Алюр три хрести!..
Сільська вулиця через якийсь десяток хат виривалася в поле. Там білими корпусами пообіруч дороги виднілося тваринницьке містечко. А ось тут, не доїжджаючи одного подвір'я, від шляху вправо відгалужувався вузенький путівець і стрімко спускався вниз у глибокий яр. Туди й повернули Они сим та Роман, що тягли візок, а за ними і Юрко та Жора, які йшли слідом.
Коли невдовзі порівнялися з ямкою на обочині, ще вчора викопаною Онисимом, зупинились.
Сільські хлопці взялися розвантажувати тачку, а Юрко, заклавши за спину руку, дивився в той бік, куди побіг путівець.
Білий туман, що на світанку заливав глибокий байрак, уже розвіявсь, лишивши на листі дерев та на травах росу.
На дні яру, праворуч від доріжки, стояло вряд кілька наметів — спочатку зелені великі, далі менші різнокольорові. Схили балки потерасовані, засаджені молодими деревцями — дубками, липами, ялинами. Щоразу, як Юрко дивиться звідси вниз, йому здається, що там стадіон — тераси, мов лавки, а дерева, наче болільники. Саме ж поле "стадіону" — чорне у вирвах. Вже кілька днів його очищають від кущів та старих трухлявих вільх — там незабаром розіллється озеро. Он і трактор стоїть, спочиває, а обіч доріжки громадяться купи хмизу, штабелі метрівки та вузлуваті пні.
На лівому боці яру серед молодих посадок височіє три крислатих старих берези. Під їх віттям, на майданчику,— красивий легкий будиночок з віконницями, верандою. Обіч нього намети. Супроти, знає Юрко, велика метрів з п'ять завширшки криниця, з прозорою, як кришталь, водою. Вона день і ніч дзюрить неумовкно з-під каменя-валуна, що виступає із суглинку край криниці. Камінь той білий, гладенький, як мармур. Мабуть, від каменя й криницю звуть Білою, а від неї — і все це урочище.
Зайвина води виливається у балку, там струмує неглибокою канавою і тікає не знати куди пониззям ярів, що порізали поля за селом.
А ген за тими березами, за Білою Криницею у степу височіє предковічна Козацька Могила, поросла тирсою та чебрецем, з топографічною вишкою на маківці.
Хоч Юрко щодня ось уже скільки часу бачить усе те, але погамувати цікавість до краєвиду так і не може. І зараз, примовклий, все блукав поглядом то там, то там, аж поки не почув позад себе Романів голос:
— Та ти хоч би землю притрамбував...
Озирнувся, а хлопці вже й фанеру прибили до стовпа, стояк у яму опустили та засипають її. Побіг до товаришів, заходився пританцьовувати на зрушеному грунті.
— Давай, Жорко, давай...— кликнув друга,—бо знову скажуть, що ми з тобою сачки...
Сміявся, тяг товариша за руку, і вже з ним удвох, заважаючи Романові та Онисиму, справляли чудернацький танок.
— Ви наче діти! — розгнівався Онисим.— Одступіть, я сам...
Юрко глянув на нього. Онисим був старший серед них, мало не на голову вищий, плечистіший і зараз, коли звів під козирком форменого кашкета темні розльотисті брови, мав обличчя ледве не дорослої людини. Він і справді, підгорнувши землю, сам утоптував її. Коли врешті кінчив діло, випростався, посунув кашкета до потилиці, витер лоба тильним боком долоні:
— Тепер і в нас буде, як у справжніх хазяїв.
Примружив око, подивився на фанерний лист. На ньому червоною фарбою по білому тлі ярів напис: "Об'єднане лісництво сільської та міської шкіл — Біла Криниця".
— Гарно все ж таки тут у нас,— сказав Роман, коли вже спускалися нижче в яр.
— Особливо красивий он той куточок, де берези,— показував Юрко,— мальований, наче з казки, будиночок, дівчачі намети...
Товариші повернули голови.
На веранду вийшла вчителька Тетяна Степанівна.
— Доброго ранку! — підняв руку Онисим.— Ми вже поїхали...
Вона їм теж помахала правицею.
— Розказував мій дід,— неквапом продовжував десятикласник,— а йому його дід, що колись яр взагалі був далеченько від села. Але з кожним літом підступався все ближче до осель, бо землю то зливи розмивали, то вітри видмухували, і тепер он скоро Геморова хата перекинеться.
Візок, як і раніше, тягли сільські школярі, а Юрко із Жориком, позакладавши назад руки, йшли збоку.
— А що ви знаєте, хлопці, про оті берези? — запитав Онисим.
— Та що про них знати,— стенув плечима Юрко,— берези як берези. На стовбурах нарости, наче мозолі або великі бородавки...
— Як вони звуться? — примружив Роман веснянкуватого носа.
— А що я тобі — академік, щоб усе знати? — надув губи Сагайдак.— На лиха мені та назва...
— По-науковому капа,— поспішив йому на виручку Онисим.— У тих наростів надзвичайно красивий малюнок шарів деревини, тому різьбярі виготовляють із них табакерки, шкатулки та інші цінні речі. Але не тільки капами інтересні ті берези...
Юркові, що всі ці дні, відколи в селі, змагається з братом у знаннях та вмінні, не хотілося виглядати переможеним, і він закричав:
— Можна й ще одне додати про ті берези! В одній із них є, наприклад, дупло. В ньому живе горихвістка, невеличка пташка з рудим, як полум'я, хвостом. Минулого літа до неї внадилась зозуля, але я так пугнув її з рогатки, що в неї аж крило одвисло...
— Це точно,— ствердив Роман братову розповідь,— і я бачив.
— Зозулю не треба бити,— зауважив Онисим.— Хоч вона трохи й любить пожити за рахунок інших, особливо малих пташок, підкидає свої яйця в чужі гнізда, та все ж цё птаха корисна, бо поїдає дуже багато шкідливих шовкопрядок, волохатих гусениць. Але я не про це хотів розказати...
Дорога збігала в яр стрімко, гальмувати візок ставало дедалі важче. Онисим, перш ніж продовжувати розповідь, повернув його вбік, вийняв із ящика палицю, засунув між спиці коліс. Тепер таратайка ковзалась, наче санчата.
Тим часом Онисим говорив, що колись давно, як правив у нашій країні цар, біля криниці збиралися сільські люди, обмірковували, як зробити, щоб не було в світі ні багатих, ні бідних, а всі стали рівні. Якось урядник зі стражниками вислідили той сход, заарештували "главарів"— учителя, фельдшера, студента — та й укоротили їм віку в тюрмі чи в Сибіру. Тоді люди й посадили оті три берези на згадку про замучених товаришів.
— Я цього теж не знав,— признався Роман, обернувся і дуже пильно подивився на берези, що на тлі голубого неба видавалися зараз якимись задумливо-урочистими, мов монументи.
Зупинилися й інші школярі та теж мовчки повернули голови в той бік.
— Вони, як пам'ятники, ті три старі берези,— сказав Онисим.
РУДІ ВАМПІРИ
Ось і таборище шкільних лісівників. Під брезентовим нап'яттям — стіл із свіжоструганих дощок. Це — їдальня. Але зараз на столі тільки забуті ще звечора шахи, чиясь книжка, газети.
Все припало росою.
Далі — намети. Вхід до деяких відкритий, і Юрко зазирнув до кількох.
На розкладачках, а то й просто на розісланих на підлозі постелях сплять школярі.
Юрко зачепився за мотузку, що натягувала верх одного намету.
— Ну, тихше,— шепнув Онисим.— Вони ще з півгодини можуть поспати.
Сагайдак увібрав голову в плечі. Почекав, доки візок, а разом із ним і троє його товаришів трохи віддаляться. Озирнувся на будиночок Тетяни Степанівни. Заклав чотири пальці в рота: різкий свист розлігся на весь яр.
Тепер Юрко побіг і, наздогнавши хлопців, сказав:
— Коли вставати, то всім... Алюр три хрести!..
Хоч Сагайдакові друзі були невдоволені, все ж і собі подалися слідом за ним.
Скоро дісталися високої дамби, яку вже кілька днів нагортав колгоспний тракторист дядько Лесь (для Онисима він просто старший брат).
Тут, власне, й кінчалося шкільне лісництво, а далі простятся дикий яр, порослий кущами вільшини та верболозу.
Везти візок між заростями кропиви та будяків виявилося справою непростою. Колеса натикалися то на купиння, то на пеньки старих вільх.
Врешті прибули до того місця, де на крутосхилі горбатилися два мурашники. Ще вчора звечора Онисим обкопав їх півметровою канавою. Комашня, певно, стурбована тим, гарячково бігала рівчаками, обстежувала, обнюхувала кожну грудочку землі, кожну травинку чи шматочок сухої кори.
— Відпочинемо хоч трохи,— запропонував Онисим і, відступивши від мурашників, сів. А тим часом пояснював хлопцям, як треба діяти: мурашник збудовано так, що видимий горбок — то тільки частина житла працьовитих і невсипущих комах. Основна ж і, може, найголовніша половина будови з поплутаною системою ходів — у землі. Там заховані тисячі личинок, з яких потім народяться нові члени сім'ї-держави — і невтомні трударі, і воїни.
— Ой, ой, ой! — перебив Онисимову розповідь Юрко, схопився на ноги, люто зачухав груди.— Невже вони й мене вважають своїм ворогом?
— Ха-ха-ха! — покотився зо сміху Жорка, але ту ж мить сам застогнав від болю: дві руді мурахи вп'ялися своїми гострими щелепами йому в руку біля ліктя.
— Не бійся,— зауважив Онисим,— то навіть корисно проти радикуліту.
— Стратегія,— пояснював лісничий,— повинна бути такою: якнайглибше в землю попід горбочком треба простромити чотири палиці, потім усю цю споруду разом з її мешканцями перенести на целофанову підстилку, швидко вийняти
палиці, купу обгорнути плівкою і кінці її зав'язати мотузкою, щоб комахи не втекли.
— Воно-то так,— скривився Юрко,— тільки ж но глянь...
Він показав на грудях кілька червонобілястих пухирів, що неймовірно свербіли.
— І навіщо вам морочитися з цією рудою гидотою? — обурювався Сагайдак.
— Хе-хе,— взяв із тачки палиці Онисим,— таке говориш —"гидота"! Ти знаєш, якими вони помічниками стануть нам? У молодих саджанців лісу ціла армія шкідників — усі оті довгоносики, трубковертки, листоїди, бронзовики, усачі... Сунеться армада на дубочки, клени, липки — одні жеруть ніжне листя, другі шматують кору, треті підточують коріння. А ми привеземо цих хоробрих воїнів, влаштуємо їм нове житло. Вишикують вони свої лави — і в бій... Уявляєш: якщо тобі, велетневі проти них, так дошкуляє укус комахи, то що ж буде з личинкою якогось жука завбільшки з сірникову головку? Її миттю розіб'є параліч.
Хлопці реготали, а Онисим уже розстелив на землі великий шмат целофану, приготував зав'язки.
— Неінтересне це діло — змагатися з комашнею,— кривився Юрко.— Вона тільки кусає та й годі. От у зоопарку...
— Ми з Онисимом теж одного разу були,— сказав Роман.— Там, звичайно, цікаво.
Хлопець аж очі мрійливо примружив і, промовляючи кожне слово, ніби бачив перед очима цілу картину.
— Що — одного разу? — зневажливо пхикнув Юрко.— Ми із Жориком буваємо там двічі на тиждень...