Гордій, жвавий хлопчик, ускочив до вітальні і, підстрибуючи, проскакав боком через усю хату.
— Ах, як гарно! Який гарний хлопець! — сказала одна пані.
Гордій так і стрепенувсь, почувши те, і пострибав назад знов саме таким робом.
— Гарно! Гарно! — хвалила пані.
Гордій пострибав утретє.
— Та буде тобі,— сказав йому батько.— Іди собі, гуляйсь!
— Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? — друга пані.— Хай! Він так гарно стриба.
Але батько не послухавсь і таки випроводив Гордія з хат Це вразило хлопця. Він думав:
— І нащо татко це зробив? Усі мене хвалили, усім було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всі ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що ні, ще й прогнав.
Незабаром після цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордія в голові. І коли тепер дядько казав, що він, Гордій, малий та дурний, то хлопець нітрохи йому не вірив.
— Який же я малий, коли я більший і дужчий од усіх хлопців? Який же я дурний, коли всі хлопці кажуть, що я дуже розумний?
Се дядько не тямить, який він, Гордій, розумний.
Гордієві було дев'ять років, як одного разу він з хлопцями заліз на чужу пасіку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордій давно вже марив добути меду і ось цього разу, набравши сірників, а хлопцям звелівши принести губки, зважився підкурити бджіл. Але тільки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезніший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:
— Що вам тут треба?
Гордій озирнувсь на своє військо і відмовив:
— Меду.
— Як же ви можете брати чуже? — спитався зовсім спокійно хлопець.
Чуже? Гордій зовсім не подумав, що це чуже... А хлопець додає:
— То ви хочете красти?
Красти? Ні, цього ніколи Гордій не хотів. Він спалахнув. Йому хотілося б гостро відмовити, але він не міг, бо почував, що хлопець каже правду.
— Гайда, хлопці, назад! — скрикнув він.
Хлопці послухались, але знехотя: вони не розуміли, через віщо їм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бісеняти? Вони сказали про це Гордієві, як уже одійшли від пасіки далеко.
— А, мовчіть! Ви нічого не тямите! — сердито відмовив Гордій.
Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило — мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня...
А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того "чорнявого" та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів "чорнявий" і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.
— Тікати? О ні! — подумав Гордій і випроставсь.
Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.
— Що тобі треба? — знов спитався він, як і вчора.
— Я зовсім не бажав красти в тебе мед! — одмовив Гордій зважливо.
Чорнявий трохи підняв брови вгору — мабуть, здивувавсь — і відмовив:
— Але ж ти прийшов по його.
— Ти думаєш, що мені нічого їсти? — скрикнув Гордій.
— Ні, в тебе їсти є що,— я знаю! — відмовив чорнявий.
— А ти звідки знаєш?
— Татко тебе й твого дядька знають.
— А хто твій татко?
— Мій татко? — і очі в чорнявого засяли.— Мій татко — Кирило Семенович Гайденко.
Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:
— Це ваша пасіка?
— Наша.
— Що ж ти тут робиш?
— Пасіку бережу та читаю.
— І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? — спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій — ні... хіба так, часом...
— Чого ж я буду боятися? — відмовив чорнявий питанням.
— Ти й ночуєш тут?
— І ночую тут, у катразі...
— Сам?
— Ні, з дідом Паньком.
— А! Вночі боїшся!
— Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу — і було поганіше, ніж удвох.
— І твій батько зна, що ти сам ночуєш?
— Ні, він цього не знав — це було вчора, а я додому сьогодні піду.
— І знов прийдеш?
— Якщо татко пустять.
— Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?
— Авжеж! А хіба ти дядька — ні?
— Ні!
Хлопці змовкли.
— Яка в тебе книга? — спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.
— Іди подивись!
Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.
— А як тебе звуть? — несподівано спитавсь він у чорнявого.
— Демидом.
— Де-е-ми-дом...— протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.
— А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? — спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.
— Мене? Мене звуть — Гордієм! — Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще — з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.
Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був "Шлях до Північного бігуна" Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.
Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора,— аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.
— Але ти без мене не читай,— чуєш,— не читай! — казав він Демидові.— Я завтра знов прийду.
— Добре,— відмовив Демид,— приходь!
Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.
Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова [2] постать стояла мов жива перед ним.
— Якби я мав три мільйони,— скрикнув Гордій,— я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!
Демид похитав головою.
— А ти думаєш — ні? — спитавсь Гордій задерикувато.
— Важко,— відмовив Демид.
— Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!
І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.
— Гордію, бджоли покусають,— не лякай їх! — казав Демид.
Але Гордій на те не зважав,— він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.
Він уявляв себе великим привідцею — як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він — простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом... Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.
Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя "у сенат" проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено... ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе — це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично...
За такими мріями спливав у Гордія звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, і він уже уявляв себе серед снігів та серед криги, уявляв, як він лама всі перешкоди, як своїм єдиним словом зупиняє бунт на кораблі, як він... Але ту ж мить біль примусив його прокинутись мрій. Він ухопивсь за шию і скинув з себе бджолу.
— Проклята тварюка! — скрикнув він.
Круг його літало безліч бджіл.
— Гордію, тікай, бо вони тебе закусають! — скрикнув Демид.— Ти штовхнув вулик.
Гордій хотів був ще щось сказати, але ту ж мить новий біла примусив його скрикнути і побігти геть.
— Прокляті бджоли, щоб вони всі виздихали! — скрикнув Гордій.
— Защо ти їх лаєш? — спитався Демид.— Ти сам винен що вулика штовхнув.
Гордій хотів був сказати Демидові щось не дуже гарне, але зупинивсь. Він тільки плюнув і почав терти собі шию руками.
Через кільки часу біль трохи втих, але Гордій мовчав: він розсердився на дійсність, що так неласкаво розігнала його мрії. І дедалі він сердився все більше та більше: зло все росло та росло, все піднімалось та піднімалось у його в грудях. На кого? На бджіл, що його али, на Демида, що їх обо-роня,— а! хоч би швидше відціля піти!
Але він зараз не пішов, а трохи мовчки позлував, лежачи на траві (Демид думав, що в його нестерпуче болить шия, не займав і дуже його жалів), знов помалу розбалакавсь, і знову хлоп'яча розмова повернулась до прочитаної книжки. Гордій знову почав оповідати, що зробив би, якби в його було три мільйони. Він довго й палко казав, а Демид слухав його мовчки, сидячи під грушею, прихилившись до стовбура спиною і втупивши замислені очі кудись у далечінь.
— А ти що зробив би, якби в тебе було три мільйони? — зненацька спитався Гордій, ставши перед Демидом і вдивляючись у його блискучими, розпаленими очима.
— Я? — перепитався Демид і змовк.
— Еге, ти! Кажи! — нетерпляче підгонив Гордій.
— Але ж у мене не буде трьох мільйонів,— чи то сумно, чи то поважно відмовив Демид, не одриваючи очей од блакитної далечіні.
— А! Який ти! — розсердився Гордій.— Знаю, що не буде, але ж якби були?
— Якби були? — знов перепитався Демид.— Якби були...