Тепер обов'язково треба змусити його повторити цей номер три, чотири, п'ять разів підряд. Набутий у довгій виучці рефлекс слід підсилити негайно. Бо інакше завтра Хохо поведе себе ще свавільніше, а через кілька вистав, дивись, і зовсім відмовиться від роботи.
Хохо опирається, лінькує. А Федотович вимагає від нього праці, вимагає спокійно, але невідступно. Ще раз. Ще й ще... Звір мусить завжди відчувати над собою неослабну волю людини!
Капо і Сокіл у напрузі. Репетиція завжди річ відповідальніша за сам виступ, бо звірі втомлені, знервовані. Та й дресирувальник тепер вимогливіший, ніж під час вистави. То ж щохвилини можна сподіватися на люту відсіч звірів чи просто напад.
Федотович захопився. Відчувши перемогу над упертим Хохо, він давить і давить його силою своєї волі, змушує ведмедя працювати знову й знову.
— Ну ще раз, Хохо... Пішли, пішли...
І раптом тривожний голос асистента:
— Спина!
Федотович різко повертається. Очі його зустрілися віч-на-віч із хижим поглядом пантери, що скрадливо ступила кілька кроків, напружилася перед стрибком.
Але Капо раніше асистента розгадав її намір і вже готовий був зірватися з полиці, перегородити шлях, рятуючи людину, кинутися в єдиноборство.
Та тепер дресирувальник уже все бачить.
— На місце! — владно наказує він і швидко йде на хижака, даючи зрозуміти, що зовсім не боїться його.
І звір поник, зів'яв, покірно сів на тумбу.
— Тобі скучно?— питає Федотович.— Ти хочеш попрацювати? Що ж, я зараз тобі дам таку можливість.
Тепер Хохо, все ще сердитий та знервований, відпочиває, а пантера трудиться.
Коли Хохо надто лютий, він завжди хилитає головою, мов маятником: вліво-вправо, вліво-вправо. І зараз ритмічно заколивав нею.
Сусідню тумбу займає білий ведмідь Сніжок— напарник Хохо по виступах. Його, видно, дратує оте пусте Хохове колихання головою, він простягує до нього морду, мовби говорить:
— Що, Хохо, нервуєш? Ото на виставі не треба сачкувати... І нам би було спокійніше. А тепер кинь по-дурному мотати головою.
Останнє Сніжкове зауваження обурює Хохо, і він, не довго думаючи, заїхав лапою білому у вухо.
— А, так ти ще так? — заревів Сніжок.
І в якусь мить чорно-білий великий вовнянцй клубок, ревучи та скиглячи, покотився по клітці.
— На місце, Сніжок! На місце, Хохо! — кричить дресирувальник, але звірі вже не чують того голосу. В Сніжкові й Хохо прокинулась давня звірина ненависть, і тепер прийшла хвилина вилитися їй. Вже ніщо не може зупинити двох молодих сильних ведмедів.
Клубок котиться прямо на Федотовича. Дресирувальник відступив, притиснувся до стінки.
Дві бамбукові палки, просунуті асистентами між грат, штовхають, колошматять задирак, але те нічого не допомагає. Звірі лиш більше лютіють.
Федотовича в цю хвилину менше турбує Хохо та Сніжок, ніж всі інші звірі, що можуть позриватися з місць і-тоді... Хіба можна передбачити, що станеться потім?
Але що ж робити? Може, піти на риск і дати їм можливість помірятися силами? Хай визначиться дужчий, і тим буде покладено край ведмежому суперництву.
Минає хвилина, друга. Капо і Сокіл тихо скавчать, їм, мабуть, не подобається таке безладдя в клітці чи здогадуються, що за цим може прийти ще більший, страшніший хаос. Нетерпляче переступають з ноги на ногу.
Хай тільки Федотович дасть знак, і вони сірими блискавками кинуться в боротьбу і тим самим припинять її. Але дресирувальник, притиснувшись до стінки клітки, мовчить.
Та ось у Сніжка по білій шубі на лапі пов'юнилася червонаста ниточка. Він боляче заревів, готовий тікати. І Федотович відштовхується від стінки. Стріляє бич у повітрі, мов револьвер. Раз, другий.
— На місце! —кидає владно приборкувач.
Сніжок тікає, з дивною спритністю вискакує на тумбу. Але Хохо... Дресирувальник ще ніколи не бачив його таким. Розчепірена паща бризкає червоною піною, очі налиті люттю. Він зводиться на задні лапи і, ревучи, йде на людину.
— На місце, Хохо! На місце!—закричав Федотович і над самісінькими очима стрельнув бичем.
Хохо примружив повіки, та не відступивсь, а ще нахрапистіше пішов на дресирувальника.
Асистенти наставили проти нього палиці. Але одну ведмідь вибив із рук, другу лапою відсторонив убік і, ревучи, насувався на Федотовича.
Приборкувачу нікуди було відступати. Спина його впиралася в грати. Він зрозумів, що розлючений ведмідь зараз накинеться на нього, і може статися, що ця репетиція буде останньою в його житті.
І тоді він крикнув:
— Капо! Сокіл!
Дві сірі блискавки метнулися в клітці. Короткий гавкіт, посилений високим куполом цирку, громом упав на арену.
Капо був дорослішим, досвідченішим і за правом старшого оберігав свого молодшого брата. Коли побачив, що Сокіл, піднявшись на задні лапи, впився зубами ведмедеві в груди, штовхнув його:
— Йди туди, назад, а я тут... Тікай звідси!..
Хоча Сокіл уже до краю розгарячів, все ж послухався. Метнувся поза ведмедем, і вже із спини в Хохо летіла чорна вовна.
Капо знав, що найвразливіше місце у звіра — на паху, де й шкіра ніжніша, і шерсть не така густа. І Хохо зразу ж відчув усю силу Капового укусу, йому заболіло так, ніби хто широнув у пахвину розпеченим ножем.
Хохо завив і, забуваючи своє зло на людину, аж палахкотів від люті на двох псів.
Він дуже сильний, цей молодий чорний ведмідь Хохо. Міг би легко пошматувати й одного й другого собаку. Але ті виявляли неймовірну спритність, встигали болюче загородити йому у тіло ікла й ту ж мить відскочити, рвонувши рану. Він здатний роздавити їх з такою легкістю, з якою може знищити бугай овода, гедзя. Але бугай боїться тих маленьких дзигунів і часом тікає від них неозирці.
Хохо з власного досвіду знав, що краще не зв'язуватися з цими догами. І ведмідь, опустившись на лапи, підібрав куцого хвоста, кинувся навтьоки до своєї рятівної тумби. Тим більше, що вже й бамбукові палиці ширяли йому в боки і бич приборкувача раз по раз бахкав над головою. Але перед тим, як вискочити на тумбу, Хохо все ж таки встиг добряче шарпонути своєю когтистою лапою по спині Капо.
Той поєдинок тривав всього кілька секунд. Людина в ньому взяла верх. Між білим ведмедем Сніжком і чорним Хохо визначився переможець. Тепер під час вистав вони не задумають пробувати своїх сил, хіба що пошкірять один на одного зуби та й тільки. Чорний ведмідь теж одержав добру науку і, мабуть, не стане лінькувати та сваволити під час виступів. То, врешті, буде нагінка й для інших.
На світанку, коли над містом з того боку, де завжди сходить сонце, в прояснілому небі над дахами будинків піднялася яскрава зоря, провіщаючи близький ранок, репетиція кінчилася.
Знову звірі залишали клітку, одержуючи від приборкувача у винагороду шматки сирого м'яса.
Останніми покидали арену Капо та Сокіл. Вони були байдужі до подачок, котрі одержували інші звірі. Доги-брати з презирством дивилися на ті задобрювання і, коли, приміром, білий ведмідь, учувши запах риб'ячого жиру, яким були змащені шматки телятини в кишені Федотовича, починав улесливо, догідливо витягувати морду та щулити вуха, доги зневажливо відвертались, вважаючи це ницим жебракуванням.
В першу ж годину робочого дня уніформісти бралися розбирати клітку, бо арена потрібна була акробатам, жонглерам та іншим артистам цирку для занять. І тоді, знімаючи з клітки поличку, на якій сидів Капо, вусатий робітник у синій уніформі невдоволено сказав товаришеві:
— Ах ти ж чорт, знову треба шукати ганчірку... Пес тут усе закривавив...
Проте і в житті Капо та Сокола бували свята. Це траплялося тоді, як Федотович, ідучи в місто прогулятися, брав і їх із собою. Тоді приборкувач в новому сірому костюмі, білій легкій сорочці з чорним метеликом біля коміра, неквапливою ходою простував міським тротуаром серед людей. Горожани пізнавали Федотовича, бо, мабуть, не раз бачили його серед звірів під куполом цирку. Увечері при світлі юпітерів через грати клітки важко було роздивитися його обличчя. І тепер, бачачи, скільки несхитної волі, мужності й водночас доброти ховалося в кожній рисці лиця Івана Потапенка, мимоволі доброзично посміхалися, а дехто, хоча й не був особисто знайомий, вітався з ним.
Нерідко хтось із перехожих зупинявсь і пильніш придивлявся до Капо та Сокола. Часто позад собак чулися здивовані вигуки:
— Та ти глянь, які псини... У них же на шкірі живого місця немає — одні шрами...
Ні Капо, ні Сокіл на ті вражені голоси не зважали. Вони гордо йшли з двох боків свого господаря, друга, щасливі від свідомості, що й зараз на посту, на сторожі людини, вірні своєму покликанню і обов'язку.