Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
– Ну, – каже, – як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от "мій меч – йому голова з плеч!"
А сам думає:
"Де таки простому мужикові полк війська добути?Я цар, та й то!.."
От і дав наказ.
Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
– Не плач! – каже той, що ніс дрова. – Я тебе виручу.
Приходить слуга:
– Казав, – каже, – цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
– Добре, зроблю! – каже дурень. – Тільки, – каже, – скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар – аж чує грають. Він питає:
– Що там так рано грає?
– То, – кажуть, – той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац:
– Стій! – крикнув.
Військо у лаву стало – як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
– Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.