І не тільки тим, що говорив складно та до прикладу. Він так швидко місив у кориті глину, так легко перекидав у руках цеглини, так майстерно колов їх своїм молоточком надвоє, натроє, що я просто знизував плечима. І при тому все примовляв:
— Ну, цеглинко, йди сюди, отут трошки полежи... Звариш нам борщу, лемішки і погрієш Валі ніжки...
Валя, хоч і мерзла, все ж сміялася, а мені дуже хотілося чимось допомогти тому цікавому пічнику. Я підносив йому цеглу, накладав у цеберку глину.
— О, глину набирати ти вмієш, молодець,— говорив він, припасовуючи цеглину до цеглини,— а от загадки не відгадаєш...
— Якої?
— А отакої: без вікон, без дверей — повна хата людей...
Тільки я хотів сказати, що то за штука, як Валя затараторила:
— А я знаю... А я знаю...
Пічник здивовано підняв брови, повернувся до неї:
— Та ну?..
— А от і знаю!..
— Ну скажи.
— Гал-буз...
Валя радіє, що відгадала пічникову загадку, весело сміється, а він переможено і скрушно чухає потилицю. Та за хвилину уже знову щось придумав.
Всі останні дні дуже тоскно, невесело було в нашій холодній, нетопленій хаті. А цей вусатий незнайомий чоловік у рядняному фартусі, заляпаному глиною, мовби враз наповнив кімнату якимось веселим, бадьорим повітрям.
За тими його примовками та загадками ми й не помітили, як серед хати виросла невеличка пічка, з маленькими дверцятами, плиткою на дві конфорки, а залізні труби від неї простяглися до кватирки у вікні.
Ще кілька хвилин, і у ній уже, весело потріскуючи, запалахкотів віхтик соломи. Потім зайнялися стружки, сухі соснові дрова. І від труб, від залізної плити уже струмувало, лоскотало обличчя, наші простягнені руки тепло.
Я не знав, яке в мене було лице, але я бачив, як мама усміхалася. Валя, розчепіривши над плитою свої посинілі пальці, кривила такі веселі корчі, що спокійно дивитися на неї просто-таки було неможливо.
А він, цей вусатий чоловік, що врятував нас від холоду, сидів перед грубкою, мружив очі, попахкував цигаркою, пускаючи дим у відчинені дверцята.
Скоро в хаті стало так тепло, що я скинув своє пальтечко, Валя шубку. А пічник у теплі, пересипаючи роботу жартами та примовками, уже будував велику селянську піч.
Потім ми не раз у холодні зимові вечори, коли надворі стогнала заметіль, свистав вітер, всією сім'єю лежали на гарячій черіні, застеленій смугастим рядном, і мама розповідала нам, дітлахам, то страшні, то веселі казки...
...Давно все те було. Але й зараз, коли я зустрічаю десь на вулиці людину з полотняним фартушком, з якого виглядає кельма, молоток чи інший який пічницький інструмент, мені хочеться низенько вклонитися їй.
Я хотів про все те розповісти цій компанії малюків, що гралася поряд зі мною, і особливо Валерці. Але ж вони, як горобенята: злетілися табунцем, цвірінчать, цвірінчать, а щось не так,— пурх і розлетілися...
Білява командирша в червоному платтячку і ще двоє з нею уже спускалися з гірки. А Валерки не було. Мабуть, дуже вже защемила його серце та образа — працювати на будівництві пічником.