Хто оплатить упівську кров?
Греки, рими чи інші крими
І іже з ними, і іже з ними?..
Досить!
Досить чужих постанов!
Секретар-каламар задочком відходить..
Котяться, котяться Тибру води,
Перегукуються заводи.
За палатою — Вічний Рим,
Але серце летить у незриме:
— Не побачиш мене старим,
— Вічний Риме!
Знов, крилатий, пливеш,
Наче лебідь, на рідні води:
Вічний Київ — серце Твого народу,—
У старому полоні…
І шукають стривожено броду
Заливахи і Горської спутані коні,
І Кобзар підійма п’ястука до небес,
Мов ньюйоркська Свобода — не версти і милі:
— Дух народу в Тобі воскрес!
Не втопити нікому дніпрової хвилі!
— Не потрібні мені ні багатство, ні слава:
Патріярхат — це Держава,
І на гробі безмозглих комун —
Прапор ОУН!
А все інше? — нащо ж мені, брате?
Пригадай, як за віщого Кия
Шанував мій народ і Петра, і Андрія,
А вони ж, любий брате, нічого не мали,
Тільки сандали
Та в серці — Віру.
Так у теплій римській палаті
Війнуло Сибіром.
Сипле снігом, мов з рукава,
Світова морозівка — Москва
Проникає в далекі парафії,
Роздає поцілунки мафії
Міжнародня приблуда Москва,
Всеімперська зануда — Москва.
Задріботів секретар-каламар:
— Немає курії згоди…—
Кинуло душу в жар:
— Ми незнищимі, о мій народе!
Всі покоління встають у імлі,
Мертві, живі й нерожденні ще — з нами!
Ось ми пливем журавлями-ключами,
Щастя шукаєм на рідній землі…
Ставлю ж гніздо над колисками хат —
УКРАЇНСЬКИЙ Патріярхат!
Рівно лягли рядки на папері.
Секретар-каламар ростав у імлі…
Зачинилися ковані двері —
Відчинилось Майбутнє моєї землі,
Княжого Кия Землі.