Поезія легко зраджує — настрій для неї все!
Маруся. Іван чесний чоловік.
Хвиля. Я чести від нього не однімаю... Іван чесний чоловік, але, як артист, живе нервами і зраджує вам що-дня, а нині цього за безчестя вже ніхто не лічить. [16]
Маруся. Неправда ваша, — я лічу!
Хвиля. Бо ви багато казочок читали! У вас дитячий погляд на людські відносини! Ви ще не викупались у житейському морі!
Маруся. За те ж ви так багато в ньому купалися, спускаючись на саме дно, що повні багна від того мулу, який зоставсь на вас.
Хвиля. А як я вам покажу, що на вашому Іванові більше мулу, ніж на мені?
Маруся. Знаєте, що я вам скажу?
Хвиля. Не знаю.
Маруся. Ідіть собі з мого дому й ніколи тут не появляйтесь, або ніколи не говоріть мені нічого про мого мужа! Я люблю Івана, я вірю йому, а ви цілий год спокушаєте мене, хочете розбити мою віру й отруїти мою душу. Коли ви справді мене любите, то не віднімайте ж від мене своїми натяканнями тієї святої віри, якою я живу, якою я щаслива!
Хвиля. Колись люде вірили в казку, що земля стоїть на трьох китах; тепер знають істину, і переміна казки на істину не зробила людей нещасними! Я вам докажу, що Іван зрадник, і ви будете щасливі зо мною!
Маруся. Ніколи у світі! На це я не здатна, і потеря [17] віри в одного Івана для мене рівна потері віри до всіх, рівна духовій смерті.
Хвиля. Побачимо.
Ява V.
Ті ж, Іван, Михайло, Наташа й Карпо.
Іван. А, Нептун, властитель моря, здоров, друзяко! Цілуються. Що ж це тебе так давно не видко? Спасибі, що завернув! Я сьогодні од'їжджаю, так хоч поснідаєм укупі! Марусю, от ти все журилася, що сумно тут самій; а Платон? Він же мій друг і тебе так щиро поважає, що й без мене буде провідувати... Ти, брате Платоне, не забувай Марусечку мою! Цілує Марусю в руку. Мій тихий, світлий ангел, мій приют і пристань від бурь житейських. Ах, житейське море, брате, страшніще, ніж те море води, над яким ти властитель! Ну, що ж, Марусечко, будемо снідати! Через час [18] пароход одходить, і нашим гостям треба їхати.
Маруся. Зараз звелю подавати. (Вийшла.)
Іван. Ху, ти Господи! Платон! Ти ж не знайомий іще, а я, дурноверхий, забалакався, та й забув. (Підводить його до Наташі.) Моя братова. Нептун, бог моря, капітан власного корабля — Хвиля! А це мої брати: Михайло й Карпо!
Михайло. Дійствительний статьський совітник Барильченко.
Іван. І кавалєр, [19] і директор ґімназії... Треба ж сказати ввесь титул.
Карпо. Барильченко.
Іван. Без титула! А ні, стрівай. Український козак! Я гордуюсь тим, що родом сам козак. Колись, брате, наші діди над морем панували й на поганеньких човнах до Синопа добірались і Скутарь руйнували; а ми вже от плаваєм житейським морем і частенько руйнуємо своє здоровля від того, що плавати не вміємо, або пливем не туди, куди слід. (Подають спіданок.) От і снідання. Прошу сідати. (Сідають.) Горілочки?... Марсали. [20] вам чого?
П’ють, їдять і балакають.
Хвиля. Сьогодні покидаєте наш благодатний Крим?
Михайло. Сьогодні. Пора. Більше місяця у брата гостювали.
Наташа. А мені здається, що я тільки вчора сюди приїхала! Звичайно, Крим не Рівієра ... Ах, Рівієра, Рівієра! Але тут, на дачі в Івана Макаровича, ми жили в товаристві великого артиста, дух котрого вітав над усім! Мені весело було в такім товаристві, я не забуду ніколи тих хвилин високого настрою душі, які я мала, дякуючи Іванові Макаровичеві! День у мене плинув як одна година: веселість Івана Макаровича, його глибокий юмор, його співи довго ще лунатимуть у моїм серці!
Хвиля. Чуєте? Отак усі жінки йому співають. Щасливий!
Маруся. Івана всі люблять, і мені то мило.
Іван. Не завидуй, брате!... А знаєте, Наташа, сучасним рецензентам не вадило б повчитись у вас писати рецензії... Жаль, що ви не пишете, а з вас був би приятний для акторів рецензент.
Михайло. Ха, ха, ха!
Наташа. І зовсім несмішно! Приїдете до нас, будуть іще кращі рецензії. Наш учитель словесности [21] прекрасно пише.
Михайло. Учителям гімназії заборонено писати дурощі.
Наташа. Я попрошу, і буде писати.
Хвиля, до Карпа. — Ви, видимо, хлібороб?
Карпо. Хлібороб. Тепер діти уже працюють, а я дозволив собі, перший раз у життю, покинути землю, щоб покупатися в морі, по совіту лікарів.
Хвиля. І що ж, помогло вам море?
Карпо. Як бабі кадило. Що раз зіпсуєш, того вже ніколи не поправиш.
Іван. І не тільки в здоровлі, а і взагалі?...
Карпо. Природа не йде на компроміси.
Маруся. І я так думаю.
Наташа. Здається, вам, Іване Макаровичу, немає на що скаржитись: ви цільна [22] людина! Я рідко бачила таких.
Михайло. Недавно ти це саме казала вчителеві словесности.
Наташа. Ну, так що ж? І Тарас Петрович людина цільна, високого росту, брюнет, красивий.
Михайло. Та так. Тільки що ці одзнаки до цільності натури мало стосуються.
Наташа. Відчепись, педант! Іване Макаровичу, а коли ж ви до нас приїдете?
Іван. На Різдво.
Наташа. Ой, як довго ждати! Дожидаючи вас, наша публичність буде дні лічити.
Хвиля. Особливо ви. (Михайло сміється.)
Наташа, глянула на Михайла, знизнула плечима, до Хвилі. — Ви вгадали.
Хвиля. Як бачу, ви велика поклонниця талантів.
Наташа. О, я вміраю за сценою, особливо, коли в театрі грають такі артисти, як Іван Макарович.
Іван. Мені вже страшно! Ви ще не бачили мене на сцені, а зарані в'являете собі щось надзвичайне; це може дуже пошкодити вражінню: коли ждеш багато, то відбіраєш дуже мало.
Наташа. Я жду того, що можливо взяти, й надіюся, що візьму й вип’ю повну чару. (Михайло сміється спокійним сміхом.)
Іван, із чаркою в руці співає. — Всі наливають і помагають співати:
Повнії чарки всім наливайте,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося й т. д.,
По скінченню пісні: За ваше здоровля, дорогі мої!
Наташа. Браво, браво! Підбіга й цілує Івана.
Карпо, дивиться на часи. — Пора. До Марусі. Дозволяєте? (Маруся киває головою. Встають.) У мене все готове, а от і фурман, під’їхав. (Цілується з Іваном.) Прощай, брате! Спасибі тобі за все! Не минай же старого гнізда! Мама сильно за всіма вами сумує, а особливо тепер, коли тато помер, і вона зосталась сиротою. Знаєш, проживши п’ядесять літ укупі чесно, злилися душами в одну істоту, а потім раптом одного не стало... і мов тебе розірвано надвоє, і ти щодня чуєш незалічиму рану. Тяжко бува дивитись на її очі, повні якоїсь невимовної журби!
Іван. Приїду, хоч би там що! Я тобі напишу. Поцілуй маму, Явдоху, Василину, Демида, [23] всіх, усіх!
Карпо. А ти, Михайле? Може б тепер оце зо мною заїхав; крюк невеликий.
Наташа. Заїдемо, Миша.
Михайло. Ніяк не можна, післязавтра екзамени... Сам знаєш, як же без директора... Я ж одпуску не брав.
Карпо. Та так. Прощайте! Цілується з Марусею. А ви до нас, з дітьми, погостювали б!
Іван. А що ти думаєш, Марусечко? Я з тобою спишуся, [24] і ми з’їдемось укупі до Карпа.
Маруся. З радістю, якщо діти будуть здорові!
Наташа. Ви напишіть мені; коли, то й я приїду.
Іван. Добре.
Карпо. Прощайте, бувайте здорові!
Іван. Кланяйся всім!
Маруся. І від мене!
Карпо. Спасибі. (До Михайла.) Не гайтеся. (Вийшов.)
Михайло. Ну, до побачення! (Цілується з Іваном, цілує в руку Марусю і йде.) Спасибі за все! (Попутно Хвилі.) Будете в нашім городі, прошу не минати моєї хати. Приятелі брата — мої приятелі. Наташа, Карпо жде.
Наташа. Що ж я, не прощавшись, піду? Прощайте, Маріє Данилівно! Просимо до нас на Різдво. (Цілується.) Іване Макаровичу, до приятного побачення! (Цілує його, йде й обертається.)
Михайло. Наташа, Карпо жде! Опізнимось.
Наташа, на порозі. — Я так зріднилася з вами [чуть [25] сльози], що прямо таки розлучатися не хочу, а мушу... (Витира очі.) До побачення! (Всі виходять. Прислуга, що раніше почала приборку, виносить деякі пакунки, вертається й кінчає своє діло.)
Ява VI.
Катерина і Пріська, потім Іван, Маруся і Хвиля.
Пріська. А скілько вони тобі дали?
Катерина. Ґенерал — карбованця, ґенеральша — два, а той мугиряка — четвертак. [26]
Пріська. І мені такгамо дали.
Катерина. Спасибі й за те. Буде чим почастувать коваля, й Махметку... Тільки що Махметка не п’є, — їм заборонено.
Пріська, Та бреше! Як би люде не робили того, що їм заборонено, то дуже б сумно жилося! (Іван, Маруся і Хвиля вертаються.) Маріє Данилівно! Махметка хоче нанятись до нас у двір за сторожа.
Іван. О, сторож вірний.
Маруся. Надежний. [27] Нехай приходить. Приносьте, дівчата, решту білизни... (Дівчата вийшли.)
Іван. А я приляжу, бо рано встав, утомився. Сон перед обідом золотий. А ти, Платоне, обідаєш із нами.
Хвиля. Може.
Іван. Так я з тобою не прощаюсь. (Виходить.)
Ява VII.
Хвиля й Маруся.
Довга павза. Маруся переклада речі і кладе їх у скриню; дівчата вносять гладжені сорочки, кладуть і виходять.
Маруся. Чого ж ви мовчите? Розказуйте, що бачили цікавого у світі.
Хвиля. Ви не любите слухати того, що я говорю, а я так переповнений одною думкою про вас, що мені нічого більше в голову не лізе.
Маруся. Ну, то читайте он журнал; а то ви слідкуєте за моїми рухами, й я не можу спокійно робити свого діла.
Хвиля. Дозвольте ж хоч дивитись на вас!
Маруся. З вами можна стратити і святе терпіння! Ви нахаба, яких я ще не бачила! ... Як би я не була певна у своїх моральних силах, то розказала б усе Іванові.
Хвиля. Розкажіть. Він викличе мене на поєдинок, і я його вб’ю.
Маруся. Фу, противний! Що з вами сталось?
Хвиля. Я вас люблю безумно! [28]
Входить Пріська.
Пріська. Маріє Данилівно, Махметка тут.
Маруся. Клич! (Пріська вийшла.) Дуже рада, що так сталося. Я замкну двері перед вами і для охрани поставлю сторожа Махметку.
Хвиля. Не забувайте, що Татари золото люблять.
Маруся. Не міряйте всього золотом. Махметка преданний [29] мені чоловік і за його плечима я буду тут сидіти, як у фортеці.
Хвиля. Нема такої фортеці, яка б після довгої осади [30] не здалась. (Входить Махметка, на вид сильний чоловік.)
Махметха, кланяється. — Доброго здоровля!
Маруся. Здоров, Махметка. Ти хочеш нанятися сторожем до мене?
Махметка. А чого ж не хотіть? Настояще хочу!
Маруся. Ми тут самі баби зостаємся, то ти нас будеш стерегти не тілько від злодіїв, а й від злих мужчин.
Махметка. Махметка сам злий, його знають: раз-два і через паркан сторч головою!
Маруся. Мені такого і треба. Маєш десять карбованців у місяць і харчі. Згода?
Махметка.