— Он Володя Окраєць разом зі мною починав у вечірню школу ходити — лікарем працює. Молодець! А я... Треба було школу не кидати. Ат, треба було! Так знову ж роботи багато, а тут ще й двійня народилася. Хата маленька — тісно. Одна думка — будуватися... Ні, все-таки треба було вчитися...
— За чим сумуєш? — казав знайомий. — Згине воно! За наукою не побивайся. Хліб, сало є — слава богу! Дивись вузол не загуби, — кричав йому вслід, бачачи, як Павло петляє то в один, то в інший бік.
Павло повертався до села збуджений, збаламучений у душі до краю. Пильно дивився на кожне обійстя, де серед зелені то будувалась, то вже стояла накрита бляхою або шифером нова хата. "Ось воно те прийшло. Живи, будуйся!" — думав. А коли дивився на свою хату, то кожна деревина муляла плечі, пекла шкарубкі долоні...
З тривогою думав про своїх дітей, які зводилися на ноги, мужніли. Одного він боявся: "Не муляла б їм мотузка плечі, що й досі десь у сінях валяється. Тільки не манила б їх стежка вночі в поле..." Не міг заспокоїтись, що так і не закінчив сам десятирічки. Від тої думки аж боляче ставало на серці.
Того року найстарша дочка так ніде й не прилаштувалася. Наступного, проводжаючи її до автобусної зупинки, Павло говорив сусідці:
— Ще раз збирається поступати... Минулого року на вчителя не пройшла по конкурсу. А це вже в академію зібралася. На агронома, каже, не хочу, на зоотехніка — теж. Отакі забаганки. Та поступай, куди поступиш, — лаявся Павло.
Ото проведе дочку за село, а сам задумливо піде до високого будинку на горі, якого звів власними руками.
Ще не раз він ходитиме від нього і до нього, проводжаючи своїх дітей до міста. А коли й найменша дочка зникне за селом, то стоятиме на околиці й гомонітиме невідомо до кого:
— Хай вчаться й не починають із того, що я...
А біля хати тихо шумітимуть ним посаджені явори, духмяна акація сипатиме на вулицю свій медозбір. Вечорами, як завжди, осідатиме сивий туман: на городи, сади, на той шлях, яким діти повертатимуться до своїх батьків.