Поблизу не було ні душі, але в Саньки чомусь несамовито калатало серце. Ех, як все ж таки в цю хвилину він заздрив Кольці Маринчику! Ось він, Санька, лежить у канаві і хвилюється, а в Кольки стільки спокою, відваги, впевненості. Молодець, просто-таки молодець Колька.
Санька побачив, як хлопці один за одним, мов білки, полізли на дерева. Він усміхнувся, зраділо потер руки.
Над головою пролетіла зозуля і, не помітивши Саньки, сіла на крайню яблуню. Хлопець з цікавістю розглядав її сіре вбрання. Птиця хвилину посиділа, потім витягнула дзьобик:
— Ку-ку... Ку-ку...
В ту ж мить раптом затріщала дереза. Зозуля злякано вдарила крильми, полетіла. І тільки Санька підняв голову, як чиясь дужа рука схопила позаду за комір сорочки. Це був дід Кирило, в полотняних штанях, брилі, з маленькими довгастими окулярами, зачепленими нитками за вуха.
— A-а, так це тут, значить, уже й інженер разом з нашими лоботрясами,— сказав дід Кирило, дивлячись на Саньку поверх окулярів. — А ходи-но сюди, голубчику!
Саньку наче хто облив окропом, огрів люшнею по голові. Він схопився на ноги, хотів було вирватися, утекти, але кістлява рука діда Кирила, ніби кліщами, тримала його. Тоді Санька, згадавши про хлопців, швидко заклав у рота чотири пальці і свиснув так, що аж у самого позакладало вуха. В ту ж мить в саду затріщало, зашуміло, і хлопці, гублячи із-за пазух яблука, з усіх сил кинулися навтіки.
— Е, та ти свистать добре вмієш,— сказав дід Кирило, беручи його за руку,— ану лишень ходімо до куреня, ближче познайомимось із тобою.
І як Санька не пручався, дід Кирило повів його до куреня, де, рвучись на цепу, люто гавкав собака.
* *
*
Того дня батько Саньки прийшов додому пізно увечері, стомлений і якийсь задумливий. Ходив він, як і на заводі, в темно-синій куртці і чорних штанях. Куртка за чотири місяці, що він у колгоспі головою, встигла на спині вигоріти, плями від мастил на кашкеті і штанях припали пилом. Батько повечеряв, сів на диван, запалив цигарку і, затягуючись димом, сказав:
— Ну, Санько, як же ти тут поживаєш, чим займаєшся? Бачиш, діла в мене дуже багато, ніколи навіть з тобою як слід поговорити.
Санька зашарівся: невже батько знає, що він піймався сьогодні в саду на крадіжці?
— Нічого, живу помаленьку.
— Сідай сюди, ближче до мене.
Санька сів. Двері в сіни і ганок були розчинені, в них широким струменем вливалася вільгість вечора з пахощами зарошених трав. На вулиці, якраз під двором, сиділи дівчата і співали протяжну пісню.
— Ну, так говори, як діла,— батько уважно подивився на Саньку.— Що хорошого встиг зробити за цей час?
— А що ж мені робить? На рибалку з хлопцями ходимо, сорочачі гнізда в лісі деремо.
Мати, наливаючи в тазок окропу, в якому збиралася мити посуд, зауважила:
— Сьогодні прийшов додому, штани геть вичовгані в землю та зелень, ніби він на колінах танцював.
— Де ж це ти, сину, лазив? — запитав батько.
"Знає,— подумав Санька,— мабуть, зустрівся з дідом Кирилом, і той все йому розповів. Ні, треба по-чесному признатися. Але якщо батько нічого не знає, це значить — виказати хлопців. Ні, це не по-товариському".
В Саньки з блискавичною швидкістю клубочилися думки, боролися сумніви. А батько не квапив, ніби спеціально давав можливість усе обміркувати, зважити. Він дістав зі столу попільничку, поставив її на качалку дивана, оббив на цигарці попіл, знову затягнувся.
"Ні, не скажу", — вирішив Санька і, спокійно зітхнувши, промовив:
— З хлопцями гралися...
— Але ж треба це так робити, щоб не завдавати мамі зайвої роботи.
"Не знає, і добре, що я сам не розпатякав",— подумав Санька.
Гаряче сказав:
— Ні, мама нічого не робитиме, я сам їх виперу.
— Ну, добре,— задумливо промовив батько.
На вулиці дівчата співали все ту ж протяжну пісню. Заскрипів журавель біля колодязя — мабуть, хтось прийшов по воду. Стиха побрязкував посуд у материних руках.
— Я хотів запитати тебе, Санько,— продовжував батько,— чи знаєш ти, чому я залишив завод, на якому працював п'ятнадцять років, місто і приїхав сюди, в Кринички, в далеке від залізниці, від районного центру село?
— Звичайно, знаю,— відповів Санька,— ти приїхав сюди головою колгоспу.
— Правильно, Санько! Послали мене в село робітники заводу. Ти ж сам бачиш, що в Криничках люди ще живуть відстало. Електрики немає. В багатьох хатах земляна підлога. За роботу люди одержують мало. Чому? Про це багато треба говорити, але я скажу тобі якнайкоротше: в Криничках довгі роки верховодили нікчемні люди — п'яниці, хабарники, нероби. Виряджаючи мене, робітники заводу говорили: дивися ж, товаришу Коваленко, зроби все для того, щоб колгоспники Криничок зажили врешті, як і ми,— культурно та заможно.
Батько заклав ногу на ногу, зіперся ліктями на коліно і якусь хвилину дивився на позбивані, обдерті носки своїх черевиків. Потім пожадливо двічі підряд затягнувся, погасив цигарку в попільничці і продовжував:
— Будь-якої хвилини, Санько, робітники можуть викликати мене і запитати: а розкажи, товаришу Коваленко, що ти хорошого зробив для народу? Що я скажу? Почав будувати в колгоспі два корівники, заклав фундамент сільського клубу, колгоспні теслярі поставили нові хати для удов Палажки Дудки і Теклі Устенко і для престарілого колгоспника Данила Петровича Іванченка, чотири сини якого не повернулися з війни. Тепер колгоспники одержують за працю не по закінченні року, а кожен місяць, як і робітники на заводі. Дав по шапці всім трутням у селі, що наживалися з чужої праці, всіляко підтримую і допомагаю чесним трудівникам. Все це, звичайно, тільки початок. Я мрію, Санько, щоб колгоспники, як і робітники на заводі чи працівники радгоспів, працювали по вісім годин на день,— а не так, як зараз, — світловий день. Мрію, щоб у Криничках у кожній хаті була електрика.
Батько помовчав^ знову задумано продовжував:
— І вона обов'язково засяє в наших Криничках. Тоді й ти, Санько, і всі колгоспники зможуть включити і телевізори, і радіоприймачі. Розведемо нові стада худоби, щоб криничанські діти уволю пили молока. Посадимо молоді сади...
Батько встав, заклав руки в кишені, пройшовся по кімнаті. Санька давно вже не бачив його таким замріяно-схвильованим. Він, здається, ще ніколи не говорив з Санькою так, як сьогодні, мов рівний з рівним, дорослий з дорослим. Батько знову взяв із пачки на столі цигарку, закурив. Потім сів на диван і, дивлячись синові в очі, сказав:
— Я комуніст і звітую партії. Ти, Санько, — піонер. І може так трапитись, що одного дня одержиш з міста, зі своєї школи від товаришів листа з проханням приїхати до них у гості. Тоді піонерська організація може сказати тобі: ну, піонер Санька Коваленко, розкажи піонерській дружині, що ти хорошого зробив для народу в селі. Ось мені й хотілося б знати, як ти відповідатимеш на це запитання.
Слухаючи батькові слова, Санька раптом відчув, як кров гарячою хвилею хлюпнула до обличчя,, пекучий клубок сорому ворухнувся в грудях і, все обпікаючи, поволі поповз до горла. Санька опустив голову, убитим голосом сказав:
— Я... сьогодні... ходив... у колгоспний сад... красти яблука...
В кімнаті запала тиша. Мати, витираючи рушником тарілку, зітхнула:
— Добрим хвалишся, сину.
А батько мовчав. І те мовчання було для Саньки важчим за найдошкульнішу лайку. Врешті батько поклав на коліно руку, з болем зауважив:
— Не знаю, як подивиться на це піонерська організація, а я думаю, що красти колгоспне добро..v— Він знову встав, пройшовся по хаті, тихо додав: — Я сподівався, що ти будеш моїм помічником, а ти...
Батько, здавалося, зовсім не сердився на Саньку. Голос у нього був стомлений, але Санька відчував, що батькові дуже боляче. Ні, краще б він кричав, лаявся, краще б просто відшмагав ремінцем. Санька все те куди б легше зніс. А так ось уже й спати лягли, батько й мати поснули, доспівали своїх пісень дівчата на вулиці і теж пішли на спочинок, а він, заклавши під голову руки, лежить горілиць, дивиться в синю темінь ночі і все думає, думає...
* *
*
Чому батько так часто згадує Кольки Маринчика матір — Килину Трохимівну, радить Саньці познайомитися з нею? Що цікавого знайшов він у цій уже літній посивілій жінці з довгою гирлигою в руках? Санька щовечора бачить, як вона жене на колгоспне подвір'я зі степу отару овець.
— Тобі, сину, обов'язково треба ближче познайомитися з Килиною Трохимівною,—казав батько.— Був би у нас у колгоспі художник, треба було б намалювати її портрет і поставити в клубі чи навіть на майдані, щоб усі бачили.
Через кілька днів, коли хлопці запропонували знову піти до діда Кирила в колгоспний сад по яблука, Санька почервонів, з притиском у голосі відрізав:
— Не піду... Я не злодій якийсь...
Льонька чвиркнув слиною крізь зуби, хитрувато моргнув хлопцям з-під насунутого кашкета: дивіться, мовляв, який.
Санька зблід, але все ж спокійно додав:
— Сорому терпіти більше не хочу.
— Диви, який розумака,— сказав Колька, мружачи очі.— А ми що ж, по-твоєму, злодії?
Санька думав, що на цей раз не обійдеться без бійки. Але коли він, все ще стискуючи кулаки і спідлоба дивлячись на своїх товаришів, розповідав про розмову з батьком, нагадавши і про електростанцію, і про телевізор, і про радіоприймач, друзяки враз притихли:
— Ну, про електростанцію це ти брешеш,— сказав Льонька Пастух, поблискуючи своїми сірими очима.
Санька вдарив себе в груди:
— Не я буду... От чесне тобі піонерське! Так і сказав: тоді можна буде включити і радіоприймачі, і телевізори... Тільки б скоріше колгосп наш багатшим ставав.
Хлопці замріяно мовчали: ех, коли б то справді так.
Одного разу Санька підмовив їх піти в поле, в яри, де пасе вівці Килина Трохимівна. Вони взяли у вузлик кілька яблук, пляшку молока і окраєць хліба.
Було то в жнива. На пагорбі, то поспішаючи один до одного, то знову розходячись, працювали два самохідні комбайни з білими парасольками. Обабіч дороги, весело вимахуючи крильми, стрекотіли жатки. Шляхом, здіймаючи куряву, мчали автомашини, вантажені зерном, їхали безтарки.
Коли хлопці дійшли до ярів, то побачили на схилах отару овець, а за нею і Килину Трохимівну. Стояла вона в білій хустці, задумано зіпершись на довгу гирлигу, дивилася кудись у степ. Коли діти наблизились до неї, усміхнулась, приголубила їх материнським поглядом.
— А ви це аж сюди як забрели?
— Полудень вам принесли...— сказав Колька.
"Був би художник, портрет би її намалювати..." — згадав Санька батькові слова і ще пильніше придивився до неї.