим здоровий, а все від хазяїна однаковісінька честь: не здужаєш, каже, робити. А як плата невелика, — так і не стає ні на віщо, тільки пропитуємося, а додому і не кажи, щоб що принести. Якби не жінка робила, то б досі ходили б ви і босі, і голі, і зимою б померзли.
— Треба ж, синку, що-небудь гадати, — казала мати. — Подивись на людей та порадься з ними, куди б то піти тобі, де б то лучче заробляти. Попитався б ти у Лискотуна: той чого вже не зна? Усе зна. Та й світу таки набачився. А заробля ж то по скільки! Вже нащо його мати: бідніша мене була, тепер же піди з нею, одягна як міщанка. Або і він: як вирядиться у празник та вийде на вулицю, так куди і писар наш! А грошей і усякого добра мало він приносить? Спитайся, синку, його: нехай би нараяв, куди б тобі піти; або б укупі з ним пішов!
— Питався його, мамо, просив, щоб узяв мене з собою: будемо, кажу, укупі робити; як ти, так і я, не відстану від тебе.
— Що ж він тобі?
— Але! Як се почув, як витріщився на мене, а очі так і засяли, а сам став, як кармазин. Дивився, дивився довго на мене, а далі насилу спромігся сказати: "Як заробляти? Роби, — каже, — як і я, то й розживешся. Товариства мені не треба, шукай іншого". І пішов швидко від мене. Та після сього тільки що хочу його об чім зачепити, то він так і відходить від мене. А коли ж укупі де будемо, то він мені усе у вічі приглядається, усе приглядається; я щоб до нього, то він зараз від мене. Нехай він собі тямиться! Він багатий, так і гордий против мене, бідного. Не хочу його чіпляти, буду сам по собі. А що, мамо, думаю, ще іти у губернію, чи не буде там щастя?
— Ох, синочку ж, мій голубчику, чи близенький же світ? Аж півтораста верстов. На кого ж ти нас покинеш? Та як і сам таку даль пійдеш? Се мов на кінці світу!
— Вже ж, мамо, що робити? Уостаннє піду: не буде там щастя, не піду вже нікуди. Як буде, так і буде. Під лежачий камінь і вода не біжить.
Журилася мати, плакала кріпко жінка, а нічого робити — проводила свого Трохима аж у губернію. Чути було, що там збирається ярмарок о пречистій, і бува превеличенний, і усякого купця із усяких місць наїжджає, і усякого товару навозять, і чути, що є людям заробіток чималий, як кому щастя випаде.
Дійшов наш Трохим до губернії. Допитався, де становиться ярмарок. Народу, народу! І протовпиться не можна! Пробирається і він меж людьми, і сам не зна, куди і для чого. Дума, чи не знайде такого місця, де сидять його братчики, що шукають роботи; аж ось хтось його сіп за руку і каже:
— Земляк! Што, работи іскаєш, што лі?
Трохим зирнув, аж то купець, та такий вже купець, що й бороду голить, і по-панському ходить. Він йому швидше шапку зняв, поклонився і каже:
— Ськаємо, господа купець, чи не пошле бог доброго хазяїна.
— Чесний лі ти чалавєк, не бездєльник? Не лінивий?
— Зроду не зробив ніякого худа, в мене і думки такої нема. А робити будемо, як самі побачите.
— Ступай же за мною.
От і привів його до своєї кватері; а там усе повозки стоять, понакладовані ящики, коробки, і усе з товаром, і усе позапаковувані. Хазяїн і приказує: "Смотри ж, как прийдуть звожчики з лошадями, так пускай запрягають і везуть до моєй лавки. Вони вже знають, де вона. Ти будь при них і з ними перестановите усе ящики у лавку, і не атхадіть від товару. Вота і товариш твій".
Гляне Трохим на товариша, аж то Денис Лискотун, тільки вже не такий бравий, як у своєму селі був; одежа на ньому старенька, і не знати чим підперезаний, і шапка заваляща.
— Здоров, брате Денисе, був! — зараз одізвався до нього Трохим. — Відкіля се ти тут узявся?
— Але, звідкіля! Адже ти, ізроду тут не бувши, та прийшов, а я і часто тут буваю.
Тут скинулись по слову: Трохим розпитує, який є заробіток, яка ціна у день і як що поводиться, а Денис мов і говорити з ним не хоче, скаже слово, мов не ївши, та й відвертається від нього.
"Як я бачу його, — дума собі Трохим, — так він тутечки ше й гордіший, чим у нас у селі: та, бач, прикидається, мов бідний, щоб більшу ціну узяти. Не з чорта ж хитрий!"
Хазяїн зрадовався, що обидва робітники його та з одного села і приятелі промеж собою, поприказував їм усе діло і пішов собі; а ціни і не сказав, по чому платитиме Трохимові, чи у день, чи потиженно.
Зажурився було Трохим і пита Дениса, що робити?
— А ураг його матер бери! Коли не по-нашому заплатить, то ми й самі себе наградимо. Держись тільки мене та слухай, то будем повік хліб їсти.
Трохим здивувався трошки, таке чуючи від Дениса, а опісля і дарма. І подумав собі: "Що се він каже? Хто його зна!" — і став обходити обоз.
Аж ось прийшли звожчики з кіньми, позапрягались і поперевозили товар до лавки, позносили, поскладали; аж ось прийшов і хазяїн, розщитався з звозчиками, відпустив їх, зачинили лавку і стали відбивати ящики і виньмати товар… Господи милостивий! усе ж то срібло та золото! Нема нічогісінько, щоб дерев'яне або костяне; усе срібне-золоте, усе срібне-золоте! І ложки, і тарілки, і ножі, і виделки; є й чашки усякі, по-панському зроблені, і усякого товару; було багато й церковного, та усе ж то срібне та золоте. А що кабатирок, а що серіг, а що перстенів, так мішки понакладати можна!
Робітники виньмають та подають хазяїну, а той усе розворочує та розставля… Трохим боїться і дивитися на товар, бачачи, яке воно є усе дороге; а Денисові і нужди мало, ще як що, то й приважує на руці, мов силу в ньому зна.
Хазяїн усе найбільш Денисові приказує, чим Трохимові, бо той понятливіший і моторніший, та таки видно, що йому і не первина, і він бував коло такого діла; а Трохим що — він зроду уперше і у губернії, і на панській ярмарці, і такий товар бачить, що йому і не снилось ніколи; так він і торопіє, і не зна, як за що узятись, так тим здається, що непроворний і непонятливий.
Хазяїн навчив Дениса, як замикати лавку німецькими замками. Там такі прехимерні! І назад відмикається, і натроє розпадається, і хто його зна, як воно там зробленої Як не вміючи, то й не відімкнеш, і не замкнеш. Позамикав хазяїн замки, дав їм кожному по полтинику і сказав, щоб ішли собі гуляти, куди хто хоче, а надвечір щоб приходили на кватирю вечеряти.
Пішли наші земляки скрізь по ярмарці. Так що ж? До Дениса зараз і явилися приятелі, та усе з москалів, мабуть, приятелі його ще прежні: і здоровкаються з ним, і розпитуються, де був, і далі стали шептати, та на Трохима поглядати, та щось про його говорити. Сьому стало страшно, він і відчалив від них. Пішов на свій базар, купив хліба, огірків, пшенички, диню дубівку; прийшов на кватирю, пополуднував добре та й приліг, дожидаючи хазяїна. Не скоро опісля прийшов і Денис, і видно було, що було трошки у головці у нього, та мерщій і ліг спати; і вечеряти не захотів, кажучи, що голова болить.
Хазяїн, прийшовши, дав Трохимові чарку водки і вечеряти. І що то за добра страва була! Борщ з яловичиною, каша з салом, ще й печене, чвертка бараняча. Опісля усього хазяїн йому і каже:
— Оттака тобі плата і харч буде по усякий день через ярмарок, тільки служи чесно. Завтра чуть світ йди до лавки; вийдуть мої прикажчики, що заставляють, слухай, як мене; доглядай, сидячи біля лавки, щоб хто чого не потяг; а уночі будете почережно з Денисом укупі з сторожами коло лавки ходити, один до півночі, а другий до світу. Коли що запримітиш або побачиш що недобре против моєї лавки, зараз скажи мені, хоч опівночі розбуди. Опріч поденної ціни, я тебе й награжу за твою правду і коли будеш чесний.
Від щирого серця Трохим, лягаючи спати, помолився богу і подяковав за його милосердіє, що таку йому роботу послав. Харчитись не треба, харч добра, якої дома і на Великдень не бува, і ще полтиник поусякдень! Десять день ярмарку — десять полтиників, аж от п'ять карбованців принесу додому.