І тільки се зійшов на степ, аж гульк — хтось огнище у степу розклада. Ага, як є, якраз біля тії доріжки, де йому йти. Глянув Грицько — ізрадувавсь, повеселішав.
Підходить ближче і баче: сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий, сіра на йому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля його лежить торбина, як у странника.
— Христос воскрес, дідусю! Дай мені огню...
— Воістино воскрес! Можно, можно...
— А що се ти, дідусю, не йдеш у слободу розговлятися?
— Як погасне огонь, тоді й піду, а тепер тримай-но заполу, я тобі насиплю багаття.
— Ой, у мене одна свитка тілько і є, та й та згорить!
— Тримай!
Підставив Грицько заполу, а дід і всипав йому руками три жмені жару, і приказав: "Іди швидше додому, до своїх діток. Заждались, мабуть. Ще колись згадаєш мене добрим словом!".
— Спасибі! — та й поспіша додому, а сам радий, що добув, чого йому треба було. Дійшов до своєї хати, оглянувся, — о, дивина! — ні діда тобі, ні огнища. Увійшов, багаття на припічок висипав, засвітив свічки, помолився і сів пасочку їсти зі своїми дітками, що так його довго чекали-виглядали. "Хороші дітки!" — подумав, зирк на припічок, а там замість багаття лежить куча червінців, обімлів от радощів, очам своїм не вірить. Перехрестився. Взяв у руки один червінець, а той так і засяяв, так і засяяв, і не взглянеш на його. Ударив перед іконами три поклони і прибрав у скриню ті гроші.
Зажив Грицько багато і привольно і, хто не спита, усім розказує про своє щастя-долю. Побудував нову хату, — куди там тому багатому сусідові!, — оженився — (жіночку взяв таку, щоб не тільки його самого, а й діточок його любила) — і лучче Грицька ніхто не жив на всій слободі".
— А хто, хто, ну, от скажи, хто його наградив, як не його доля, га?! От як ще бува на білому світі... — дід Сташко зробив довгу-довгу затяжку, аж захропіла чумацька люлька, аж у грудях заклекотіло, потім ще дві, поменші, майже беззвучні, і продовжив.
А розказував се Старший Чумак, бач, для того, щоб хоч якось Охріма, — о, забуватися став, дядька Охріма, — розважить, бо дуже той переживав після птиці, аж з лиця спав. Поки говорив-розказував, доварилася каша, розпочали вечерю. Старший Чумак і піднявся: "Вечеряйте, я уже, пройдуся..."Повертається через деякий час, і до дядька Охріма:
— Твій Рябий щось не те — ліг і не ворушиться. Чи не захворів?
— Подивимося, — встав дядько Охрім. Удвох пішли. Чуємо:
— Розлігся тут — ану, вставай... Вставай, кажу!
— Охріме, здох...
— Здох... Як здох? Та ти що?!
Ось, показалися, підходять. Поманив мене рукою Старший Чумак і каже, щоб скликав усіх. А кого — усіх? Тілько ж поїли, ще не розбрелися.
— Що таке?
— Що?
— Случилося щось?
— Случилося. Охрімів Рябий здох.
— Як здох?!
— А як здихають?
— Овва! Ось тобі і птиця!
— Я ж говорив...
— Досить базікати!!! Готуйте гроші, в кого які — всі! — І Старший Чумак першим же виймає з-за пазухи платочок з грішми, розв'язує. І всі так, і я... А ти як думав?! Ага, один лише дядько Петро, — я се зразу запримітив, — закрутився, наче веретено: платочок вийняти-то — вийняв, і розв'язав, а непомітно так, як йому одному здавалося, під шумок, хвать половину — і в свою кишеню. А дядько Данило, — хрясь!!! — його по руці, да так, що всі гроші по степу розлетілися. Дядько Петро збирає ті гроші навкарячки, а сам:
—Ой випали... позбираю, позбираю...
— Випали, кажеш?! — наступає дядько Данило.
Якраз тоді Старший Чумак гроші рахувати закінчив:
— Петре, давай свої і вистачить, на доброго вола вистачить... І на дорогу... Давай... Охріме! Ні, тобі не можно, Данило поїде.
— Як се не можно, як се не можно, ви чули, га?! — розпалився дядько Охрім. — Віл-то, врешті-решт, мій...
— Не можно! — відрубав дядько Мартин. — Охріме, та клята птиця, повір мені, бувалому чумаку, себе ще покаже. З нами будеш — як не як, гуртом виручимо, а дорога, сам знаєш, дорога... Даниле, кого в напарники? О, я як підскочу: "Візьміть мене, дядьку Даниле,,. Не підведу!".
— Ні, — знову Старший Чумак, — хлопця не бери! Молодий ще, та й один він у матері, ті — дівки... Дорога...
— Поїдеш? — до дядька Петра дядько Данило підійшов.
— А що? Поїду...
— Тілько, Петре, слухайся Данила, він — старший! — Старший Чумак, а дядька Данила запитує: — Воли твої як?
— Моцні. А зустрінемося де?
— Де?.. — задумався. — Біле Озеро? Ні, ще один кордон... Біля Харсону, на в'їзді у сам Харсон... Ага!.. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Так-так, о, а гроші! — Старший Чумак передає дядьку Данилу чумацькі гроші. — Вола бери не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягай! Хай, попервах, за возом звикає... Харч заготовимо. Підніму до зорі. Лягайте спати!
Василь так заслухався, що ніякої уваги на вогнище уже не звертав — воно дотлівало.
— А вола-то Охрімові купили? — підігнав старого, що уже замовк.
— Аякже! У Білозерці. Як і домовилися — не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягали, щоб, попервах, за возом звикав. А лиха в дорозі натерпілися, не приведи господь! Приходи завтра — послухаєш...
— Прийду... Діду, а чорна птиця це насправді, чи, може, чумаки самі придумали, га? — і лукаво подивився на діла Сташка.
— Придумали... — аж образився дід. — Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали, і вірили чумаку, бо він як скаже, то так воно і є... Придумали?! Ага, Охрім, як осе вола купили, наче повеселішав, прямо-таки на очах ожив, думав, що біда минулася, перед якою птиця кричала. А-ат, а не по його вийшло, не по його!
Тільки в'їхали в село, — Охрім ішов останнім, — назустріч знайомий чоловік:
— Здоров, Мартине!
— Здорові будьте, хлопці!
— Чи усі наші живі-здорові?
— Та всі, слава богу, — каже, — тільки на тій неділі, у п'ятницю, Охрімову маму поховали. Вмерла, не діждавшись сина... Він же не з вами?..
— З нами...
О, а як свою матір Охрім любив — слів таких нема, не скажеш! Ось тобі і чорна птиця... Придумали, ха, придумали!.. Хто ж таке може придумати? Нема йому що робити? Ну, може, трішечки я і наплутав, може, — старий вже, забувати став. Але не придумав!.. Та й скажи, з ким осе мені старину згадувати? Усі товариші повмирали, і моя черга, мабуть, от-от, недалечко. Прийде з косою, скаже, йди за мною, і піду, куди я подінусь, піду... — дід Сташко перевів подих, призадумався, придав обличчю нарочитої серйозності. Піднялися гранчаки, дідів — на дні.
— За них, дідуню?!
— За чумаків?.. Бо то, скажу тобі, були люди, лю-ю-ди, та-а куди вам!!! — і перехилив у себе.
БЛУД
(Вечір другий; розповідь діда Сташка)
Ну, так, ага, одправилися рано-ранесенько, ще до зорі, дядьки Данило та Петро, чумаки, вола купляти. Удвох на одному возі, аж гульк — роздоріжжя.
— Петре, куди? — питає дядько Данило.
— Цоб, канечно, цоб! Провіряти здумав...
— Цабе!
— Цоб, кажу тобі, цоб!
— Цабе, дурню!
— Яке цабе, яке цабе?! З глузду з'їхав... Цоб... О, хлопець іде — запитаємо.
Доганяють хлопця, а це був Блуд, так-так — Блуд, запитують:
— А чи не скажеш, хлопче, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.
— Як не сказати — скажу, — віповідає хлопець-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цоб, і години так через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.
Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі. Дядько Петро розвеселився — а чого б, вийшло як він казав; дядько Данило — трохи похнюпився.
— Цоб, цоб, нечисть! — повертає, оглядається. — Петре, а де ж той хлопець, що дорогу нам показував?
— Дався він тобі! Може, — а що?, — ліг спочити, а нам звідси не видно.
— Дай, боже, на твоє може...
Їдуть, мовчать. То ж дядько Петро, аж розпирає його, вирішив підначити дядька Данила:
— Даниле, га, Даниле, скажи-но мені, чого ти такий впертий?
— Який такий?
— Прямо тобі, як моя жінка: та як упреться, як упреться. Ось, та недавно, кажу я їй...
— Ой,та не вперта вона в тебе,що я не знаю, з нашого ж села, не вперта, а...
— Ну-ну, говори, раз почав!
— Не вперта, а... а дурна...
— Дурна?.. Чого дурна?!
— А в кого ж язик повернеться назвати її розумною, покумекай, коли вона за такого дурня, як ти, заміж вийшла? — сміється.
— Ти, значиться, так-так, добре-добре... — не знайшовся дядько Петро. — А я-то думав, дурний...
— Ось, бачиш, сам признаєшся! — з'язвив дядько Данило. — І правильно робиш! Хіба таке сховаєш?..
— ...думав за твого сина свою дочку віддавати, породичатися, уже вони давненько женихаються... Дзуськи! Не діждешся! — зобидився, навіть пересів з передка, зобидився.
Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго мовчать. Дядько Данило, нарешті, не витримує, заговорив, наче й не було тягучої мовчанки:
— То се за котору — за старшу чи за молодшу?
— За молодшу... Скаже таке... Спочатку — старша, а потім — і молодша. Щоб як у людей... За старшу!
— А-а, що на жінку скидається, на Марію?
— Та ні! За старшу — вилитий я...
— Не дам, не дозволю!!! — аж підскакнув на возі від несподіванки дядько Петро.
— Що не дам, що не дозволю?! Та що з тобою, Даниле?!
— Хлопця калічити не дозволю! Вилитий він... Ти хочеш, щоб я по своїй хаті боявся вночі ходити? А, не дай бог, присниться, га?!
Зобидився, ох, і, зобидився дядько Петро, кричить:
— Цоб, цоб, давай цоб!!!
— Та бачу... — сміється.
— Кажу, давай, значить, давай!!! Буде ще мені тут...
— Цоб, цоб, круторогі! — повертає. — Петре, а яка се в тебе чумачка?
Мовчав-мовчав, але, все ж таки, відповідає:
— Сам я, правда, не чумакував, але дядьки мої чумакували, та й все наше село чумакувало, то я чумаків знаю... Ну, перва, а що?
— Нічого. Та ти не закипай — жартів не розумієш...
— Хто ж так?.. А в тебе яка?
— Ми — чумаки з діда-прадіда. А хочеш, друже, розкажу тобі як мій дід перед останньою своєю чумачкою злодія провчив?
— Послухаю — дорога довга...
Дід Сташко нап'яв груди, хотів було розмашисто затягнутися, але весь тютюн у люльці вже вигорів. Вибив, почав трамбувати новим. Василь витягнув із сумки пару гранчаків, пляшку казенки, закуску. Дід Сташко здивовано-запитально глипнув на Катеринчука.
— За чумачку!
— За чумачку не випити — гріх! — погодився старий. — А не сп'янію?
— Скільки вам тут до хати — на руках віднесу, — пожартував.
— Донести — донесеш, — окинув відстань поглядом, — а що люди скажуть?
Випили.