Хто піде жити до мене? Я – бідний… Пий вино. Камбалу їж. Хто спробує камбали, той не кине Апсни.
Іскристе й терпке вино пили, а море крізь двері сонячні шляхи золоті проклало кудись у глибінь – до Царграду заморського.
– Ти гість і ти друг мій.
– Я хочу з тобою працювати.
Старий не здивувавсь, але глибока зморшка лягла йому межи брів.
– Апсни – нещасна країна…
Пили вино.
Діодор залишився в старого абхазця. Щільний ланцюг похмурих гір провів надійну лінію між ним та колишнім.
І от – вітер має їхніми сорочками, а не по зимовому гаряче сонце пестить їхні спижові, спітнілі, порохом укриті обличчя. Звільняють землю від кам’яних пут. Натрудженими руками – камінь за каменем витягають, оббивають землю, котять теє каміння та мурець із нього складають навколо.
Мовчки працюють. Хіба закрекче з натуги старий, чи кашлем зайдеться молодший. Лагідно море шепоче бурлацької пісні та солоний вітрець пестить їхні тіла.
Стежкою, що в’ється, мов засохла гадючка, між звислих куп каміння, сходить Марія. Вона на плечі несе тонкий кухоль, сповнений холодної гірської води. Вона йде струнко та легко, ніби в просторах пливе, ніби ноги її й не торкають зовсім гаряче каміння.
Усміх лягає працівникам на вуста, усміх ллється по ледве помітних хвилях, усміх цілує верховини.
Спраглими вустами прилипає старий до кухля, зростається з ним у єдину кам’яну фігуру, а очи Діодора сплітаються з її очима, сплітаються на величну радість. Радість праці й спочинку, жагучої спеки й прохолоди…
Раптом старий одривається, передає кухля Діодорові, широким рухом руки обіймає терен своєї праці:
– Друже, тут має бути тютюн!
Діодор стискає мозолясту руку, цілує її й сміється… Дідові? Морю?..
Алеї струнких кипарисів, кошлатих пальм, червонуватих криптомерій та запашних лаврів довгастими струнами прорізають буйну зелень кедрів, ріжноманітних сосен, зразки яких зібрано тут зі всього світу. Кам’янистим узгір’ям плазують м’ясисті кактуси, наїжуючи свої пожовклі колючки, а крислаті агави повитягали, мов велетенські свічки, свої одинокі квіти, щоби, виплекавши плід, негайно померти…
– Вони цвітуть тільки раз на життя, Маріє?
– Раз на життя.
– Але яке це красиве життя – півстоліття збирати солодкі, п’яні соки, щоби світові дати чарівний, поодинокий плід; ціле життя мати нехибну, святу мету!
Вона дивиться на нього повними пестощів, повними моря очима. Іскристими очима сіє він радість – до моря, до сонця й, картавлячи мову, напружуючи пам’ять, каже:
– Бара сара бзей ізбоїт![16]
Вона легко всміхається, маленькі пружні груди хвилюють під тонкою тканиною, спускає долі вії, – вони ледве здригаються, – й шепоче:
– Сара бара бзя ізба![17]
Різнокольор зелені, японської та африканської, чилійської та парагвайської – від дебелих листів хамеропса до тендітних голочок ніжної хвої творять дивний калейдоскоп відтінків та пахощів. Буйним цвітом цвітуть троянди та камлії, а перелітні пташки, до вирію простуючи, лишившися тут зимувати, сповнюють повітря голосами українських садів.
– Маріє! Це наші пташки!
– Я люблю їх.
Довгими алеями йдуть вони до контори сухумського парку – по насіння.
На своїй руці він чує дотик її живого плеча. На щоці своїй почуває вона його гарячий подих.
– Біля нашої хатинки ми посадимо святу аґаву!
– І чекатимем цвіту!
…Кам’янистим шляхом повертали стомлені й щасливі й час від часу озиралися: з-поміж одностайних кольорів зимового пейзажу – тьмяних та невиразних – на південь від міста залягла широкою смугою зелена пляма й буйною хвилею від самого моря збігала на гору, встромивши в її верховину гостроверху баню білого замку.
День згасав по дню. Холодні, морозяні ночі покривали цупким простиралом спекотні, гарячі дні. Від гори – за море перекочувалась розпалена сонячна куля й знову від гори за море…
Після цілоденної праці вечір стояв лагідний і тихий.
Старий по буйвола пішов у гори, а вони гралися кам’янцями й спостерігали білі гребінці на безкраїх водяних просторах.
– Маріє! Я змалюю тебе…
Вона не зрозуміла.
– Я зроблю другу тебе, тобою оживлю бездушний клаптик ганчірки. Ти й море!
Він уперше розкрив свій припорошений закинутий чемодан.
Відтоді щовечора сідали край моря, й Діодор хапливими рухами руки наносив свіжі фарби на полотно, поспішно стирав їх і знову наносив. Вона сиділа спокійно і, вдивляючись у морські простори, світилися їй очи. Вона мовчала, відчуваючи святодійність його руки.
Потім він складав чемодана й мовчки йшов у гори. Там прислухався до казань гірських водоспадів. Спадала холодна ніч, і в її таємних лабетах десь незримі плакали шакали, мов голодні немовлята.
Від часу почував себе кепсько. Дух безсилля ввійшов у тіло й отруїв душу.
День по дню минав, стершися в рівну смугу неминучих подій. Але лишали його сили. Вже не міг так зухвало повертати важезне каміння, й дід не раз поспішав йому на допомогу.
Коли закінчив малювати – дивилась Марія: очи світились їй, дивився старий довго й похмуро, а далі сказав:
– Ти заховай, а то… порох тут. Заховай…
Потім довго дивився на Діодора й додав:
– Але ти згасаєш…
Діодор ліг у свій куток. Розпалене залізо пекло зсередини всі м’язи й боляче било в гарячі скроні. Сили лишали його з кожним днем.
Він думав про свою роботу – віддав їй усе.
Думав про море, про довічну, неосяжну людським духом глибінь, про цвітіння аґави – раз на життя.
До свідомості дійшли пошепки сказані слова старого:
– Бог… Малярія…
…По скелях на очах зростали жовтими свічками велетенські аґави. Крислате та колюче листя своє розпинали навкруги, ламаючи скелі. Скелі падали з грюком і свистом, а вони зростали без упину. Без упину зростали – впинали жовтяві мітли квітів своїх у сталеві хмари.
Він дерся на гору, бо мав дістати бодай зернятко плоду. Гора хиталася, рушило каміння, змітаючи по дорозі все, розбещений вітер на бурю обертався, а гори божевільно гули й стогнали.
Червона заграва насувала. Де оком кинути – аґави – нерушимі й велетенські.
Він дерся й падав. Здіймався й дерся знову.
Нараз гуркотіння невимовне струсило всю гору, й вона похитнулась.
– Страшно! – скричав Діодор і підскочив. Піт обілляв усе тіло, а ним термосила незнана сила.
Холодна рука лягла йому на чоло:
– Заспокойся, друже. Це шторм. Це ніч і шторм, а ти хворий трохи. Дивися на бога!
Двері рвала буря, і чорна, незрима хвиля била в них пружними грудьми страшної навали.
Глянув навколо бездумними очима й упав знову.
І знову гарячі й могутні зростали страшні аґави.
Коли надійшов ранок, море раптом ущухло, вдалині тільки переливаючи тьмяні хвилі, – мов дівочу спідницю напинає пустун-вітрець. З-за гори бризнуло яскраве сонце. Крізь одкриті двері пахло мокрим піском.
– Маріє! – ледве чутно покликав Діодор.
– Я з тобою.
– Покажи мені картину – здалеку покажи.
Вона трохи помовчала, тоді тендітними пальцями провела по його чубові:
– Ії більше немає…
Він раптом сів:
– Як немає?
– Не сердься, – сказала й ніжно поцілувала в чоло, – не сердься! Уночі тобі було дуже погано. Татко сказав, що портрет поганий. Він сказав, що моляться тільки на бога. Він сказав, що тебе бог карає й хотів спалити. Жаль стало – я плакала. А потім… Потім пішла з хати й подарувала його гнівному морю.
Діодор тихо ліг, заплющив очи.
– Не діждемось плоду?
– Діждемось! – скрикнула вона й цілувала його руки.
Пригадався вітряк, немов з японського панно – розрізаний хлібним ножем.
Коли ввечері прокинувся, – старий сидів біля нього й тихо казав:
– Апсни нещасна країна. Апсни країна жорстока.
– Розкажи мені про Апсни, – попросив.
– Апсни – країна горя. Вона бере свої жертви. Золото в нас під ногами, але взяти його не сміємо. Доля всміхається з гомінких гір і тікає в морські простори. Апсни. Була Росія – казав: "ти руский". Була Грузія – казав: "ти грузин". Апсни… Апсни! Він має свій виноград, своє вино. Він має перший тютюн! Він має багато. Але Апсни – жорстокий і нещасний… Як зветься твій край?
– Україна зветься.
Вечір сутенів. Сонце сіло в море.
– Ти згасаєш, друже…
Марія хапливо вибігла з хати…
На кімнату дубова шафа з виточеними ґронами й листям напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Вікно чотирикутником, прорубаним у простір, стирає хворобливі присмерки. Вечір.
У вікно постукали. У двері ввійшли й передали чотирикутник з паперу.
З Васильком на руках розірвала й очи вдивлялись у чорні, неминучі й незмінні рядки.
– "Діодор Васільєвіч Романюк в Гагрскую санаторію нє поступал".
– Мамо! Дай, – схопив обома ручками папірець і тяг до рота.
Напосіло невиразне на кімнату, липуче й тяглисте, як бабине літо…
Лівадія, 1926 р.