До того ж, новий шліфувальний верстат чекав на випробування. І півдня вже витратив на біганину по адресам! Але викидати ту вуглину, просто тому що це не перлина або діамант? Це якось…жорстоко.
– Не можу я так. Піду до пана Каспара, може, він порадить, що робити, – зітхнув Райден, прощаючись з другом.
– Ну, не можеш, так не можеш. І кортить тобі возитися зі сміттям! – пирхнув Дідрік, голосно грюкнувши дверима майстерні.
Глава 4. Пан Каспар
Старий шкільний вчитель жив неподалік від майстерні, і свого часу товаришував з дідом Райдена. Частенько вони до ранку засиджувалися, доводячи до ладу винаходи старшого Емерісона. Під час навчання в університеті хлопець також іноді звертався за допомогою до пана Каспара, коли якийсь особливо впертий камінчик не бажав огранюватися як по підручнику.
Дорогою до вчителя він раз по раз діставав ту скандальну вуглинку, яка так образила Дідріка. Камінчик м'яко виблискував проти сонця, і уява ювеліра вже малювала можливі обриси майбутньої прикраси.
– Ти могла б бути основою для камеї з білим силуетом з коралів… А може ти мрієш бути головним камінням в розкішному кольє чи діадемі? Навіть шкода, що ти не така коштовна, як мої улюблені сапфіри або перлини! – пробурмотів він собі під ніс, пильно вдивляючись у кострубаті боки. – Побачимо, що скаже пан Каспар. Можливо, навіть таку вуглину як ти можна ще довести до пуття... Хоча, ти таке страшко, якщо чесно…
Вчитель зустрів його привітно.
– Оце так, хто до мене завітав! Мені здавалося, що ти вже магістр, і у порадах старого майстра потреби немає! –невисокий сивочолий старигань з яскраво-блакитними очима посміхнувся Райдену, вказуючи тому на крісло біля письмового столу. Стіл був завалений відкритими фоліантами, настільки старезними на вигляд, що здавалося, чхни поряд з ними, і вони перетворяться на порох. Збоку притулилися стопки чистого і списаного паперу, перо та чорнильниця.
– Ось, бачиш, проводжу дослідження на прохання одної ясновельможної особи, – вказавши на безлад на столі, промовив вчитель, маневруючи серед пошарпаних верстатів, які стояли прямо посеред кабінету. – Ти ж знаєш, я якось написав трактат про історію родових діамантів одного маркіза? Мене після цього Його Величність нагородив званням "Знавець діамантової геральдики", так… Відтоді наші дворяни частенько прохають мене дослідити історію їх фамільних коштовностей.
Райден співчутливо кивнув. З моменту написання його дипломної роботи на звання Магістра пройшло два роки, а мозолі на пальцях від пера зійшли лише нещодавно. Так що рішення вчителя додати собі клопотів з писаниною заслуговувало на повагу одним своїм існуванням.
– Годі про мене, в тебе що сталося? Минули ті часи, коли ти просто так заходив у гості. Особливо після того, як "Кавова сова" відійшла Тріші від її матері, – старий хитро примружив очі, побачивши рум'янець на щоках хлопця.
– Оце ось сталося, – і на стіл з мішечка вислизнув чорний камінчик.
На хвилинку Райдену здалося, що пану Каспару забракло повітря. Він стояв, наче соляний стовп, і лише погляд його ставав ще яскравіше.
– Яка краса! – нарешті видихнув він, пильно вдивляючись у камінь. – Як він до тебе потрапив?
– Кур'єр приніс, без імені замовника і зворотньої адреси.
– Дивина, та й годі. Така рідкість, і без хазяїна?
Хлопець з сумнівом глянув на майстра. – Рідкість? Ми з Трішею спершу сплутали її з вугіллям.
– Оце невігласи! Ти лишень подивися на неї! Це вже шедевр, а що буде, коли ти її ограниш!
– Де шедевр? Вона схожа на… та на вуглину вона схожа! І чому я? Я замовляв сапфіри, а це каміння взагалі потрапило у руки випадково! – Райден навіть замахав перед собою руками, переконуючи навіть не вчителя, а самого себе, що таке завдання йому не потрібне.
– Запам'ятай, юначе, випадковості не випадкові, – промовив старий, йдучи до свого робочого столу. – Цей камінь потрапив до тебе не просто так, і я впевнений, що саме ти зможеш його обробити так, як треба.
– Майстре, є набагато досвідченіші ювеліри, а я навіть не маю уявлення, що це за камінь!
– Ну то понишпори у бібліотеці, здивуєшся, це я тобі гарантую! І до того ж, у тебе є уява! А що я тобі завжди казав про огранювання?
– Це перш за все творчість, а вже потім техніка, – втомлено зітхнув Райден.
– І хто зможе творчо підійти до цього дива? Оті традиціоналісти? – і пан Каспар обурено махнув рукою у сторону сьогоднішнього випуску газети, який лежав на столі. – Ти пам'ятаєш, скільки років ви вивчали стандартні види огранки?
– Чотири, – невпевнено промовив хлопець.
– З половиною, зауваж! А фантазійні? Хоча, можеш не відповідати, сам скажу. Місяць! Бо нетрадиційно, вимагає уяви, що є не в кожного, і потребує часу. А хто згоден витрачати час на обробку одного великого каменю, якщо можна його розпилити і з нього за два дні зробити три стандартних? Не був би ти онуком Густава, я б сам спробував узятися за це чудо. А так хоч надія є на родинну творчу жилку!
Райден зрозумів, що зачепив улюблену болючу тему вчителя, і розмова ця може тягнутися до вечора, як полюбляли дискутувати пан Каспар з його дідом. Але раптом старий обірвав монолог і промовив:
– Тобі до рук потрапило велике диво. Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило! Шкода, що ти дивишся лише назовні, але згодом побачиш, наскільки воно прекрасне. Треба лише докласти зусиль, терпіння, і багато любові. Так-так, любові. До своєї справи, до самого процесу обробки, і до цього маленького майбутнього шедевру.
Глава 5. Випробування терпіння
Вуглинка неначе знущалася над бідним хлопцем. Вона була категорично не така. Ну от взагалі не така, як інші камені, з якими звик працювати хлопець.
Третій день він пропускав вечірню розмову з Трішею, а ранкову каву з тістечком ковтав за півхвилини, навіть не відчуваючи смаку. Звичайна робота в майстерні майже зупинилася, а новісінький шліфувальний верстат встиг припасти пилом. Увесь цей час Райден то губився у міській бібліотеці, передивляючись довідники по гемології, то робив креслення, розраховуючи оптимальний вид огранки камінчика. До першого практичного етапу обробки діло навіть не дійшло, і з усього виходило, що не дійде ще довго.
– "Понишпори у бібліотеці, здивуєшся!" Скажу я пану Каспару, що думаю про цю пораду! Вже здивувався, скільки часу можна змарнувати! Я б вже чотири сапфіри огранив! Ні, п'ять! А можливо і всі шість! А я з цим кругляком вовтужуся, робити мені нема чого більше, – з кожною перегорнутою сторінкою довідника настрій Райдена скочувався все нижче і нижче. Довідник був шостим за останні дві години, а бібліотекар вже докірливо поглядав на постійного читача. Недивно, бо за тими книжками доводилося лізти по хиткій драбині під саму стелю. А вуглинка навідріз відмовлялася класифікуватися! Райден переглянув майже всю секцію напівдорогоцінних каменів, двічі передивився стопку довідників по обробному камінню, і вже з горя звіряв вуглинку з кожним зображенням у картотеці різновидів обсидіану. Було схоже, але майстер бачив: не те, треба шукати далі.
– Зрозумій, дивне створіння, я ж маю знати, яким чином тебе обробляти! – інші читачі в читальній залі насторожили вуха.
– Раптом я тебе розіб'ю? Чи ти тріснеш? Це ж катастрофа! – вже тихіше прошепотів хлопець, та вуглинка вперто не розкривала таємницю свого походження. Ще більше роздратовуючись, ювелір зібрав нотатки зі столу, прихопив камінь і поспішив до майстерні. Десь в глибині залу з полегшенням зітхнув бібліотекар.
Прихована надія майстра на те, що ось-ось прийде кур'єр, вибачиться за доставлені незручності, і поміняє ту проблему на звичні сапфіри, так і не справдилася. Ніхто не з'явився на порозі з щиросердним зізнанням, що це був жарт, і ніхто не заявив свої права на те замовлення. А от слова пана Каспара засіли в голові хлопця, мотивуючи на плідну працю.
Однак, якраз с працею нічого не виходило. Пам'ятаючи про докір вчителя про те, що майстри розпилюють великі камені, бо не хочуть творити, Райден вирішив лишити камінь цілим. Та це рішення принесло більше проблем, чим користі.
По-перше, перевірити вуглинку на чистоту було майже неможливо. На світлі вона майже не просвічувалася, тому сторонніх домішок було не видно. А ті підступні домішки могли показатися під час шліфування і занапастити усю роботу!
По-друге, вона була кострубата. Для того, щоб зберегти розмір, і в той же час розкрити всю красу, треба було ретельно розрахувати кількість і положення граней. І якби пан Каспар одразу сказав, наскільки це буде непросто, то Райден напевно б покинув цю затію, як марну. Але підлогу майстерні вкрив шар зім'ятого паперу з кресленнями, і пошук оптимальної форми вже став справою честі.
– Агов, відлюднику! Ти тут? – до майстерні зайшла Тріша, тримаючи в руках два горнятка з кавою.
Райден мугикнув щось скрізь зуби, не відводячи погляду від креслення.
– Так-так-так, манери в тебе сьогодні на висоті, як я бачу! – дівчина обережно поставила чашку з напоєм, що мав запаморочливий запах свіжозвареної кави. – Ось, скуштуй! З гострим перцем, прочистить думки.
Ювелір з підозрою глянув на Трішу, горнятко, знову на Трішу.
– Пий, не бійся! І розповідай, що з тобою коїться.
Хлопець скуйовдив волосся на потилиці і зізнався:
– Мені здається, я починаю ненавидіти все навколо. Того пана Каспара, який порадив це обробити. Дідріка, який недостатньо наполегливо переконував викинути цей камінь. Себе, що згодився на цю авантюру. І насамперед оту вуглину. Звідки вона узялася на мою голову?
Дівчина співчутливо похитала головою, прибираючи перекреслені малюнки і розрахунки з підлоги.
– Чесно, я не розумію. Що і коли я зробив не так, що на мене звалилося оце лихо? Чому один майстер відмовився від неї, а я не зміг? – хлопець знесилено сперся на стіл чолом і застогнав.
– Може тому, що тобі не все рівно, що буде з цією вуглинкою? Вона може бути прекрасною, я впевнена. І ти у цьому впевнений, я ж тебе знаю. Інакше не став би з нею возитися.
– Отож бо й воно, Тріша, возитися! Жоден звичайний камінь, навіть діамант, стільки уваги до себе не вимагає, як ця вуглина. Б'юся з нею вже три дні, а в мене навіть до огранки діло не дійшло!
– Так і цю роботу ти не за три дні зробив, вірно? – і Тріша вказала на срібного оленя з рогами-деревом, оздобленим смарагдами і рубінами, останній твір Райдена "для душі".
– Там я хоча б знав, як ті камені оброблюються, і не боявся, що від необережного дотику вони можуть розсипатися.