Так, так, так – вона вже вирішила, що саме скаже кожній з них.
"А втім, – подумала Меггі, – хто вони такі, ці курки, щоб на них звертати увагу та гаяти час? Чи не краще відразу почати готуватися до нових перемог? Як каже татко: ніколи не нервуй і ніколи не припиняй працювати".
З цього конкурсу Маргарет засвоїла черговий урок. Бути найкращою – це бути готовою до шепотіння за спиною, пліток і заздрощів. І вміти робити те, що вважаєш за потрібне, не зважаючи на це. Хай базікають – вона їм ще покаже!
Меггі прямувала додому. Вона проминула міський парк рідного Грентема, де її катали у возику і де лишилися її перші спогади. Пройшла галасливу залізничну станцію – дівчинка обожнювали цей гуркіт, пульс активного життя – і перевірила час за прибуттям потяга. Пробігла повз церкву, куди ходила щотижня – не лише на служби, й у недільну школу та для занять музикою.
Ось і рідний дім – над крамницею на вулиці Норт‑Парейд. Ось вони – такі рідні яскраві запахи заморських спецій, свіжозмеленої кави та копченої шинки! Меггі прослизнула повз знайому ляду з червоного дерева, де стояли коробки з чаєм і цукром, повз "пекарню", де вона сама нерідко поралася, допомагаючи батькам готувати печиво, краяти бекон і зважувати сир.
Бігцем піднялася крутими сходами на другий поверх – так хотіла похвалитися черговим досягненням.
– Тату, мамо, Мюріел! Я посіла перше місце в конкурсі! – закричала вона.
– Хороша дівчинка! – похвалила мати. – Але давай ти розкажеш, як усе було, коли повернеться тато. А доти – ось тобі адреса – забери замовлення на продукти. Вірші віршами, а нам потрібно заробляти, щоб сплачувати за твою школу в наступному семестрі.
Меггі тільки встигла залишити шкільні речі і, не перевдягаючись, пішла виконувати доручення. Зрештою, їй найбільше хотілося похвалитися саме таткові. Звісно, було приємно розповісти про конкурс мамі та старшій сестрі Мюріел. Але вони, з їхніми пересічними жіночими інтересами та банальними дівочими секретами, були для неї такими далекими, такими незрозумілими… Точніше, це вони не розуміли її – Меггі, чиї амбіції підтримував тільки батько. "І добре, буде більше часу підготувати розповідь про конкурс", – вирішила дівчинка.
Вона підійшла до великого будинку й постукала в червоні двері. Їй відкрила служниця і попросила почекати в холі, доки вона принесе список. Меггі зацікавлено озиралася навкруги – їй подобалися вишукані, зі смаком зроблені речі, а цей будинок був повний ними.
– Це ви сьогодні отримали головний приз? – низький чоловічий голос несподівано загув просто над її вухом.
– Так, сер, – відповіла Меггі.
– Я був у комісії, і мені дуже сподобався ваш виступ. Ви читали не лише емоційно, а й усвідомлено. Хто з поетів вам подобається? – запитав господар великого будинку.
– Елла Вілкокс. Джон Дрінквотер. Волтер де ла Мер – випростовувала пальці Меггі. – А ще мені подобаються релігійні гімни, які ми співаємо в методистській церкві, наприклад написані Джоном Веслі…
– Гімни – це чудово, – сказав літній джентльмен, і Меггі вловила в його тоні певну насмішку. – Ви дозволите мені зробити вам невеликий подарунок – книжку Мільтона з власної бібліотеки?.. Мері, принесіть цій юній леді, будь ласка, Мільтона – це така велика книжка в обкладинці із зеленої шкіри, – звернувся він до служниці, яка повернулася з папірцем.
Меггі зашарілася по самі вуха й мусила вдати, що уважно вивчає список продуктів. Побачивши старовинну книгу із золотим тисненням, вона зніяковіла ще більше.
– О, сер! – тільки й змогла вимовити дівчинка.
– Беріть вже! У нашому містечку не так багато жителів, які розуміють поезію, і я щиро хочу, аби їх стало хоча б на одного більше. І ще, юна леді – навчіться приймати випадкові подарунки з гідністю. Адже ви на них заслуговуєте, як самі сьогодні зауважили, – сказав господар.
– Дякую! Я зберігатиму її все життя! – відповіла Меггі захоплено.
– Буде краще, якщо ви її не тільки зберігатимете, а й перечитуватимете, – сказав співрозмовник. – І дай Боже вам мати на це час!
Чемно попрощавшись і вийшовши з гостинного будинку зі списком продуктів і важкою книгою, Меггі замружила очі та відкрила навмання сторінку. "Ось про що зараз прочитаю – таким і буде моє життя", – подумала вона й почала читати:
"Широким шляхом змалку ти не йшла,
А простувала стежкою вузькою.
І з обраними волей неземною
Ти істину нарешті здобула."
"Певно, це означає, що моє життя буде складним, непересічним і дуже‑дуже цікавим. І вже точно не таким, як у всіх. Не як мами, сестри чи однокласниць", – дійшла висновку Меггі.
Вона вже тоді знала про себе майже все та багато чого вирішила щодо свого майбутнього. Залишалося тільки чекати, доки всі здогадки Меггі про неї саму отримають дієве підтвердження.
Запитання і завдання
1. Що відповіла Меггі вчительці, коли та приписала її перемогу в шкільному конкурсі везінню?2. Чому, по‑твоєму, літній джентльмен вирішив подарувати Маргарет книжку?
3. Назви імена англійських поетів, згаданих у розділі. Чи виникло в тебе бажання прочитати вірші когось із них? Кого саме і чому? Підказка: у розділі згадано шістьох поетів. Якщо ти зміг згадати більше, ніж одне ім'я, – ти молодець.
Перший день після дитинства: єдина неділя, коли Меггі не пішла до церкви (3 вересня 1939 року)
"Це сумний день для нас усіх, але для жодного з вас він не є таким сумним, як для мене. Все, заради чого я працював, на що покладав надії, усе, у що вірив протягом моєї громадської діяльності, це зараз лежить у руїнах…"
З чорного репродуктора "Філіпс" долинав знайомий кожному британцеві рипливий голос прем'єр‑міністра лорда Чемберлена. Родина Робертс – батько, мати, дві дочки – спеціально увімкнули радіо цієї неділі, 3 вересня 1939 року. Вони чекали на цей виступ і боялися його.
"Учора, після наради з французьким урядом, ми вирішили надіслати нашому послу в Берліні інструкції…" – вів далі лорд Чемберлен.
– Що все це означає? Чому всі ці політики не можуть висловлюватися, як нормальні люди? – спитала старша Мюріел.
– Тихіше! – прошипіла на сестру тринадцятирічна Маргарет, збільшуючи гучність на радіоприймачі. – Якщо дехто не заважатиме, ми про все дізнаємося.
"Жодної відповіді ця нота у визначений термін не отримала, тож Велика Британія наразі перебуває у стані війни з Німеччиною", – якось особливо розгублено та байдуже сказав Чемберлен.
Члени родини Робертсів обмінялися поглядами. Кожен почув те саме, що й інші. Зрозуміти новину якось хибно було неможливо. Це – війна.
У густій тривожній тиші пролунав дзвінкий голос Мюріел:
– Британці завжди виграють у війнах, чи не так, тату? І цього разу наші звитяжні солдати швидко впораються з німецькою "коричневою чумою"!
Батько поглянув на старшу дочку з‑під окулярів. Яка ж вона наївна в свої сімнадцять!
– Любі мої дівчатка! – Альфред Робертс говорив повільно й вагомо, обережно шукаючи слова. – Усі ви, включаючи Меггі, вже досить дорослі. Тому я говоритиму вам правду – як я її розумію. Ніхто з нас не повинен припускати навіть тіні сумніву щодо того, хто переможе в цій війні. Тому що… тому що правда в ній, безумовно, на нашому боці. Ми не нападали, нікого не захоплювали та нікому не погрожували. На відміну від Гітлера, який, безумовно, є пересічним злочинцем. Проте наш уряд у прагненні добра та миру вже зробив низку хибних кроків. Вірогідно, за цю політику "умиротворення" доведеться платити кожному з нас. Чим саме і як довго – знає тільки Господь. Тому я мушу вас попередити – не очікуйте швидкої перемоги. Настав час, коли кожному доведеться бути мужнім – навіть жінкам. Слід бути вимогливими до себе і весь час думати, як ми можемо зарадити нашій країні, нашим солдатам, одне одному. Але ви повинні знати – все, що я буду в змозі вдіяти для вас і вашої безпеки – я зроблю.
Альфред завершив свою промову і поглянув на годинника. Він упіймав себе на тому, що говорив, за влучним висловом Меггі, "спеціальним проповідницьким голосом". Кляті нацисти – через них усе життя шкереберть. Ось уже: традиційний недільний похід до церкви всієї родини доведеться скасувати, і це вперше за багато років! Адже зараз він потрібний у міській раді Грентема, де віднедавна став депутатом.
Містер Робертс, відверто кажучи, не так уже й щиро вірив у повну перемогу своєї країни. З таким урядом! Із цими шляхетними лордами, які насправді є жалюгідними боягузами! Він був переконаний, що висмикнути Велику Британію з теперішнього болота може хіба що Черчилль – якби його запросили до уряду. І, зрозуміло, має статися диво, в яке слід вірити, але на яке наївно розраховувати в цій ситуації. Так, Грентем – маленьке містечко, і воно недосяжне для пілотів Люфтвафе, якщо вони літатимуть з континенту. Але що станеться, якщо почнеться наземний наступ? Місту слід готуватися до оборони, сьогодні, зараз! Потрібно знайти ті величезні рулони чорної тканини, придбаної торік, організувати світломаскування…
Юна Меггі наче вгадала його думки.
– Тату, я можу стенографувати засідання міської ради, якщо ти дозволиш мені на ньому бути. Потім, за його результатами, можна буде відразу розклеїти плакати в місті. Адже людям важливо знати не тільки те, що почалася війна, а й що їм, жителям Грентема, слід робити, чим вони можуть допомогти собі та іншим. І взагалі – записати це засідання дуже важливо для історії, тож я вдягнуся…
Рішуче підійшовши до дверей, Меггі раптом зупинилася та звернулася до матері:
– Мамо, гадаю, ти маєш дозволити мені вдягнути на засідання міської ради нову сукню. Ту саму, з зеленого оксамиту. Впевнена, що у складні часи особливо важливо бути красивою – це дає людям надію та надихає на боротьбу.
І перш ніж батьки встигли заперечити, Маргарет вибігла з кімнати.
Вона вирішила почекати татка на розі біля ятки "фіш‑енд‑чипс" – батьки, та й вона сама, любили цю традиційну англійську їжу.