— Сідайте! — бачу: трохи знітилася молодичка, але задзюрчав телефон — виручив. Бере трубку, а звідти — голос. Я недобачаю, ти знаєш, але чую добре, добре чую. Засміявся голос та й каже: -— Як він тебе, га?! — Слухаєте— — відповідає-запитує суддя. — Та слухаємо... — ще голосніше сміється голос.
— У вас є самовідвід?
— Немає, — кажу, ага, не підіймаючись. Ну, забув, забув...
— Вставайте, коли відповідаєте! Ви не на базарі!
— А хто сидить на базарі, Іване Івановичу?
— Це вона, треба розуміти, образно, Федоровичу, образно.
— А-а, це вона так образно... А далі що?
— А ви знаєте чи, — продовжує суддя, — ("Вставайте, коли до вас суддя звертається!!!"),— що ваш позов незаконний...
— Виходить, що це тобі той дохлий директор погріб копав, а не ти на нього два роки горбатився?! Виходить так...
— Та говорив і це. Але я їй про діло, а вона мені про козу білу…
Недочуває чи (не може бути — молода ще), не бажала дочуватись чи (та мабуть!). Каже, що на протязі трьох місяців після звільнення, заяву потрібно було подавати, позов. У них тепер такий закон імається...
— Імається?..І що, Іване Івановичу, нічого-нічого?
— Як це нічого?! Ноги самогоном розтирати буду,а що залишиться з тобою на пару за здоров'я народної правди в народних судах вип'ємо! І у неї, мабуть, болять ніженьки.Болять, тьху!, болять, Федоровичу, болять...
ХЕРСОН: ПЛЮЮ НА КИЇВ
або
ДЕЩО З МІСЦЕВОГО ВЕРБЛЮДСТВА
(Идаропне оповідання)
— Ми, — херсонський страйковий комітет відповідає, — мільйон одержали...
Х-ха-а! Ми! А чи ті це ми?! Покажи-кажи... Верблюди херсонські тут як поназбігалися, як розплювалися... Аж сльози на очах — чи за народ так запереживали, чи від пльову: — Такі не ви одні, — виструнчили страйковий комітет, — ви не одні такі, а, скажімо, медики, а... а... а...
Акали більше місяця. Патріотично, але небезкоштовно. Худий київський мільйон, перебігши площу біля облвиконкому до одного з банків, поливав місцевих акальників дебелим процентним дощичком повний місяць, і ще-ще-ще... Зрозуміло: така всенародно любляча політика, на грані фолу, довго продовжуватися не могла.
Молодий Верблюдик (осанка "без мене світ застигне", інтелектуально дупель пусто, з відчайдушним пльовом, за що і взяли у верблюдство) серйозно рознервувався:
— Та нас же всіх повиганяють!!! — шепотом закричав молодий Бувалому Двогорбому Верблюду.
— Не панікуй!!! Хто?!
— Київ...
— Та плюю я на твій Київ! Йому не до нас. Ну, найбільше — пожурять, ага, та й то не тебе. А премію з процентиків цибриш?..
Страйком же продовжував шукати справедливість. Полетіла ще одна депеша в Київ. Пишуть: одержали — не одержали... Дехто з учителів, — так-так, з учителів, — навіть вибухнув крамолою: "Ну, тепер порівняють уже горби нашим верблюдам!.."
Заметушилися і верблюди. Успішно поділивши процентики по кишенях, зрозуміло, по своїх, — взялися за членування і тіла того-таки невгамовного київського мільйона: — Як ділити?
— Медикам — сповна.
— А школи?
— Хто мовчав — усе, решті — решту.
І відповідь на депешу прийшла, не забарилася. Спокійна-спокійна, аж спати хочеться, як день у серпні. Самі тодішні вельмишановні пан Потойбікстойченко (добра людина, дай, боже, йому здоров'я від усіх херсонських педагогів та довгих років життя) прислали ще півмільйона гривень.
— Скінчилося!..
— Добре, коли добре! Учись, поки я живий та при владі! — відбасив йому в лад Бувалий Двогорбий верблюд.
— А що, коли все наладиться?! — бовкнув Молодий Верблюдик.
— Роз