— Сідайте! — бачу: трохи знітилася молодичка, але задзюрчав телефон — виручив. Бере трубку, а звідти — голос. Я недобачаю, ти знаєш, але чую добре, добре чую. Засміявся голос та й каже: -— Як він тебе, га?! — Слухаєте— — відповідає-запитує суддя. — Та слухаємо... — ще голосніше сміється голос.
— У вас є самовідвід?
— Немає, — кажу, ага, не підіймаючись. Ну, забув, забув...
— Вставайте, коли відповідаєте! Ви не на базарі!
— А хто сидить на базарі, Іване Івановичу?
— Це вона, треба розуміти, образно, Федоровичу, образно.
— А-а, це вона так образно... А далі що?
— А ви знаєте чи, — продовжує суддя, — ("Вставайте, коли до вас суддя звертається!!!"),— що ваш позов незаконний...
— Виходить, що це тобі той дохлий директор погріб копав, а не ти на нього два роки горбатився?! Виходить так...
— Та говорив і це. Але я їй про діло, а вона мені про козу білу…
Недочуває чи (не може бути — молода ще), не бажала дочуватись чи (та мабуть!). Каже, що на протязі трьох місяців після звільнення, заяву потрібно було подавати, позов. У них тепер такий закон імається...
— Імається?..І що, Іване Івановичу, нічого-нічого?
— Як це нічого?! Ноги самогоном розтирати буду,а що залишиться з тобою на пару за здоров'я народної правди в народних судах вип'ємо! І у неї, мабуть, болять ніженьки.Болять, тьху!, болять, Федоровичу, болять...
ХЕРСОН: ПЛЮЮ НА КИЇВ
або
ДЕЩО З МІСЦЕВОГО ВЕРБЛЮДСТВА
(Идаропне оповідання)
— Ми, — херсонський страйковий комітет відповідає, — мільйон одержали...
Х-ха-а! Ми! А чи ті це ми?! Покажи-кажи... Верблюди херсонські тут як поназбігалися, як розплювалися... Аж сльози на очах — чи за народ так запереживали, чи від пльову: — Такі не ви одні, — виструнчили страйковий комітет, — ви не одні такі, а, скажімо, медики, а... а... а...
Акали більше місяця. Патріотично, але небезкоштовно. Худий київський мільйон, перебігши площу біля облвиконкому до одного з банків, поливав місцевих акальників дебелим процентним дощичком повний місяць, і ще-ще-ще... Зрозуміло: така всенародно любляча політика, на грані фолу, довго продовжуватися не могла.
Молодий Верблюдик (осанка "без мене світ застигне", інтелектуально дупель пусто, з відчайдушним пльовом, за що і взяли у верблюдство) серйозно рознервувався:
— Та нас же всіх повиганяють!!! — шепотом закричав молодий Бувалому Двогорбому Верблюду.
— Не панікуй!!! Хто?!
— Київ...
— Та плюю я на твій Київ! Йому не до нас. Ну, найбільше — пожурять, ага, та й то не тебе. А премію з процентиків цибриш?..
Страйком же продовжував шукати справедливість. Полетіла ще одна депеша в Київ. Пишуть: одержали — не одержали... Дехто з учителів, — так-так, з учителів, — навіть вибухнув крамолою: "Ну, тепер порівняють уже горби нашим верблюдам!.."
Заметушилися і верблюди. Успішно поділивши процентики по кишенях, зрозуміло, по своїх, — взялися за членування і тіла того-таки невгамовного київського мільйона: — Як ділити?
— Медикам — сповна.
— А школи?
— Хто мовчав — усе, решті — решту.
І відповідь на депешу прийшла, не забарилася. Спокійна-спокійна, аж спати хочеться, як день у серпні. Самі тодішні вельмишановні пан Потойбікстойченко (добра людина, дай, боже, йому здоров'я від усіх херсонських педагогів та довгих років життя) прислали ще півмільйона гривень.
Молодий Верблюдик (як швидко перший горбик вималювався!) радості не приховував:
— Скінчилося!..
— Добре, коли добре! Учись, поки я живий та при владі! — відбасив йому в лад Бувалий Двогорбий верблюд.
— А що, коли все наладиться?! — бовкнув Молодий Верблюдик.
— Роз