Розставання з дідизною

З хати старалися не виходити. Звалені дерева нагадували їх самих – так само скоро звалять і вивезуть з рідного місця.

Раніше люди кинулися б у ліс за сухостоєм, на дрова. Зараз ніхто й не рипнувся туди. Нащо тепер дрова?... І тих хватить, що вже заготовлені, а наступної зими, хто скаже, як і де прийдеться?

Суху деревину, дрібне гілля палили прямо на вирубаному місці. Дим тягнувся над селом довгими, широкими пасмами і проникав у всі шпарини, неначе збирався дочасно викурити людей з домівок.

Без дерев село мовби осиротіло... Стало не захищеним з усіх боків. Від вітрів і зими. В такому селі не можна було зігрітися, почуватися в затишку.

Садків поки не зачепили…

Після лісу і шляхів приступили до церкви. Привезли чужих людей, бо свої руйнувати не схотіли. Солдат і в'язнів – змусили робити чорну справу. Начальник міліції сам з'явився наглядати. Сказав: як хто вмішається – надовго піде в тюрму. Різко попередив:

– (рос.) Есть постановление партии и правительства. Все должны его строго выполнять и содействовать. Стране нужно электричество. Без него не построить светлого будущего. Всякого, кто будет препятствовать ожидает жестокое наказание. Цацкаться не будем.

Баба Мотря зі старими жінками вирішили не підкорятися. Повважали, що їм вже втрачати нічого. Чого боятися тюрми, коли й так скоро треба цей світ покидати? Стали перед церквою стіною – не дати дороги тракторам, які мали її зносити.

Проте з ними ніхто панькатися не збирався. Відкинули, мов цуценят.

Стара кам'яна церква тракторам не піддалася, як не старалися зачепити її з боків, тягти обв'язану, неначе бранку – довгими тросами.

Стояла…

На другий день визвали військові тягачі. Залізні машини виявилась сильнішими каменю складеного людськими руками – повалили. Дзвіниця падала донизу, немов зрубана шаблею людська голова. З нею ніби звалилося на землю все святе, на якому невидимо трималося село, біля якого воно гуртувалося в щось єдине, ціле.

Навіть ті, хто ніколи до церкви не ходив, не міг дивитися на цей вандалізм без сліз. Від церкви додому йшли, наче з екзекуції, наче їх батогами били.

Баба від пережитого злягла... Відняло мову і праву сторону... Через два тижні душа її покинула натруджене тіло.

Дід Остап почорнів… Не міг ні за що взятися... Не знав куди себе приткнути… Ходив по двору й приказував:

– Повезло бабі!... Повезло-о!... Ни бачитиме всеї наруги. Ни треба їй вже їхати світ за очі з дідизни. Тут зосталася... Вдома...

Зате не повезло живим. Найприкріше було Галі з Дмитром. Весілля відклали, поки рік по бабі не пройде. А через рік, хто його знає, чи те весілля буде де справляти.

Молоді вирішили не чекати коли їх повезуть з села. Самі подалися до міста. Роботи шукати, щоб з гуртожитком була. Задумали: там і розпишуться. Без весілля й обрядів.

До їхнього переїзду, вечорами, дід Остап вступав з сином в перепалку. Андрій всіляко вигороджував владу. Казав, що все вона робить правильно, бо так треба для того аби економіка розвивалася, що все робиться для більшості, для народу.

– А ми хто? – кричав до нього батько – Ми, шо ни народ? На нас можна начхати? Як хліб наш їсти, то нихто ни каже, шо ми меншість чи якісь ни такі, а як їм в голову шось влізе, то вони нас знати ни хочуть. І питати нас ни збираються.

– Що ви таке кажете, тату? То ж наша влада, народна. Вона знає, як правильно поступити. Вона ж за всіх піклується.

– Мовчи… Мені твоїх прокламацій ни тре… Ти ше ни бачив і ни знаєш, шо то таке твоя народна влада, як вона за народ піклується. Хіба вперше вони таке роблять?... Скіко то вони вже натворили, шо й никому в світі такого ни сниться. Поживеш моє, поймеш... Вони ше не раз будуть збиткуватися над селом, над краєм нашим, ни одну затіють пакость чи якусь катастрофу... Пам'янеш моє слово.

– Як ви таке можете говорити?... Та то ж якась контреволюція з вас пре.

– То з тебе пре... Задурманили тобі голову в твоїх інститутах і на зборах. Одкрий очі... Де ше в світі таке робиться?... В якій країні так над людьми знущаються?... Чого за царя такого нихто ни посмів би зробити?

– Якщо так мислити – не було б у нас ні Дніпрогесу, ні Магнітки, ні Біломорканалу.

– А нашо вони?... Нашо вони такою ціною?... Я тибе питаю… Ти знаєш шо вони на мільйонах людських кісток стоять? Хотів би ти того Біломорканалу, якби знав, шо проведуть його по тобі, по твоїх дітях, жінці, батьках?... Га?... Ти хотів би шоб був Дніпрогес, але нас ни було?... Нашо той Дніпрогес тим, яким згубили долю й життя коли його строїли? А чого то по інших світах такого нимає? Шо вони там по тих америках чи ївропах цивілізації ни бачили?... Бачили і напевно свої "геси" та "магнітки" мають, але ни ціною страшних людських жертв… Знаїш, лучче ми б жили без того іліктричества, али були у своїй хаті, на своїй зимлі.

Оксана просила Андрія припинити суперечку, не кричати голосно, бо ще хтось почує. Тоді попруть з роботи і його, і її. Ярослав дивився на діда й не міг до себе прийти. Такого грізного діда він ще не бачив. Мови такої від нього не чув.

Весною прилетіло з вирію різне птаство... І воно було приголомшене голим місцем навкруг села. Виявилось, що й за нього потурбувались " партія і правітєльство". Птаство теж підлягало переселенню.

Найгірше було з буслями… В селі ледь не на кожній третій хаті чи хліві бусляче гніздо. А їм же голова сільради довести "постановлєніє" не може... Сідають вони на старі гнізда й починають їх лагодити, аби було де малечу завести.

Люди бігають з палками, гримлять-калатають в що хто може. Відлякують лелек… Щоб летіли десь інде гніздитися. Бо ж тут їм висидіти пташенят вже ніхто не дасть.

Буслі знімалися зі стріх, літали навколо, а потім знову сідали на своє місце. Звикли... Не один рік тут... Не могли второпати, що з сусідами— людьми сталося. Зроду-віку такого не було, аби люди буслів проганяли.

Зо три дні не могли прогнати. Тільки тоді змирилися птахи, як почали стріляти. Добре хоч не по них, а просто вгору – настрахати.

– Бачиш, Ярику, – казав дід до онука, – ни тільки нас, а й цеї божої птиці ни пожаліли. Великий гріх творять.

Коли зацвіли людські сади, посунули підводи з села... З усім нехитрим селянським скарбом. Граблі, вила, борони, плуги, макітри, кошики, відра і всяке таке, про що ніхто й думати не міг, що його прийдеться перевозити. Не все влізло, не всьому місця хватило... А, як же без такого бути на новому місці? Де ж його там взяти? Хто тобі його принесе? Скільки то треба різних знарядь аби хазяйнувати на землі.

Дід Остап згодився їхати в останню чергу. Куди йому спішити?... Чого пертися поперед молодших?

Він сідав на горбочку, де колись було узлісся і дивився на останні дні рідної Яблунівки.

Дивився, як стали валити пам'ятники та хрести на кладовищі. Подумки відмічав, що якраз зараз повалили хреста на Іванові чи Петрові, на тітці чи дядьку, на кумові чи свату, на батькові чи матері, на дідові чи бабі.

Дивився, як зносили ті хати, що люди не змогли розібрати й перевезти. Згадував кожну… Що в ній де лежало, де були сіни, піч, ліжка... Згадував, що не зачинялися хати ніколи на замок, бо й замків тих не було. Кілочком клямку підваж – і заходь.

Дивився, як рівняли з землею все, що на ній випирало, все до чого було прикладено стільки людської праці, поту, мозолів.

Остап прощався, з гіркотою прощався, з тим, з чим зріднився довгими літами, з того часу, коли вперше відчув у себе під ногами цю землю. Здавалося йому: то його самого втоптали, зрівняли з землею.

На останок почали різати садки...

Коли вони впали всі в білому-білому на землю, покрили її, немов снігом, в Остапа, мабуть, вперше за життя почали котитися великі сльози.

Він вирішив не покидати села, своєї дідизни попри що. Так і сидів на звищенні – дивився, як приступає вода, як поступово поглинає його рідне, звичне, найдорожче – його світ. Він залишився з тим світом – не зійшов...

Важко було приживатися на новому місці. Молодим, то ще нічого, а старшим… що не ніч – сниться рідна сторона. Тримається в пам'яті й болить. Так же хочеться хоча б одним оком глянути, хоч на хвильку побачити-подивитися… В розум не вкладається, що нічого вже немає, нічого не повернути…

Після великодніх свят збираються люди до своїх на кладовища. Пом'янути… В ці дні яблунівцям немає куди їхати-йти. Могили їхніх дідів та батьків залишилися під водою. Темна глибінь скрила Яблунівку так, що й жодного сліду не зоставила.

Одного разу сім'я Гордієнків: Андрій, Оксана, Ярослав, Галя, Дмитро взяли човна й попливли на те місце, де колись було їхнє село. Тут вони запалили свічку і пустили її на маленькому паперовому кораблику за водою. Так стали з часом робити й інші люди, рідні могили яких були затопленими.

Якщо таким часом ви побачите, як по річці, на якій стоїть гідроелектростанція, пливуть кораблики-свічки – знайте, то пливе пам'ять про українські села:

Бірки, Толкунська Рудня, Ротичі …

І багато, багато інших...

Олександр Мінович