Хотіла б тебе спом'янути,
Волинський куточку,— де мов в сповиточку
Години ті сплять незабутні!
Гульча
(Посвята Мар'ї Мих. Косач)
Тебе, Гульчу красну, не як зорю ясну.
З'єднану з життям моїм тісно,—
Тебе я самую у думці милую,
Тебе я люблю безкорисно!
І в Гульчі є хата, на ласку багата,
Що радо мене привітала,
Тим щирим коханням, прихильним вітанням,
Мов крильми мене огортала.
Сім'ї тій приязній, я в думці мовчазній
Найщиршую дякую складаю,—
Тебе ж, Гульчо красна, садочками рясна,
Таки ж непідкупно співаю!
Хороші садочки, ще кращі видочки
Красують у квітах дівочі;
Примітиш ті зорі,— глибокі, прозорі,
Гульчанок принаднії очі.
Не будем баритись, на "квіти" дивитись,–
Ми ще завітаєм у хати;
За видную пору погляньмо на гору,
Убрана в зеленії шати:
Славутнюю "гроту", величну пишноту,
Те взгір'я очам одкриває;
Погожа водиця, святая криниця
З печери тії виникає.
На двоє себе розлучає,
Та острів круглястий, — віночок кущастий,
Помалу ллючи́сь, обіймає.
Колись-то,— казали,— в струмочку гуляли,
По ширшім просторі ходивши,
Човночки веселі, від пана оселі
Гостей до печери носивши.
Веселеє панство!... Величне убранство
Та хвиля яснá одбивала;
Походні світились, та співи котились,—
Луна тілько з гаю вставала!
Тож в Гульчі задавна за дідича пана
Був значний "Підчаший" заможний;
В Підчашого то́го, як в друга свойого,
Бував сам король превельможний.
Мушкети ж гукали, та речі лунали,
Палкії, за справи ойчизни;—
Хто ві́дома має, нехай угадає
Бучни́й отой гомін дідизни!...
Ми ж тії турботи, край тихої гроти,
Згадавши до речі, зоставмо,—
В зеленім гайочку, в затишнім куточку,
У спогадах близьких забавмо.
Стоять вартовими, рядами німими,
Ті древа думливії, давні;
Край хвилі на лавці забудеся в гадці—
І мріються сни тобі ясні…
Аж гомін надходить,— отож бо приходить
Гурточок селян до криниці:
Іде і стареє, іде і малеє
Набрати з печери водиці.
Дивлюсь я, — набожне бере собі кожне
Погожую з каменя воду,
Лиш ді́точок двоє, веселі обоє,
Показують жвавую вроду;
Життя те новеє, життя молодеє!
Щебече байдужо, сміється…
Там інше життя обізветься…
По стежецечці в гаю уздовж походжаю;
Скрізь— тиша, ні гуку немає;—
Та мов про колишні розмови давнішні
Тут пам'ять таємна вітає:
Два древа до купки, як милі голубки,
Схилились над стежку малую;
В таємному місті, в зеленому листі,
Мов бачу я постать гнучкую;
Мов чую вітання, мов чую зітхання,
Та щирі розмови дівочі;
Мов світять ласкаво, сміються лукаво
Панянки хорошії очі.
Чи тілько ж панянка?— Чи раз же й селянка
Отут на розмові стояла?
Та втіху стрівання, чи тугу розстання
У тихих речах виливала!...
Спізнилась я в гаю, на стежечці з краю:
Вечірня вже зірка вставала,—
Як тихая мрія, як мила надія,
В прозорому небі сіяла!
Пора вже до хати із гаю рушати! —
Я кинула погляд остатній,
На гору таємну, на Гульчу приємну,—
Добраніч, куток благодатній!
Серпня 20-го, 1881р.
*Гульча– село на Волині, в Острозькім повіті.
Заграва ясна
(Посвята пані М–ії М.)
Зáграва ясная, зóря світóва
Доню збудила мою!
Любка малесенька плакать готова,
Маму гукає свою.
Ні, моя доненько! Світло червоне_
Ра́дість денную несе:
Стане тим світлом около все повне
І звеселиться усе!
Зóря ж і нам заннялася іскрява,—
Нóве життя нам прийшло:
Згинула су́тінь, годинонька млява,
Щастя упо́вні зійшло!
Згуба…
"Мамо, дивись!... Тії квіти,
Що на шибка́х тут були,—
Срібним морозом виби́ті,
Дивні такі,—зійшли!
Вже ж їх нема!... Ясний пло́мінь
З печі по їх пак загравав,
Ранішній сонечка промінь
Їх ще хутніше забрав!...
Що ж то у нас, моя мамо,
Та не ведуться квітки?
Все ж в квітничко́ві пропало,—
Голі зостались грядки!
Квіти моро́зом побило
Ті, що в садо́чку цвіли,—
Сонечко ясне згубило
Ті, що з моро́зу були!"...
"Та вже не ти!"...
(Посвята А.И. Суд-вій)
Рожева квітко! У садку в дівчи́ни
Ти процвітеш, на втіху їй;
Краса, уквітчана в щасливі днини,
Ще ліпша буде — при твоїй.
Настане друге літо — і заграє
Знов сонечка блискучая стягá;
В садочку знову роженька засяє,
Та вже не ти,— другá!...
Ти, соловейку милий! — в лузі темнім
Виводиш співи чарівні:
В куточку любому, в гаю́ таємнім
Співаєш ти гімн дивній весні!
Прийде́ друга́ весна́— і гостю божу
Зустріне знову гімн дзвінкий;
Вестиме ж соловейко пісню гожу,
Та вже не ти,— други́й!..
Співець-кобзар! Ти людям вповіда́єш
Глагол гучни́й, і слухають тебе,
Втішаються пісня́ми, що складаєш,—
І розважають тим себе!...
Час перейде́ — і пісню тую гучну
Співа́тиме співець який,
Хвалу в людей здобуде чу́лу, бу́чну,
Та вже не ти,— други́й!..
Надіє, вернися!
Хвилино журлива, хвилино сумная,
Звідкі́ль ти на мене взялася?
Навіщо ти, туго, журбо навісная,
У серце мені уп'ялася?
І душу стискаєш, гнітиш її важко,
Одгониш всі близькії втіхи,
І навіть чужі мені слухати тяжко
Веселії речі та сміхи.
Так темно, так глухо в душі неогрітій,
Порвалися струни дзвінкії,
У думці колишній, ясній, розмаїтій,
Бринять тільки сльози гіркії!
Ти зникла, надіє, зоря золотая!
Як пташка злетіла-знялася...
Сама тільки туга, як ніч зимовая,
На серце мені наляглася.
Вернися ж, надіє, —— кубелечко звити!
Без тебе ж так серце болить!
Не мавши надії, не варто і жити,
Не варто тим світом нудить!
Мій друже!
Мій друже! Удвох ідемо́ ми на гору,
Годинонька тиха мовчить;
У тую вечірню, лагідну пору
Листочок малий не тремтить.
Вечірнєє сонце —— рожеве проміння
Над краєм землі розлило,
І зда́лека звідкісь те дзвона гудіння
В ласкавім повітрі пішло.
І тихо йдемо́ ми рука із рукою,
Я чую, як серце твоє
Приязнію чулою б'ється одною, —-
Так само, як серце моє!..
Нехай би ж огонь той жерущий, пекучий
Кохання палко́го і зник, —
Та при́язні чулої промінь живучий
Зостався б нам в серці навік!
Пісні минулого
Проре́чисті тії читаю скрижалі
Народних пісе́нь. І надії, і жа́лі
Свої тут народ положив у піснях,
Лунає та мова у дрібних листах.
І мертвії ті ватаги́ із могили
Говорять, торкаючи душу і сили. —-
Та речі в пустині німій гомонять,
Та люди живії мовчать!
"Забудь мене!"
"Забудь мене! —— Нехай гадання
Про долю спільную минуть;
Як жаль тобі твого дрімання,
То маєш краще —— знов заснуть!
Не будеш більше вагуватись, —-
Чи так, чи так тобі іти!
Пора сказать, пора дознатись,
Що край мене не всто́їш ти!
Нехай в очах блищить у тебе
Сльоза перед розстанням сим; —-
Розвагу зна́йдеш задля себе
Ти у житті твоїм ясні'м!
Хай і моєму серцю тяжко
Сказать тобі: навік прощай!
Нехай і так, —— нехай і важко, —-
А "серцеві не потурай"!
Та й на́що серця додавати!
Воно той вирок не схибне́!
Так, —— буде твердо він лунати,
Мій заповіт: забудь мене!"
На спогад Шубертової серенади
Місяць пли́не, блищуть зорі,
Ніченька сія',
Грають хмароньки прозорі! —-
Глянь, красо моя!..
Глянь! – Земля, срібло́м повита,
Гарная така;
Самоцвітами укрита —-
Сонная ріка.
Чуєш ти, —— в гаю чудова
Розляглась луна:
Гучно ллється соловйова
Пісня чарівна!..
Час розко́шів, утішання,
Дарять небеса! —-
Вийди ж! Вийди на стрівання,
Дівчина-краса!..
Кохані речі
"Яка ти хороша! —— Як гожая ве́сна!
Як квітка чудесна, як зірка небесна!
Як місячний промінь, як божеє сонце!
Поглянь же на мене, —— як ранок в віконце!
Заглянь в мою душу, що повна тобою;
Ти світ мені цілий скрасила собою.
Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно!
На світі ніхто не любив ще так вірно!
Тобі ж я не зраджу до суду, довіку!"…
Невже ж завдавати брехню чоловіку? —-
Не слухать речей отих чулих, гарячих?
Не чути в їх струн щирозлотих, молячих?
Ба! Чом би не слухать той гомін мов з неба!..
Та ві́рити тілько клятьба́м тим не треба!…
Одвідини
(Розповідь дежурної)
…." У нас, в Повивальнім отім інституті,
Бувають слабі́, — у дармо́вім приюті,—
Уся́кі… Бувають і па́ні вельможні,
Вродли́виці пишні ще й на́дто замо́жні,—
Та ко́трим не ві́льно на світ породити
Дитя у пала́ці, бач, ні́де подіти!...
Найбільше ж таких, що нужда́ приганяє,—
В приют, де рука їх чужая приймає…
Недавно я хвору таку доглядала,—
Гостина її мені в душу запала.
Прийшла до нас пані одна у палату;
Одежу пак мала просту́, не багату,
Лагідную постать і коси русяві;
Бліда́я була, тільки очі іскряві
На личку змарнілому грали-блищали,
Із муками разом надію являли.—
Ох! Тя́жко небозі прийшлася та дóба!
Хоть нам удаватись у жаль не подо́ба,
Та рвали за душу несвіцькії крики!
Здавалось, що з ними порветься навіки
Й життя у слабої… Аж другої днини
Почувсь нарожденної голос дитини.
Хлоп'ятко найшлося,— таке пак гарненьке,
Чорняве й, нівроку йому, здорове́ньке.—
Забу́ти ж недавніх тя́жкії муки!
Недужа складає ослаблії руки,
Та поглядом щирим благає подати
Дитятко — і стала ж його милувати
Очима прихильними, повними втіхи.
Слабая не мала од мене поміхи:
На другий же день я листа написати
Дозволила їй і десь в город послати.
Весь день турбувалась моя породіля!
Згадала ж вона, що була пак неділя,
Прибралась сама і дитинку малую
У шапочку вбрала якусь новую;
Металась, та видно когось би то ждала,
На вхіднії двері усе поглядала…
А день проминув — ніхто не спитався
Слабої моєї! І дру́гий почався
Вже ранок… І зно́ву ждання теє скрите,
І зно́ву палання лиця слабовите!...
Аж се, по обіді, приходять питати,
Чи можна недужу мою повидати:
Мовляють, що пан там якийсь дожидає.
Як пта́шка стріпну́лась слаба, поспішає
Сказати, що може прийнять. Одчинилась
Дверей половиця висока й виявилась
Споді́вана постать прибувшого пана.
Чорнявий він був, біловидий як панна,
Бадьорний, повітря весняного хвилі
Приніс він з собою, веселії, милі;—
Ба, навіть квітка весняна бриніла
В петлиці у його, первісточка біла.
—Добри́день!— мовляв він, вітавши слабую;
Вона ж простягла йому руку блідую,
А по́тім і дру́гу—і стиха сказала:
"Я ждала ще вчора!...