Дзвонарська. Скажіть на милость? Таке щастя, а вона... І благородний, і чиновний, і багатий; то я обладнала!
Зінька. Так самі б і виходили!
Дзвонарська. І пішла б, з великим восхощенієм: помилуйте мою душу — дворанин, благородний.
Вареник. А дочка чия?! Варениця, та ще з сметанкою.
Дзвонарська. Сьогодні предводитель буде сюди з поміщиками: всі шуткують, що вже стало буть, у самого Вареника поїмо настоящі вареники...
Вареник. Обіщались приїхати на вареники? О?!
Дзвонарська. То-то, видите, що всі вони жалають побрататись, а не за гроші тільки...
Вареник. Так дивіться ж, щоб було гаразд! Біжи ж, Зінько, до Вівді, порядкуй, а ти, Наталко, скакай до батюшки за посудою та й їх проси!
Наталка. А гостинця?
Вареник. А, мазана! Збігай, то дам!
Зінька у дверях щось шепче Наталці на вухо одходячи.
ВИХІД VIII
Вареник і Дзвонарська.
Дзвонарська. Скільки-то у вас сьогодні досточтимого миру буде! Треба ж помодніще прийняти!
Вареник. Та ти уже, Власівно, дай лад і Зіньку укоськай, щоб не брикалась. Ти уже коло тих мод, приміром будучи, хоч хвостом махала...
Дзвонарська. Та я Зіньку присоглашу; я оце купила по случаю модні прибори,— двадцять п’ять карбованців дала!
Вареник. Добре, верну.
Дзвонарська. Я, Гаврило Потаповичу, бачила таки, мовляв, тьму тем! Потрапимо, будемо говорити, і оноралам, і протодияконам.
Вареник. Та й гаразд! А подай-ке лиш з полиці оту пляшечку і чарку: ми пока що на потуху смикнем!
Тільки оті звички і поведенції панські не по душі мені!
Дзвонарська (наливаючи). Бозна-що! Як-таки вам таке тепер і провадити?
Вареник (п’є і наливає їй). О! Та не то, стало буть, що не по душі... Викушайте! Бо, конешно, скажемо, приміром будучи, і ми не з клоччя, а з сиру та тіста... Хе-хе-хе! А тільки виходить діло не по кістках!
Дзвонарська. Дай же боже! (Підморгує). Істинно: кісточкам і сурелям [2] нашим краще вже тепле містечко та спокій. (Випива).
Вареник. Ще поки бог гріхам терпить! О! (Подає). Смикни!
Дзвонарська. Та я на радощах і уп’юсь!..
Вареник. Пий! Один тому час, що й батько в плахті!
Дзвонарська. Та й бравий же, мовляв, будете, мій голубчику, при орденах і дворанськім облаченії! Благодать!
Вареник (п’є). Благодать, моя маточко... (Заграє).
Дзвонарська. Оце як віддасте старшу дочку, то нам і побратись би можна...
Дзвонарська. Зате буде благоліпно...
Вареник. А так не краще? (Співа).
Натоптала ніжкою будяка,
Як тікала з рідної хати...
Не вернуся вже ніколи до дяка,
Бо він гидкий тим, що бородатий!
Хоч у його, мамо, очі й чорні,
Так шаршаво гладити по вовні;
А як почне їсти, то погано —
На бороді і борщ, і сметана!
Ой піду до козака, матусю,
Та до його любо пригорнуся,
Бо як вусом поведе, підморгне,
То за серце чорт і вхопить мене!
Дзвонарська. Ну й гріхопадитель з вас чисто!
Вареник. Скушеніє! (Налива). Ануте, на покуту!
Дзвонарська. Так світських би вам уже пристой ніш було вчитись!
Вареник. Яких там світських?
Дзвонарська. О, єсть чудеснійші! От, приміром... (Співа).
Свисток свистить, свисток свистить,
"Митридат" підходить,
А мій милой такой смутной
По палубі ходить.
Видю його по походке,
Аж пестрєються штани!
В нього волос під шантретом
І на рипах сапоги.
Єго білая манишка,
У груде моей оддишка.
Ах, ах, ах, милий мой,
Як страждаю за тобой!
Єго синяя жилетка,
У грудє моєй отметка!
Ах, ах, ах, милий мой... і т. д.
На Хванталі вогонь горить,
А в Одесі димно;
По вулицях народ ходить,-
Мамочки не видно!
Вареник (трохи підтягав). Гм! Гм! Мамочки! (Обніма). Себто...
Дзвонарська. Нуте-бо, Потаповичу!
ВИХІД IX
Ті ж і Овсій.
Овсій. Чи коні одпрягати?
Вареник. Гм! Так спрожогу і лізе, аж злякав!
Дзвонарська. Треба, миленький, перше спитаться.
Овсій. Та Свирид же й питає.
Вареник. А тобі яке діло?
Овсій. Та звісно...
Дзвонарська. Ох, діло, мовляв, єсть.
Овсій. У всякого своє діло.
Вареник. Ну, іди ж! Нехай випряга.
ВИХІД X
Ті ж і Зінька з Наталкою.
Вареник. Отут тобі, дочко, прибори модні привезла Власівна, дак ти зараз уберись; а я збігаю до жида за вином... та щоб усе було готове!
Наталка. А покажіть, покажіть!
Дзвонарська (до Вареника). Стійте! Я думаю, що на баль би треба й музику?
Вареник. Та й за музику скажу. (Іде).
Зінька. Що воно там?
Наталка (стриба). Ой цікаво! (Витяга перчатки). І-і! Що воно таке довге? Панчошки! (Натяга на ногу).
Зінька. А це що?
Дзвонарська. Плаття: це спідниця, а це станок. Яке чудесне!
Зінька. Гарне, тільки покуйовджене таке, що й нерозберу! (Бере корсет). А це до чого? З одного боку поворозки, з другого — застібки.
Дзвонарська. А ке сюди, ягідко: крендолин би то? Так ні.
Зінька. А що ж воно крендолин?
Дзвонарська. Е, крендолин, моя ягідко, то друге: січас тобі от відсіля ідуть обручі на мотузочках: один менший, другий більший, третій ще більший, аж додолу..
Зінька. Для чого ж то?
Дзвонарська. А як надінеш на сорочку та напнеш зверху плахіттям — то воно як шатро.
Зінька. Хіба гарно?!
Дзвонарська. А гарно: скрізь тобі настобурчиться.
Наталка. Чи ба, а пальці теліпаються!
Дзвонарська. Що ти робиш, дзиго? Це рукавички! Ай, ай, ай!
Зінька. Скинь, бо покаляєш! Бач, і порвала!
Наталка. Та то воно гудзик на п’ятці був.
Зінька. От буде тобі гудзик!
Дзвонарська. А-а, це нагрудник... так, так...
Зінька. Та куди ж воно на груди налізе?
Дзвонарська. Утягати потрібно, моя ягідко, утягати до третьої потуги!
Зінька. Та щоб отаке терпіти?
Дзвонарська. Б, стражданіє прийняти прийдеться: без муки не бува моди!
Зінька. Цур йому й пек!
Дзвонарська. Що ти? Що ти?
Наталка (причепила, як спідницю, корсет). Це плахта! Бач, як дзвоник, теліпається! (Крутиться).
Зінька. Не руш мені! Скинь!
Дзвонарська. От балована!
Зінька. Ну, прийде батько!
Наталка. Сестричко, голубочко! Я не буду! (Тихо). Я побіжу Овсію скажу.
Дзвонарська. Ну, надівай же, моя ягідко, все!
Зінька. Та хоч заріжте мене, то я нічого не надіну.
Дзвонарська. Ай, ай, ай, ай! Не подобаєт, комашечко, не подобаєт! Тепер уже собственно мужичі заведеній треба кинути, а приставать до модних обхожденій, як я понімаю, потому перед тобою, мовляв, моя ягідко, благородний світ розверзається.
Зінька. Цур йому, отому благородному! В якому родилась, в такім і умру.
Дзвонарська. Що ти, комашечко моя мальованая! Да ти без понятія, який у панських модах смак! А я проізойшла і в смак увійшла. Дак ти слухай, ладоночко моя, як у панів, у господ значить, добре жити. Оце тобі зараз перини: витягайсь і повертайсь, мовляв, чи направо, чи наліво, куди завгодно! Потім тобі січас кохвій з крендельками: воспивай собі, красунечко, чи три, чи чотири чашечки до восхотінія і крендельками закусюй, а потім сядь та пальцями отак перебирай. (Показує). Тут тобі січас гості-паничі чи гусарини: ногами тільки шарк або брязь. Ну, значить, зробиш книш (присіда) і сядеш, мовляв, як янгеляточко: очі підведеш у небо, під лоба, або на груди спустиш... а вони так тобі і воздимаються, і воздимаються! А тут обід: жулен з камердолями, будеш пить сабавонь, вахлітам чи драглей... Ну, сказано, моя ягідко, напрешся, та аж сопеш і тільки платочком губи та лобика втираєш. Ну, а вечором безпременно променаж з кавалерами. Ох, прости, господи, согрішенія наші!
Зінька. Та ото тільки й роботи, тріскай та вивертайсь?
Дзвонарська. Ні, часто і балі бували: під хварто пляса так було танцюємо, що й господи! Я таки, признатись, дівонько, до танців була перша; ще яких танців уміла, не простих, а загрянишних!
Зінька. Які ж вони, тіточко?
Дзвонарська. Та от січас — кадрель, благородний танець! Отак ходи з кавалером і крутись: от дай руку — тобі треба, ягідко, привчатись. (Гра на губах, показує). Цабе повертайсь, а тепер цоб! Ну, задком, задком оступайсь, а тепер крутись. Він довгий. А то ланцет іще достойніший: там отак ходять, та кланяються, та роблять книша. (Гра на губах і показує).
Зінька. Чорзна-які й танці! Ходи, як на корді, та спиною вихай!
Дзвонарська. Ти без понятія, дєвонько. А полька? Що то за вожделеніє! Ох, як воспомниш оте все, то у нутріях, мовляв, аж воспаленіє дєлається, а ти небрежительно...
Зінька. Та я б здуріла од такого життя!
Дзвонарська. Не ввійшла в смак, ладоночко моя безневинна, не ввійшла в смак. А от спробуєш — істинно говорю, чревоугодіє! Та як ще до того пропустиш у горлянку драмадерії чарочку, другу, то смак тобі, ягідко, по всіх сурелях та жилочках, як єлей, розійдеться, і зараз в голову, мовляв, оболок вступить,— ну, січас і млосно.
Зінька. Та господь з ним, ще зачумієш! Нема краще, як біла хатонька у садочку, своє хазяйствечко, та мила дружинонька, та спільна працонька, та тиха розмова, та щира порада!
Дзвонарська. Простий, неделікатний скус, мужичі привички, а тобі, мовляв, моя ягідко, доля признача другоє возношеніє!
Зінька. Не треба мені... Це ви, я знаю... знов когось!
Дзвонарська. А як папонька прикаже?
Зінька. Швидче у прірву кинусь!
Дзвонарська. Ох, царице небесна! Як таке й говорити?! Отці про дітей печуться, а діти родительської волі не слухають. Проти родителів піти — та це такий великий, моя комашечко, гріх, такий тяжкий, що й господи! Як я замирала, моя ладоночко, то бачила, що такий гріх аж трьома парами волів тягли на тім світі.
Зінька. Трьома парами!
Дзвонарська. Трьома парами, ягідко, істинно — трьома парами!
Зінька. Ох, я нещасна, що ж мені чинити?
Дзвонарська. От, приміряй, моя комашечко, оцю спідницю. (Надіва їй).
ВИХІД XI
Ті ж і Наталка, а потім Овсій.
Наталка (вбіга). І! Довга яка! Ти заплутаєшся в їй і гепнеш!
Зінька. Та я і не ступлю. (Глянувши назад). А то що?! Ох, моя матінко, зроду не надіну: на мене тюкатимуть!
Дзвонарська. Це саме мода, моя пампушечко!
Наталка (регочеться). Ой, ой! Як копиця.
Зінька. Не хочу такого сорому! Я пересуну, а то собаками зацькують.
Дзвонарська. Ой боже, невіжество яке! Надівай цей нагрудник!
Наталка. Ану-ну! Ото сміху!
Зінька. Не хочу!
Дзвонарська. Та хоч станок же прикинь на себе! (Натяга).
Наталка. Не влазить! Не влазить!
Дзвонарська. Постій, ягідко, я стягну... (До Наталки). Тягни й ти за мотузку!
Зінька. Ой, не тягніть! Дух випрете!
Овсій (у дверях). От знущаються!
Дзвонарська. Постій, постій! Я коліном упрусь... то воно зразу!
Наталка.