А як нікого немає, то вони стоять порожні.
У ліжкові я розгортаю книжку і знову берусь до вірша.
Я бачив дивний сон, немов передо мною...
Рядки мерехтять перед моїми очима, розпливаються, гойдаються і, як хвилі на морі, то набігають, то відкочуються.
Я бачив дивний сон... дивний сон...
І справді, непомітно для себе засинаю... Наступного дня — двійка.
За кілька днів до перевідних екзаменів наш класний керівник Марія Степанівна викликала до школи маму. Як я потім дізнався, вона сказала:
— Ваш Левко дуже відстав. Він може залишитись у п'ятому класі на другий рік.— Він дуже трудна дитина.
3. РОЗМОВА В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ
На великій перерві мене покликали в учительську. Плентаюсь коридором, а якась невидима сила тягне мене назад.
Ступлю кілька кроків і стану. Пройду ще трохи і знову зупинюсь. А може, повернутись та чкурнути з школи геть?
І все ж таки я відчинив двері до учительської.
Тут, крім Марії Степанівни та мами, був і директор школи. І коли я побачив його, то трохи оговтався.
Наш директор — дуже добрий. У нього й вигляд якийсь не директорський. Звуть його Євграф Євграфович. А ми, учні, поза очі називаємо його Географ Географович, бо він у нас викладає географію.
Але як викладає! Так цікаво ніхто не вміє. Він розказує, а ми сидимо й слухаємо, пороззявлявши роти, аж поки дзвінок зненацька не сповістить про перерву.
А питає як! Викличе до карти, примружить очі:
— Ану, Федю, покажи мені Венесуелу.
Федя Ромащенко починає нишпорити вказівкою по карті. Ніяк не може знайти Венесуелу.
Географ Географович довго і терпляче жде, а потім з легким докором каже:
— Ее-е, не знаєш, не знаєш... Ну, сідай, спитаю ще раз.
На наступному уроці він знову викликає Федю Ромащенка до карти:
— Чого ти не знав минулого разу?
— Не знав, де Венесуела.
— А тепер знаєш?
— Знаю.
— Ну, покажи.
Федя одразу ж показує.
Географ Географович задоволений:
— Знаєш, сідай і не забувай. Ставлю тобі четвірку. Двієчників у Географа Географовича не було. Навіть у мене та Ілька — найвідсталіших учнів — стояли трійки та четвірки. Ось чому я підбадьорився, коли в учительській побачив і Географа Географовича.
Я зупинився біля дверей.
— Підійди ближче,— суворо наказала мама.
Я пересунувся на два кроки. Адже вона не сказала, щоб підійшов аж до столу, біля якого вони втрьох сиділи.
— Ближче! — повторила вона.
Я ступив ще і опустив голову.
— То що будемо робити, Левко? — запитала вчителька. Дивно, голос її пролунав рівно й спокійно. Але я знав, що це ненадовго. Не мине й хвилини, як від її крику жалібно заспівають шибки у вікнах.
Я мовчав. Вичікував, поки хтось із присутніх щось перший скаже, щоб знати, як поводитись.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — знову обізвалась вона.— Відповідай.
Я знизав плечима:
— А я не знаю...
— Що, не знаєш? — шарпнулася до мене мама.— Не знаєш, чому в тебе двійки?.. Не знаєш, чому мене оце в школу викликали?..
— Чекайте,— зупинила її Марія Степанівна і звернулась до мене: — Ти знаєш, що коли не виправиш двійок хоча б на трійки, то залишишся на другий рік у п'ятому класі?
— Знаю,— сказав я.
— То, може, ти справді хочеш залишитись на другий рік?
Воно-то непогано наперед знати, що ти вже напевне залишишся на другий рік, і махнути рукою на всі підручники та контрольні. Але ж будуть великі неприємності. Буде крику, сліз, нарікань... Краще вже удати з себе нещасного та згорьо-ваного, щоб їм усім мене шкода стало. І я відповів:
— Чого б це я хотів залишатись?..
Отут уже, як я й чекав, Марія Степанівна і підвищила голос:
— Ти нам голів не мороч! Ми тебе покликали на серйозну розмову, а не для того, щоб ти тут мугикав собі під ніс всякі "хочу", "не хочу", "знаю", "не знаю"! Тебе питають, так ти відповідай!
Але, як тільки вона закричала на мене, не витримало мамине серце.
— Він відповідатиме, Маріє Степанівно!.. Левчику, ну, скажи, що ти робитимеш, щоб виправити двійки?
— Старанно вчитимусь,— сказав я.
— Ти вже не раз обіцяв! — вигукнула вчителька.— Це ми від тебе чули...
Потім Марію Степанівну знову перебила мама. Потім навпаки, маму перебила Марія Степанівна. Мені навіть спало на думку, що я тут зовсім зайвий. Адже вони любесенько можуть поговорити й полаятися й без мене!.. Але про мене не забули.
— Он глянь,— звернулася до мене Марія Степанівна.— Перед тобою сидить твоя мати і плаче, що має такого сина...
Досі мама не плакала. Але після вчительчиних слів витягла з сумочки біленьку мережану хусточку і почала терти нею очі. Настав час і мені показати, що ця розмова мені не байдужа. Я зашморгав носом. Глянув на Географа Географовича. Він дивився на мене, як мені здалось, печальними очима. Я подумав, що, мабуть, йому мене шкода, і заплакав по-справжньому. Картина була невесела, що й казати!
— Ну, що мені з тобою робити? — розгублено запитала Марія Степанівна.
Виручив усіх нас Географ Географович. Він сказав:
— Залиште нас з Левком. Вам, Маріє Степанівно, на урок пора. А ви, товаришко Лебідь, ідіть додому. Ми з Левком тут самі ще поговоримо.
4. РОЗМОВА ТРИВАЄ
Учителька і мама пішли, а Географ Географович запитав:
— Ну так що, козаче, до плачу дійшло?.. І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..
Я кинув насторожений погляд на директора. В його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось, і я зізнався:
— Соромно. А плачу я навмисне.
— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і... хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..
Я запитливо глянув йому в очі, бо те, що він сказав, справді зацікавило мене.
— Авжеж,— підтвердив Географ Географович,— проти самого себе. Вірша ти так і не знаєш! Учительці — що? Вона знає. А ти — ні. От і виходить, що ти не проти вчительки хитрував, а проти самого себе, бо сам же в дурнях і лишився... Або, скажімо, ти переписав у когось задачу. Не сам розв'язав, а переписав. І знову ж — собі на гірше. Бо той, хто сам задачу розв'язав, здобув нові знання, порозумнішав, а ти знову, як був, так і лишився в дурнях...
Говорячи все це, Географ Географович ходив по учительській туди й сюди. Нараз спинився.
— То ти так і не вивчив "Каменярів"? І зараз не знаєш?
— Н-ні...
— А-я-я!..— скрушно похитав головою Географ Географович.— Такий вірш!.. Ось ти тільки послухай.
І він щиро та просто проказав, ніби розповідав про самого себе:
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста і дика площина.
А я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я...
Я не зводив з Географа Географовича очей. Мені здалось, що передо мною стоїть не він, а той, досі не відомий мені каменяр, у якого "чоло життя і жаль порили", стоїть із залізним молотом у руках, а в очах у нього горить гарячий любові жар. І я чую голос, який кличе твердо і владно:
"Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Во вам призначено скалу сесю розбить".
Коли голос замовк, я не одразу отямився. Ще якийсь час стояв мовчки і дивився перед себе... Я прийшов до тямку тільки тоді, як Євграф Євграфович поклав мені руку на плече:
— Поговорили ми з тобою сьогодні гарненько. Давно я вже не мав такого задоволення... Ну, а про те, щоб залишатись у п'ятому класі на другий рік, то ти й з голови викинь. Про шостий думай і добре думай!..
5. МИ З ІЛЬКОМ ПОБИЛИСЬ
Ми з Євграфом Євграфовичем засиділись за одвертою розмовою, і я йшов додому не з хлопцями, як завжди, а сам. Але то й добре. Ніхто не заважав думати. А думав я про Євграфа Євграфовича. І про себе. Тепер мені хотілося будь-що показати директорові, що я — теж не останній. Не Марії Степанівні показати, не мамі й татові, а саме Євграфу Євграфовичу. Щось у моїй душі народилось таке хороше, що аж сміятись хотілось.
Та не встиг я ступити на поріг своєї хати, як мене одразу ж мама накрила мокрим рядном:
— Ні, ти тільки глянь на цього телепня! Його викликають до класного керівника, до директора, його хочуть другорічником зробити, а йому — хоч би що! Сяє, як начищений самовар!
— Ану, йди сюди,— покликав тато до себе в кабінет.
Я добре знав, що зараз буде. Татко, як завжди, почав говорити, що сам він ріс бідним, що в нього часто не було кусня хліба, але він учився тільки на "добре" і "відмінно", бо розумі и, що треба вчитись, а от я, Левко, цього не розумію, хоч живу в розкошах, хоч завжди нагодований і зодягнутий. А є такі! дивне прислів'я, що неуків б'ють. Бо, хто не має знань, той іде працювати вантажником у порт або в кращому разі — мули ром, бетонярем чи рядовим матросом. А татко ж певний, що я, Левко, не хочу бути вантажником, муляром, бетонярем чи рядовим матросом. А крім того, мені ж має бути й соромно, що я, син такого поважного батька, росту телепнем, тоді як діти простих людей, які не мають ні такої їжі, ні такого одягу, ні такої окремої кімнати, як у мене, вчаться набагато краще. Вони розуміють, що їм треба вибитись у люди. А я, Левко, думаю, що батько годуватиме й одягатиме мене все життя. Але хай тільки я не перейду в шостий клас, то він з мене три шкури злупить, а потім таки пошле в портові вантажники, щоб я спробував заробляти на свій хліб...
Багато з того, чим тато лякав, мене зовсім не лякало, а, навпаки, навіть приваблювало. Але я сидів, поклавши руки на коліна, з скорботним обличчям і удавав, що всі його слова падають мені просто на серце. А сам тим часом чекав, коли він уже мене відпустить.
Мої муки скінчились, коли татко повністю висловився за добре навчання та зразкову поведінку і проти неуцтва та байдикування.
— Ти все втямив, що я тобі оце казав? — спитав він.
— Угу,— сумирно сказав я.
— Отож і не забувай,— задоволено порадив татко.
Звісно ж, я одразу про це забув, як тільки опинився у своїй кімнаті, і взявся за "Каменярів".