Всім було страшно, а мені ні. Я так хотів, щоб мені показали ці ключі – але мені не дозволили. Правда, згодом повели на руїни. Але там уже нічого цікавого не лишилося – саме каміння, яке розбирали солдати.
– Так, ці кляті ірландці підірвали театр! Добре, що це сталося до початку вистави! Інакше жертв було би набагато більше, – повернувшись на підборах, герцог Мальборо уважно подивився на онука, так, ніби бачив його вперше. – Ти дивом уникнув смерті, малюче. Сподіваюся, Бог береже тебе для чогось важливого. Дуже важливого.
– Мені здалося, що вони не мене хотіли підірвати, а… – хлопчик промовисто глянув на діда.
– Якщо ти хочеш щось запитати – питай. Коли ми ще побачимося! Та чи побачимось, – із грудей герцога Мальборо вирвався хрипкий кашель.
– Чому ірландці хотіли вбити вас, діду? Ви хороший і добрий! – сказав Вінстон.
Він тицьнувся вологою долонькою у крижану дідову руку. Другою рукою хлопчик крутив білу стрічку на капелюсі.
– Це важко пояснити, – зніяковів герцог. – Ти маєш ще багато чого навчитися. Як будеш сумлінним, колись ти все зрозумієш. Можливо.
– Чи не прозвучить це занадто зухвало, якщо я скажу, що вже розумію? Ірландці – о, як їх боїться моя няня, ви б знали! – хочуть свободи. Для них ви – не ви, не мій дідусь. Ви віце‑король, представник королеви Вікторії. Королева – теж гарна і добра, але всім байдуже до цього. Їм однаково, які ми люди, бо їм важливо, ким ми є. І королева, і ви, її представник, і я, ваш онук – ми англійці. Ірландцям цього досить, щоб хотіти нас убити.
– Дуже добре сказано, мій хлопчику! Ти тонко помічаєш суть явищ. Дуже важливо бачити суть, відкидаючи лушпиння слів… Це корисно, хай ким би ти став. А що ще ти запам'ятав?
– Як ми їздили до дядька… До дядька… Там ще вежа була, біла. Яку підривав Олівер Кромвель. Як я зрозумів, ця людина була проти короля. Тому Кромвель завжди щось підривав. Особливо любив вежі. А потім сам ледь не став королем.
– Дивно: ім'я свого дядька, лорда Порталінгтона, ти забув, а лорда‑протектора Олівера Кромвеля – знаєш. Мабуть, аби ти когось запам'ятав, потрібно, щоб він щось підірвав, – усміхнувся герцог. – Ще щось?
– Як ви відкривали пам'ятник! – відповів малюк. – Це було урочисто.
– Та невже? Тобі було три роки! А чи пам'ятаєш ти, Вінстоне, кому був цей пам'ятник? – поцікавився герцог.
– Ге‑ге‑ге… Генералу Грофу… З‑здається, – Вінстон почервонів і почав заїкатися – він завжди заїкався, коли хвилювався.
– Лорду Гофу! – виправив старий. – Важливо пам'ятати видатні імена та правильно їх називати! Історія – наука точна, і помилки в ній часом вартують дорожче за математичні прорахунки, мій хлопчику.
– Так, вибачте. Зате я пам'ятаю частину вашої промови!
І з відстороненим виразом обличчя, ніби дивлячись крізь дуб, біля якого вони зупинилися, чотирирічний хлопчик став промовляти довгі пафосні речення. То був уривок дідового виступу, який Вінстон чув раз у житті!
Герцог Мальборо ніколи не зважав на дитячі балачки. Він любив повчально повторювати улюблене прислів'я вікторіанських часів: "Дітей має бути видно, але не чутно". Він і до Вінстона заговорив лише тому, що його син і секретар, батько малюка Рендольф Черчилль, назвав свого первістка "важкою дитиною". Герцог вирішив скласти особисту думку про одного зі своїх онуків.
Не сказати, що до того ранку його занадто хвилював або цікавив Вінстон. Зрештою, імені та спадщини герцогів Мальборо цьому хлопчині не бачити – крім Рендольфа герцог мав старших синів… Нащадок першого з них, кузен Вінстона, справді потребує особливої уваги.
Та прогулюючись біля ставка і розмовляючи з чотирирічним онуком, герцог і віце‑король Ірландії сам здивувався своїй раптовій зацікавленості. Йому було і смішно, і дивно, і приємно, що чотирирічний онук майже дослівно відтворює складну промову. Промову, яку написав він, доросла досвідчена людина, а потім вчив її майже тиждень.
"Треба сказати Рендольфу, що час уже наймати вчителя цьому хлопчиську. Годі спілкуватися лише з няньками. Нехай вчиться читати. До речі! Кузен відправляє свого сина влітку до школи, звільняється гувернантка. Варто про це поговорити. Не забути!" – думав дід.
Риси його суворого владного обличчя полагіднішали: а чи від сонця, яке визирнуло з‑за хмар ледь не вперше за цю весну, а чи від того, як хлопчисько змахнув палицею, ніби шпагою.
– "… і вбивчим залпом розкидавши шереги своїх ворогів!" – переможно закінчив цитату Вінстон. – Затим кіннота стягнула полотно на мотузках. І я побачив пам'ятник. І знову пролунав громоподібний звук.
– Що, і пам'ятник теж підірвали? – запитав дід онука, ховаючи усмішку в пишних вусах.
– Ні, пам'ятник ніхто не підривав! Це стріляли гармати! Думаю, це і називається "залп".
– Чудово, чудово! А як тобі вдалося все це запам'ятати? – запитав дід онука.
– Не знаю, – знизав плечима Вінстон. – Але відтоді я весь час граю у відкриття пам'ятника зі своїми солдатиками. Треба ж мені щось при цьому говорити! І я кажу те, що чув.
– Тоді зрозуміло. Може, ти хочеш стати військовим? Офіцером або навіть генералом? Катання на віслюку ти вже опанував: навіть встиг із нього впасти й розбити голову. Час уже вчитися гарцювати на коні – що скажеш?
– Я хочу командувати… І вирішив бути дуже розумним і дуже хоробрим! Так, я хочу стати вами, сер! Якщо, звичайно, у мене вийде, – відповів Вінстон і зашарівся.
Кажуть, якщо мрії не озвучити, то вони так і залишаться невтіленими мріями. Можливо, саме тут, в Ірландії, чотирирічний хлопчик вперше усвідомив і визнав, чим саме він хотів би займатися.
Та ані він, ані старий герцог не могли собі уявити, що слава цього малюка з пухкими губами перевершить славу не тільки дідову, а й усіх інших предків, чий титул Вінстон так ніколи і не успадкує. Навіть славу першого герцога Мальборо, який служив п'ятьом монархам, полководця часів Славетної революції, якого колись нарекли "фактичним першим прем'єр‑міністром Великої Британії". Але незабаром (адже для історії "за 60 років" – це незабаром!) його нащадок, цей хлопчисько, який обожнював гуркіт вибухів і своїх солдатиків, стане найзнаменитішим прем'єр‑міністром цієї країни. І зробить це за часів найкривавішої світової бійні.
Запитання
1. Ким був дідусь Вінстона Черчилля (титул, рід, посада)?2. Як звали королеву, яка правила Британією у той час?
3. Чому в Ірландії було небезпечно?
Розділ третій.
"Школа не має стосунку до освіти; це інститут контролю, де дітям прищеплюють навички співжиття"
1 листопада 1882 року. Бленгеймський палац – школа Сент‑Джордж
– Няню, я б‑боюся, – щоб вимовити цю фразу, хлопчикові довелося пальцем розклеювати пересохлі губи.
– Тобі майже вісім, Вінстоне! У цьому віці всі діти твого кола їдуть до школи, – відповіла Елізабет Енн і ніжно пригорнула до себе кучерявого вихованця.
– Так, я знаю… "Шкільні роки – найщасливіші в житті", так усі кажуть. І всі мої старші кузени запевняли, що вже не можуть дочекатися кінця канікул – так хочуть повернутися до школи, – сказав хлопчик.
– То що тебе тривожить? Чи ти просто не хочеш залишати маму, тата, брата Джека і мене? – няня пестила його біляву голову, перебираючи пальцями волосся.
– Няню, я їм не довіряю! – вигукнув хлопчик.
– Кому? – здивувалася Елізабет Енн.
– Моїм кузенам. Вони кажуть, що їм усе подобається, коли їх чують дорослі. Або коли вони хизуються своєю школою один перед одним. Я… я розпитав кожного з них окремо.
– Навіть так! І що? – няня оцінила кмітливість свого вихованця.
– Всі зізналися, що вдома їм подобається більше. Один сказав, що у школі дуже холодно. Вранці йому доводиться вставати і тремтячими руками сколювати лід у глечику, щоб умитися! Він неодноразово хворів, але хвороба йому була в радість, бо тоді він не відчував холоду! Другий кузен розповідав, що в їхній школі дуже погано годують. Вранці вівсяна каша, вдень суп, увечері – тільки молоко з хлібом. А я не можу без домашніх булочок! – і з Вінстонових очей полилися рясні сльози.
– Любий мій, якби я мала вибір… – зітхнула вона, але вмить опанувала себе. – Всі хлопчики з родини Черчиллів навчаються у таких школах. Без цього не бачити тобі Ітонського коледжу, як власних вух.
– Няню, мені не потрібен Ітон! Я хочу бути звичайним генералом, а не вченим. І не політиком, як батько! – вигукнув Вінстон.
– По‑перше, щоб стати генералом, теж потрібна освіта. По‑друге, з часом ти можеш змінити свою думку. Це майже з усіма трапляється!
– Няню, а ви що, не завжди хотіли бути моєю нянею?!
Хлопчик так щиро здивувався, що навіть припинив плакати.
– Коли я була дівчинкою – я ще не була знайома з тобою. Я навіть не була знайома з Елою, дитиною, яку гляділа до тебе – в Кенті, пам'ятаєш, я розповідала?
– А ким ви тоді хотіли стати? У вашому дитинстві? – запитав Вінстон, ще раз схлипнувши.
– Ти не повіриш! Я хотіла стати матросом на кораблі, як мій батько. Але згодом з'ясувалося, що дівчаток на королівський флот не беруть. Довелося вигадувати щось інше – і я стала нянею. Хлопцям, звичайно, легше. Але у них є інші обмеження – можливості родини, наприклад. Тобі пощастило – у твоєї сім'ї вони є. Але щоб ти справді міг обирати – потрібно вчитися! – суворо сказала Елізабет Енн.
– Але я ж уже прочитав книжку "Читання без сліз", яку ви мені дали! І гувернантка мене вчить і вчить! Особливо вона любить мучити мене завданнями з математики – їй ніколи не подобається моя відповідь, яку б цифру я не назвав! У школі буде ще гірше – там доведеться вчитися і жити серед зовсім чужих людей!
Хлопчик усе ще сподівався, що йому вдасться якось умовити дорослих – уникнути або хоча б відтермінувати розлуку.
– Послухай, Вінстоне! Сент‑Джордж – дуже гарна школа. Чи не найпрестижніша в Англії! Ти не тільки займатимешся. Там будуть різні екскурсії, з'являться нові друзі! Я чула, є плавальний басейн! Ти ж любиш купатися, чи не так? – хлопчик кивнув, а няня далі перелічувала переваги школи: – Там є поля для футболу та крикету. Є навіть електричне освітлення, уявляєш? Не плач! За сім тижнів або навіть раніше ми знову побачимося.
Елізабет Енн говорила, не надто вірячи у власні слова щодо переваг навчального закладу.