Вас, жінок, плекали в обіймах м'які білі хмари, вам присвячували місячні сонати, через вас розпочинали війни, заради вас зрікались від престолів, нехтуючи королівським походженням; вам читали вірші, боролись за одну лілову хустину на лицарському поєдинку, ламали коліна, натирали плечі від залізних обладунків; вам зривали жоржини у сусідському квітнику, леліяли грою на арфі, скрипці та фортепіано... Чоловіки продали свою нікчемну душу, вони вас палко покохали. Вони заховали від вас усі ганебні вчинки чи дратівливі звички, голили лице гострим лезом, купляли спокусливі парфуми, аби зуміти з'єднатись із запахом вашої вологої шкіри; ретельно натирали чорні мокасини від сірого пилу, аби блищати так само як їх карі очі. Вони питали ваших подруг, які ви любите квіти, про що мрієте, за ким плачете вночі, про кого думаєте, коли сумно. Чоловіки бажали знати про вас УСЕ, що тільки якось нагадувало ваше ім'я (хоча, на подив, ви мріяли його змінити, воно вам зовсім не підходило — щодня новий псевдонім, нові рухи, емоції, нове амплуа. Ви непристойно часто змінювали життєві плани, вступали в полеміку з Богом, навіть щось підказували, бажали вчити інших, як жити, але не виходило. Спинились і, нарешті, почали жити для себе, будувати стосунки із самою собою, вимикали розум і відкривали тендітне серце. Усміхались на тридцять два, показуючи свої залізні брекети, не ховались від сонця, купались на літній терасі під звуки прохолодного дощу, поливали квіти любов'ю, шептали на вушко місяцю свої дикі мрії, бігли проти вітру, стрибали зі скелі головою вниз. Угледіли рідкісні конвалії з пташиного польоту, наспівували мелодії, хоча зовсім не вміли — байдуже! Хто не хоче — хай не слухає. Ви стали собою!
Жінки, ви особливі, бо створені, аби любити й палко кохатись, ваша кров, то багряний окріп, наче свинець, що залишає свій слід на платиновому чоловічому тілі.
Кохайте... Як Джон Леннон і Йоко Оно, навіть якщо всі не розумітимуть. Байдуже. Вони не сидітимуть біля вашого ліжка. Вимкнено прожектори, натиснута пауза на старій відеокамері, тій, що з плівкою. Інтерв'ю уже взято, роз'їхалися всі по домівках, завтра на перших шпальтах брудна білизна з непристойно-сірою провокацією, бо всі люблять інтриги. Іспанський сором. А ви й далі кохайтесь, нічого, їх думки не змінити. Це як розказувати глухому свою дисертацію з філософії, або забути дати сліпому книжку шрифтом Брайля.
Любіть, як відчуваєте — вам підкаже серце.
Він її кохає…
Неідеальні лінії
Неідеальні лінії, всюди: в дотиках, усмішках, несміливих рухах, секундах відчаю та суму, в океані сліз і полум'ї внутрішньої боротьби одиноких акторів, які давно вже розірвали своє нутро на маленькій сцені забутого театру, де зовсім не блукають люди…
Заховатись від усієї цієї метушні... Так інколи кортить мені. Обпечена душа не витримує болю і смутку, їй треба на волю, вона кричить, шепоче мені на вушко, але я міцно стискаю її у мокрих долонях, від чого аж морозить тіло.
Закриваю очі — й Ти переді мною, такий собі, смішний, загублений, мій, особливий... Маниш мене синіми, як море, очима, але вже пізно, я не встигла сховатися, впала з лиця чорна вуаль, я — Твоя.
Обіцяла тебе відпустити... Гучні слова, аж занадто, я з цим погано впоралась. Ти, як тінь, завжди зі мною: в моїх сумних думках, у коротких, але дуже щасливих миттях... Я розтанула у твоїх очах, як гарячий шоколад, занадто гіркий, аби смакувати далі. Ти блукаєш в моїй голові, інколи я встигаю зробити коротку паузу, але ненадовго, бо всюди відчуваю запах твоєї шкіри, твоїх духмяних парфумів, від яких п'яніє моє неідеальне тіло... Правду кажучи, іноді важко з цим впоратись.
Моя загублена душа літає над холодним містом, мені ніде зігрітись, нема тебе поруч. Бракує обіймів... Не сила Тобі зізнатись: ми обірвали всі криві мости. "Так треба було", — говорило серце. Не бути коханню на відстані — ми все обговорили.
Чому?
Не чекай відповіді. Це не акторська гра, а життєві реалії, занадто солодко й гірко, щоб комусь пояснити. Була одна мить, аби вдихнути щастя, а потім ще одна, аби її відпустити, своїми ж зламаними руками й незрозумілими вчинками. Так часто буває, ми ж не на сцені театру, життя не готує для нас легких сценаріїв. А навіщо?
Два одинокі метелики, досить крихкі, аби притулити до серця, блукають собі в паралельних світах, їх важко впіймати, вони віддали себе прохолодному вітру з відтінком жагучої свободи.
Куди далі летіти? Мої очі закриті...
Плакати
Коли жінка не може плакати, це страшно
Маргарет Мітчелл
Жіночі сльози…
Так багато про них написано. То жіноча зброя від якої чоловіки безсилі. То вияв слабкості. То мова жіночності. То легкий трепет. То секунди безсилля. То момент щастя. То хвилина відчаю. То рік печалі. То місяць смутку. То краплина переживання. То гіркий подив. То страх. То слова подяки. То вияв любові. То жінка, от і все…
"Сила жінки в її слабкості".
Чи не так?
Ми, жінки, стали нехтувати цим простим правилом, бо так нав'язує нам суспільство. Плачемо тихо, без сліз, аби ніхто не чув і не бачив. А всередині потопає наша "маленька дівчинка", захльостуючись чимдуж від солоної гіркої рідини... Ми кожен день її втрачаємо. Щомиті. Її тоненький голос ніби долинає з глибокої криниці, перегукуючись зі співом сойки-пересмішниці.
Як "Віднесені вітром", сльози не встигають залишити сліду, вони вмить висихають, зостаються лише найсухіші відбитки, а у горлі рвуться зв'язки, їх задушили німі чуття і переживання. Жінки, не ховайте сліз.
Плачте!
Коли кортить. Коли так підказує серце. Коли емоції б'ють через край. Коли стоїш оголена у порожній квартирі чи посеред поля. Навіть у гучному натовпі, або коли їси морозиво чи наспівуєш мелодію, коли потопаєш у міцній пляшці вина чи сидиш у кав'ярні, на роботі чи за столом маминої кухні. Коли плачеш у свою маленьку білу подушку, на плечі коханого, в обіймах батька, за нічними розмовами на балконі з двома подругами, п'ючи просеко. Коли самотньо. Коли добре. Коли рве на маленькі уламки. Від щастя. Від гніву. Від несподіванки. Коли тобі заманеться, бо ти жінка... Не забувай цю істину, чоловікам іноді так кортить, але вони не можуть цього собі дозволити, бо то вияв їх слабкості. Перед тобою. Ти стоїш за його широкими плечима, обіймаючи за міцний стан. Шепчеш йому на вушко, як солодко стало, як добре тобі, як гірко, як болить. А його душа тихо плаче. Дуже обережно, аби ти бодай ненароком не побачила сумнів чи неспокій, якісь його чоловічі проблеми. Він тебе оберігає від усього бруду, підкладаючи білу хустинку. Бо сильно кохає. Тебе…
Потекла сльоза по моїм пухленьким щокам. Заплакала маленька дівчинка й обійняла мене міцно за шию. Вона так дякувала, я її відпустила, і вона побігла у макове поле за квітами. Услід за нею я відчула свободу життя, ледь-ледь відчутний вітер насвистував її дитячий сміх, бігаючи за білими метеликами. То вияв любові, любові до СЕБЕ.
Моя слабкість, моя тендітність, моя невимушеність... Вона зводить з розуму всі чоловічі серця. Я стискаю їх міцно в долонях, аби не впустити Своє…
Потекла сльоза, я закінчую цю останню фразу. Вже досить з тебе. Ти у моїх тенетах кохання, не знаю, чи відпущу, мені треба час, подумаю…
Дівчатам
З кришталевого чеського келиха "Богемія" стікала волога крапля смутку, то недомовлені слова моїм двом дівчатам.
Хвилинку…
А я можу називати вас СВОЇМИ? Ви стоїте до мене спиною, до якої важко долинають звуки. Тиша. Абсолютна. Між мною і вами глибока прірва, кожна йде своєю кривою дорогою.
Я хотіла кричати. Кричала. Захриплість заважала слухати. Між нами сотні АЛЕ, з лиця стікає крапля поту, брудні тарілки, крихти багету на холодній плитці, голодний собака, неоплачені рахунки, розкидані шкарпетки, немите дзеркало у ванній кімнаті... О ні, й тут халепа, я випалила останню сигарету, біжу в кіоск навпроти... Закінчилось паливо у старій автівці, ми зупинились на самому перехресті у відтінках буденної метушні. І так все по колу. Ми забули одна одній усе розповісти... Кожна пішла своєю дорогою, перетину колій нема.
Я сумувала, за вами обома, коли трусило вночі від шаленого ритму життя. А ви сиділи на балконі, кожна у своїй бетонній коробці, де поряд тліла свічка з ароматом кисло-солодкого цитрусу. Ми ніби запрограмували неоднакові телефонні лінії, до вас не хотіли відправлятись мої електронні листи. Хоча ні, брешу, ви навіть не перевірили зранку електронну скриньку. А я не змогла натиснути на дисплеї "відправити", бо так гірко стікала сльоза. Від вас не було жодної дрібної звістки…
Я чекала, тепер буду відвертою. Навіть пишучи цього листа (не знаю, чи увійде воно у збірку)... Так буває, мені нічого натирати собі сухі мозолі, мабуть, ми все вже одна одній сказали. Але не було цього останнього прощального поцілунку в повітря, такого, від якого червоніють щічки й кусаєш вологі губи. Стоїть недопита пляшка просеко, на стіні розвішані фотографії. Десь валяється у недочитаній книжці моя листівка, зараз вам кортить її прочитати... Де вона?
Спогади. Спогади. Спогади.
Ми так міцно тримали одна одну за руку. Я переглядаю наші фотографії. Не знайшла ні одної, де ми стоїмо на колінах. Так добре було (мені з вами).
Я довго шукала вас, блукала заплутаними стежками, ви зуміли мені допомогти піднятись, та, коли зацвіла омела, не було нікого. Стерлась червона помада, ми їли шоколадне морозиво з вишнею. Випадково викинули білу серветку. На вулиці вихор і солодка злива, витираю свої вуста від холодного лате з кокосовим сиропом, починає боліти у горлі.
Я відправила останній меседж, закінчились гроші на рахунку...
Поза зоною гарячих сумнівів.
Люблю…
Міцна кава
Жіночність. Флірт. Спокуса. Часом, непристойність. Тіло, покрите родимками. Легка хода. Граційні рухи. Холодний погляд. Ніжні контури рук. Довгі пальці. Солодкі вуста. М'яка шкіра, запаху тендітної лаванди.
Із-за столика літньої тераси виднівся силует маленької жінки. Вона нікому не належала, лише СОБІ. Її очима з'їдали, роздягали й манили у ліжко. Але то були марні спроби. Вона і далі тримала кінчиками своїх пальців чашку міцної кави, сліди світло-рожевої помади, що виднілись від акуратних театральних ковтків, порушували ранкову ідилію.