Бо ковалеві руки з якого завгодно шматка заліза можуть зробити безліч дивних речей: і сокиру, Í вила, і клямку до хвіртки, і багато іншого. Якось оце нещодавно хлопець по секрету признався дідові, що і він, Ванько, коли виросте, мабуть, стане ковалем...
А що ж із дудочкою, яку пообіцяв дідусь зробити онукові?
Дідусь додержав свого слова. Коли минулого року закінчилося навчання в школі і Ванько приніс похвальну грамоту, дідусь спитав його:
— Пам'ятаєш, Ванько, як я обіцяв тобі чарівну дудочку?
Хлопець посміхнувся:
— Звичайно, пам'ятаю...
— А пригадуєш, як я говорив, що хороша робота не за сім днів робиться, а за сім літ?
Ванько кивнув головою:
— Пам'ятаю, дідусю...
— Ну от, здається, вже й минуло відтоді сім літ... Чарівна дудочка готова — візьми її...
Це була не казкова, а справжнісінька біла сопілка з дірочками для пальців, уся помережена візерунками. Івасик узяв її в руки, торкнув губами— і ніжний тремтливий звук народився в ній.
— З чого вона, дідусю?
Дід поклав онукові на плече руку.
— Аз тієї калинової лозинки, яку ми колись посадили з тобою...
Тепер Ванько не розлучався з своєю сопілкою. І вона в його руках мов оживає: то дзвенить, як струмок у горах, то заллється, ніби жайворонок у полі, то закурликає журавлиною піснею.
І в школі нині жоден вечір не обходиться, щоб Ванько не виступав перед школярами з своєю сопілкою.
А це прибіг якось додому розчервонїлий, щасливий. Ще б пак, його як кращого учня і музиканта посилають на районний зліт піонерів. "А там дивись, Ванько,— казала йому вчителька,— будеш добре вчитися, гарно грати на сопілку, пошлють тебе і в область, і аж у Київ..."
І звідки знати, може, якраз ті слова вчительки і справдяться.