Їх називали — "дикі кури". Біля численних озер, боліт водилося безліч водоплавних птахів. Тихі, втаємничені озера і болітця кишіли ними. Яких тільки там не було! Але ніхто не полював на них. А якщо хто ловив рибу під час нересту, то його зневажали, як злодія. Та ніхто і не важився на таке. Коли я поринаю в спогади дитинства, мене дивує безпосередність дорослих чоловіків з нашого села. Ось таке: коли ішли ловити рибу неводом, то збиралось чоловік 5-6. Наловивши риби, всі збиралися вдома у власника невода. Розкладали весь улов на рівні купки (по кількості учасників, плюс купка за невід). Потім зав'язували хусткою очі одному із рибалок, ставав перед уловом старший із рибалок, показував пальцем на одну з купок і питав його: "це кому?" Той, що із зав'язаними очима називав когось із учасників, або говорив: "за невід". Поки не будуть розподілені всі купки. Справа в тому, що пайки намагалися зробити однакові. Але риба була і дрібна, і велика. Отож там, де риба дрібніша, її було більше, де крупніша – менше. Коли б кожен вибирав сам – було б сварки, незгоди. А так розходились усі із сміхом і жартами.
Священним птахом в нашому селі вважався лелека. Якби робили герб нашого села, то лелека на ньому був би обов'язково. Жили на кожній хаті. Хати вкривали соломою так, щоб було де мостити гніздо лелеці.. Як їх чекали весною! Ми, дітвора бігали кожного ранку за село, виглядали лелек. Так хотілося побачити, як вони повертатимуться додому з далекого краю. Але такого видовища ми ніколи не бачили. Лелеки прилітали завжди вночі. Отож ми прокидались якогось ранку і чули радісний клекіт своїх лелек. Якщо до когось на хату не повертались лелеки, то був траур всього села. Або часом поверталась одна птаха... хата, де не селились лелеки, вважалась нещасливою, або господарі недобрі люди. У новозбудовану хату вселялись тільки навесні, як поселяться на ній лелеки.
І все це зникло, навіки затоплене, стало гнилим болотом, бо проектна потужність моря не набралась, вода загнила, риба загинула. А для наших односельців, та й для всіх сусідніх сіл, риба була основною їжею. Особливо в голодні роки, коли вона допомогла вижити: в 1933, в 1947, кажуть, що і в 1921. Тоді і з'явилася у селі приказка: "Рибка без хліба бридка"...
Оцей заповідний куточок затопили, коли будували Кременчуцьку ГЕС. Люди частково роз'їхались, частково, виселились на гору, з'єднавши троє сіл в одне.
А ті легенди, що винесла із дитинства, я записала. І хотілося, щоб все це стало пам'ятником моєму утопленому селу.