Так у напруженні дійшов до хати. Силкувався не думати, бо ніч була дзвінка й чиста, як лід,— то ще ненароком виплигне думка з голови, вдариться об шибку якоїсь хатини, і людина, що спить там, розбуркається, висунеться в двері й промовить:
— Мало того, що цілувався, та ще й спати не дає: ходить й думає тут!
Як перейшов хвіртку свого двору, зітхнув вільніше й здійняв кашкетку. Думки кинулись йому в голову, немов їх хто витруснув із лантуха.
— Гарна чи погана? — спитав він, схилившись на тин.
Дивився просто на вулицю, що бігла поміж хатками й зникала десь.
— Не знаю,— одповів сам собі.
— Дівчина чи заміжня?
— Не знаю.
— Хто ж вона?
— Не знаю. Не знаю. Не знаю.
Перевів погляд з шляху на хатину, що стояла насупроти. Місяць теж дивився на неї, тому-то стояла вона чиста й урочиста, як дівчина під вінцем. Ще, немов кокетуючи, затулилась трохи маленькими вишеньками.
— Ха-ха-ха! — засміявся голосно Петро.— Я нічогісінько не знаю, нічогісінько не знаю!
Подумав трохи й додав:
— Брешу! Я знаю, що вона жінка, що губи в неї липкі... я цілував ті губи.
Чуття ласки й ніжності ефірним обрусом сповило його, як туман. Отруйний то був туман, бо мліло від його серце, а тіло м’якло й трохи щеміло.
Тиша висла над землею, спокійно висла, дужа й ласкава. Пригорнула землю до себе, обняла її та сон її пильнувала. І як крикне хто або загуркотить, то не сердитиметься тиша, не розлютується, як вихор, а тільки погляне на недотепу з докором — і той засоромиться і сховається далеко, аби не бачити ласкавого докору, дошкульнішого від ударів київ.
— Спасибі,— тихо мимрив Петро,— спасибі за те, що тихо навкруги, за те, що всі сплять.
"Навіщо день? — думав він.— Навіщо гуркіт і метушня? Хай скажуть, що за двоє гін лежать пакунки коштовних діамантів,— я й не гляну на того, хто це скаже. Хай перли розсипані навкруги,— я не нагнуся їх підняти. Хай знав би я, що через хвилину катувати мене будуть,— я не втікав би. Як чудово, коли тихо навкруги, коли всі сплять".
Важкою ходою додибав до лави, що коло ґанку стояла, і сів там. Бракувало змоги не спати, коли все спить.
Ніч висмоктувала з його сили та заповняла тіло сном, липким і солодким, як губи жінки.
Слухав, як зорі на небі шелестять своїм блиском та місяць струмить свої проміння — так ледве-ледве чутно.
Ранком за сніданком Петро дізнався, що тут є вчителька Оксана Михайлівна і що живе вона не так далеко: у баби Костогризки, що коло Пилипа Коваля сидить.
"Це вона, ота Оксана, що я цілував",— подумав Петро.
Після сніданку недовго вагався — натягнув кашкета та й вирушив із хати. Тільки на вулиці на думку йому спало, що це дуже рано й іти не годиться.
"Навіщо я так рано встав?"
Повернув у протилежний бік і поволі дійшов до краю села. Тут розкинулись золоті лани стиглого хліба.
Петро попростував вузенькою стежкою, котра тікала від села до вільних степів. Колосся досягало йому до пояса і тихенько дряпало сорочку, мовби хотіло звернути на себе увагу. Петро спинився.
"Ех, зроблю свинство",— подумав він, посунув просто в пшеницю і ліг там.
Обгороджений непрозорою масою тонких стеблів, він дивився на небо. Ні, воно рішуче не подобалося йому: на його майже боляче було дивитись, бо там пишалося сонце. Петро затулив очі; так хоч трохи нагадувалася ніч.
"Тут вночі чудово,— думав він, жуючи стиглі зерна,— вночі, коли замість розпеченого металу на небі сріблиться холодок. Тоді струнко стоять стебла та милуються зорями, котрих тепер поглинуло ненажерливе сонце. Вночі цей килим стеблів розливає пахощі в повітрі на славу місяцю, а той обсипає його діамантами... Неодмінно сюди цієї ночі з Оксаною... Хай побачить, як чудово, коли все тихо навкруги, коли всі сплять".
Лежав довго, насунувши кашкетку на обличчя, аби його не так їло сонце. Відчував поруч з собою ту неясну жінку, що Оксаною звуть; вона тулиться до нього, прохає захисту від пекучого сонця. Але він знав, що то омана, й не розтуляв очей.
Солодка примарна близькість ворушила його, сплоджувала мрії.
Він уявляв собі ту жінку: в чорній сукні вона, а на обличчі вимальовуються червоні губи, що немов намазані клеєм. Так... ще вушко маленьке... ще під холодною сукнею пружні груди.
Петро щільніше затулював очі, і ясніше визначалась чорна жінка без очей і без носа.
Забачив Петро бабу Костогризку на подвір’ї і поспитав, чи вдома вчителька Оксана Михайлівна. Баба вклонилась низенько, зичила доброго здоров’ячка, гепнула палюгою чорного собаку, що вороже поставився до приходу Петра, і сказала, що Оксана Михайлівна у чистій хаті читають.
Якось навшпиньках пройшов Петро через подвір’я, немов крадькома наближався до здобичі, зайшов у сіни та одразу жахливо сіпнув двері у чисту половину. Вони були замкнені.
Де розважило Петра, і жах, що хвилював його перед тим, розвіявся, як порох. Неначе знайшов він те, чого даремно і довго шукав; тому-то зрадів і захвилювався ще більше.
— Оксано Михайлівно, одчиніть!
Звідтіль ані телень.
Петро дужче сіпнув двері й помітив, що вони не на гаплик замкнені, бо трохи подалися і знову зачинились. Певно, зсередини хтось їх тримав.
"Що за оказія? — здивувався Петро.— Жартує, мабуть, Оксана Михайлівна".
Посміхаючись, він рвонув дверину, одчинив її і став на порозі. В той же мент жінка, що була в кімнаті, кинулась бігти з хати. Петро схопив її рукою й затримав.
— Куди ж ви? — перелякано спитав він.
Жінка несамовито пручалась, зціпивши губи. Петро обняв її й другою рукою.
— Куди ви тікаєте? Я до вас у гості прийшов.
Жінка облишила пручатись, але мовчала, мов остовпіла, і дивилась просто перед себе нерухомими очима.
Мовчання її роздратувало Петра. Він поволік її силоміць і примусив сісти на ліжко. Сам сів поруч, тримаючи її за стан.
— Я не хочу,— тихо проказала Оксана.
— Чого не хочете? Я нічогісінько не розумію,— зашепотів Петро.— Чого ви? Посидьмо трохи, побалакаємо...
— Я не хочу,— голосніше промовила та і пручнулася знову.
— Сиди! — злісно крикнув Петро і здушив її руками.
— Не хочу, не хочу! — заверещала зненацька Оксана і заридала.
Пегро зовсім загубив рівновагу
— Чого? Чого плачете? — тремтячим голосом питався він.
Не знав, що робити, як поводитись. Руки його ослабли, жінка схилилась на ліжко, сховала в подушці голову та ридала.
Петро встав, пройшовся по хатині. Потім підійшов до ліжка, нахилився над Оксаною і торкнувся рукою до її плеча.
— Оксаночко, скажи, чого ти плачеш?
— Не хочу,— вереснула жінка і щільніше притулилась до подушки.
— А чор-р-рт! — зашипів Петро і подався геть, грюкнувши дверима.
Роздратований і неспокійний біг Петро додому.
"Це треба вияснити! Це так залишити неможливо",— похапцем думав він.
На квартирі його вже чекав Олелько. Як тільки Петро навернувся до кімнати, той обхопив його й радісно притиснув до себе.
— Свиня свинею,— казав він,— обіцявся прийти ранком і не прийшов! Давай хоч почоломкаємся!
Почоломкались. Петро сів на лаві.
— А я оце жду-жду — немає! — продовжував Олелько.— Дай, думаю, сам піду. Шутка сказати — три роки не бачились.
Петро ніяк не поділяв його піднесення. Йому бажалось бути на самоті, обмислити й вияснити всі несподіванки, які стріли його на селі.
Проте посміхнувся й промовив:
— Авжеж, три роки.
— Подумать тільки, довго як! А ти не змінився ні на краплинку! Чого ти приїхав сюди? Щасливий ти! Студент — вільна людина.
— Вчителювати теж гарна річ. Це велика й відповідальна праця,— мляво сказав Петро засмоктану істину, аби що-небудь сказати.
Олелько лагідно посміхнувся.
— Воно-то так, але ж... Ну, це не важно. Вгадай краще, що зо мною скоїлось?
— Я ніколи не вмів угадувати.
— Та й не вгадаєш! — весело крикнув Олелько.— Я маю одружитися, брате! Га? Що на це скажеш? Молода моя теж учителька, Оксаною звуть... Чого ти смієшся?
— Он як... ха, ха! А я оце зараз назад у місто поїду. Ну, так, зараз, зараз поїду!
Петро підвівся і ще раз сказав:
— Треба зараз їхати.
— Чого ж так раптом? — здивовано питався Олелько,— Вчора приїхав, а сьогодні вже й назад... Дивно! Я думав поговорити, завтра горілки чи то самогону випити... Чого ж так?
— Треба мені, негайно треба,— уперто відказував Петро.— Зараз скажу дідові запрягати коняку.
На прощання почоломкались ще раз, і Олелько пішов, голосно жалкуючи, що Петро не познайомився з його Оксаною і не спізнав, що то за гарна дівчина.
Петро почував себе хворим. Сидів на лаві, взявшись руками за коліно, й думав:
"Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей, вони виходять із самотніх захистів докупи і, мов зачаровані, губляться в юрбі, юрбою живуть, ніби сили свої віддають їй. Гарячими проміннями та блиском яскравим ти, сонце, єднаєш тисячі людей, і вони, безглузді, забувши про волю давню, роблять однакові рухи, співають разом пісні своїй безсилості та приниженню... День панує над людьми-рабами! Чого не збунтуються раби? Вони здолали б зірвати свого пана з неба, жорстоко пошматувать, відкинути геть та прикликати до себе запашну ніч із вільних степів, ніч теплу, ласкаву й таємничу. Ту ніч, коли видно, коли співає земля, коли прокидаються зорі...
О, як я сумую за тобою, ноче, що родиш казки дивовижні, коли все тихо навкруги, коли всі сплять!"
Потім добув з-під лави лантуха і почав з презирством шпурляти туди зі столу соціалізм — породження сонця.
Вересень, р. 1919. Катеринослав