А сам який? Хіба не зарікався, коли біля Куріл у шторм попав і з мене всі жили висотало, що повік більше не буду плавати. І що ж? Передумав. Знову в море рвуся.
– Це не страшно, якщо людина вагається. Небезпечно інше, – казав Касянович, – коли вона взагалі не знає, чого хоче.
Касянович – мудрець. Життя прожив, усякого бачив на віку своєму. Тож слова його, для нас неабищо.
Особисто про себе скажу: ваблять мене дороги непереборно – і шум тайги, і рокіт моря. Голуба планета Земля, мов книга непрочитана, переді мною. Ось і зараз скільки тих країв незнаних за долиною? Вже вітер блукань несе їх подих, зорі високі мерехтять з туману.
Останній день у порту, останній перед виходом у море. Засніжені сопки… Дерева… Вода, що хлюпоче тихо, сонно… Напоєний хвоєю вітер.
Усього цього немовби й не було – його заступало будення. Та очі і серце прозріли. Пожадливо вбираєш красу. Безмовна й байдужа, вона ожила в тобі живому, озвалася, торкаючись найпотаємнішого. Гори, як прадіди сиві, зійшлися помахать на прощання, дерева розкрили обійми, щось мрійне нашіптує вітер…
Я змінився з вахти, але нікуди не пішов – лишився на палубі.
Підвезли ще кілька контейнерів з науковим обладнанням. Вивантажили. З баржі, пришвартованої до "Витязя", почали перекачувати воду.
Прийшов капітан – приніс суднову роль. До виходу в море, значить, лічені години.
У поспішливості, неминучій під час збирання, завжди чогось не врахуєш. Мов лихоманка, різні клопоти трясуть "Витязя". Дарма що роботи по горло, з берега на судно і з судна на берег шугають матроси. Прощаються хлопці.
– А тебе не стосується? – Боцман кидає сердитий погляд з-під кошлатих брів.
– Стосується, але скільки ж можна прощатися! Досить і одного разу, – відповідаю.
Він схвально киває головою:
– Правильно! – І додає:– Якщо за гриву не вдержався – за хвіст і поготів. "Чи не в кавалерії служив?" – вислухавши його приповідку, подумав я.
І от ми залишаємо берег. Знайоме почуття смутку, болю й жалю огортає душу. Про що ж бо думаєш? Може, як вперше вийшов у поле і ген в далину тебе повела в’юнка степова стежина. А може, інше згадав – як десь на Камчатці била сніговиця і ти не здався, переміг. Та вже пізніше, від рідної землі далеко, згадаєш цю мить останню: білі дерева… сопки над плесом…. хвоєю споєний вітер.
Загримів якір, зміїсто поповз у клюз його довгий ланцюг. Вода збурунилася за кормою.
Вечір застав нас у Японському морі.
ПЕРША ЗУПИНКА
Пливли ми два дні. Нарешті ліворуч, з імлистого серпанку, ніби гостроносі човни, виткнулися скелі.
То були японські береги.
Поминувши з десяток острівців-пуп’янків, петляючи між ними, мов серед степових курганів, ми зайшли в простору бухту – гавань Нагасакі.
З рейду, де заякорився "Витязь", вона здавалася широкою. Та, спустившись у шлюпку, щоб їхати на берег, побачили: бухта – глибока яма, оточена звідусіль горами.
Це тут американці скинули атомну бомбу…
Безжальний спомин з того далекого літа, мов гостре лезо, вразив у саме серце!
Фронт давно відкотився на захід. Відгули гармати. Над селом тиша. Але чого триво ж но вслухаються в неї матері? Раз у раз тиша вибухає грозою. Сьогодні й ми одержали звістку: вбито батька… Моторошна тиша. І тужить мати.
Ми, підлітки, косимо жито. Здригається грізно земля. Товариш, підірвавшись у жнив’яному степу на міні, помира є. А з серця мого виривається не по-дитячому серйозне – і перша пісня, й мій перший гнів: будь проклята війна!
Черемхою заквітло білопінною,
Війна пройшла. Відгримали гармати.
Та навіть місяць все здається міною,
Яку сапер забув розмінувати.
Лише тоді, коли косили жито ми,
І друг загинув… І мені не спалося,
Я зрозумів, що все живеє – житиме,
Що міна та востаннє розірвалася.
Зарясніли сумні листи у наше село. Он і сусідці сповістили: син її загинув у Маньчжурії; Сергійків батько поліг на Курілах.
Степовики, ми знаємо ціну повоєнної тиші.
Перед очима розляглася панорама невідомого міста. Нагасакі… атомний вибух… смерть тисяч людей. Мов висічені з граніту, врослі в скелі тулилися біля підніжжя гір один до одного будиночки, утворюючи суцільний, розірваний де-не-де синявою затоки масив.
В Японії я не вперше – бував уже на Хоккайдо та Хонсю. Тепер от південний острів і порт Нагасакі. Стоянка коротка: кілька днів.
Перед наступною багатомісячною плавбою і цей перепочинок неабищо.
Ми зійшли на берег. Та тільки в останні дні віч-на-віч зустрілися з Японією, бо жандармерія не дуже-то ввічлива, а без її дозволу на чужій землі і кроку не ступиш.
Сонце ще не прокинулось, а вулиці ожили: по зволожених морською хвилею пірсах і причалах квапливо задріботіли рибалки; візки, навантажені рибою, гримкочуть по бруківці; заворушилася, ожила численна армія крамарів. Яскраві тканини, вироби з синтетики, найрізноманітніший крам зайняв належне місце просто неба у кривих завулках і вуличках за порогом цих убогих магазинів-помешкань.
Дні і місяці, довго-довго лежатиме все оце отак, і його піхто не купуватиме.
Наш провідник, колишній солдат Квантунської армії Кіно Сіта, запропонував відвідати епіцентр атомного вибуху.
Мальовничі краєвиди: широке плесо бухти, поруч з гігантами кораблями невеличкі човники-кавасакі. На протилежному березі, біля підніжжя горбів, судоверф Міцубісі. Понад п’ятнадцять тисяч докерів працює на ній. Поруч рештки муру, що відгороджує місто од бухти.
– Мур збудовано перед війною, – пояснив Кіно Сіта, – коли на верфі почали споряджати військові кораблі. Від очей людських він приховував самурайські смертоносні "іграшки".
Старий солдат так і сказав: "самурайські", бо і йому війна принесла чимало лиха" поранення, полон.
На широкому майдані височать дерева, голубіють квіти. Колись тут стояв стародавній буддійський храм. Колись – це до серпня 1945 року…
– Американський літак, – показав на південь японець, – появився звідти…
Десятки тисяч людей обвуглились за одну мить, а цілі квартали перетворилися на купу руїн.
Те, що сталося того лиховісного дня, ми побачили у своєрідному музеї атомної трагедії. Жахливі експонати війни: людська тінь, відбита на розплавленому склі, годинник, що зупинився під час вибуху; обгорілі кістки. А ще піднята вгору, навіки скам’яніла дитяча рука.
Внизу, на площі – багатометровий монумент. Напис: "Статую споруджено в 1955 році як пам’ятник про десяту річницю атомного бомбардування Нагасакі, як вияв прагнення мешканців цього міста до міцного миру в усьому світі і надії, що людство буде врятовано від жаху війни…"
І далі: "Об одинадцятій годині дві хвилини 9 серпня 1945 року атомну бомбу скинуто з літака Б-29, вона вибухнула на висоті близько 500 метрів над цим зеленим кам’яним пілоном. Вибуховою хвилею, термічним промінням з температурою понад 300 000 градусів і радіоактивністю вся навколишня площа перетворилася на попіл та руїни. Було зруйновано третину міста, кількість жертв досягла 150 000 чоловік".
Я запитав Кіно Сіта:
– Чому скульптор зобразив людину, яка одну руку звела в небо, а другою показує на землю?
– Палець правиці, – відповів японець, – вказує на загрозу атомної бомби. Ліва рука, що показує на землю, закликає до миру. Своєю статуєю скульптор Сіебо Кітамура, уродженець Нагасакі, виголосив: люди, боріться проти загрози нової війни, бережіть мир!
На монумент з високості падають грайливі сонячні зайчики. Дівчинка з трояндою в косичці ловить тих стрибунців-невловимців. Я забув про все, дивлюсь на безжурне маля. Та з думки не сходить обвуглена дитяча рука і моє далеке суворе дитинство…
В Йокагамі мені показали згарище колишнього монастиря францісканок, в якому під час пожежі згоріла японка, – жінка, що надихнула великого Пуччіні створити образ мадам Баттерфляй в опері "Чіо-Чіо-сан".
Баттерфляй – значить метелик. Бо й справді є щось од нього – граціозність, принадна легкість, ніжність – у кожної японки.
Кіно Сіта й дівчина Аяко-сан ведуть нас вгору, до клаптика землі на високому пагорбі. Там стоїть будиночок мадам Баттерфляй. І кожен мореплавець, побувавши в Нагасакі, не повинен обминути його: для японців він – святиня.
Сто років тому англієць Томас Бурекгураба, котрий одним з перших серед європейців відвідав загадкову землю Дай Ніпон, – по-японськи це означає Велика країна Сонця на сході – одружився з японкою, звів цю споруду, назвавши її будинком мадам Хризантеми.
Проти сонця лисниться хвоя приземкуватої японської сосни, кучерявиться вруно. Внизу довкола – сіра хаотичність кварталів, де-не-де, ніби рукою живописця, кинуто осінні барви, і галасливі викрики кликунів біля велетнів магазинів; і масний дим лад сковородами, на яких смажать рибу, земляні горіхи, каштани. Мовби примара, велет-спрут, що сотає нерви, п’є живу людську кров, – багнисто-чорні щупальці диму над трубами металургійних заводів Сейхусьо. І може, тільки цього пагорба, де зараз стоїмо, не торкнувся життєвий бруд… На стіні сірого граніту барельєф Пуччіні, поруч скульптура жінки. Обійнявши дівчинку, вона показує їй на море. Це пам’ятник Міуру Томакі, відомій актрисі, яка дві тисячі разів виконувала роль мадам Баттерфляй.
І на подвір’ї, і в самому будиночку мадам Хризантеми од усього віє поезією, джерельною чистотою. Принаймні так повинно здаватися, відвідувачам.
З опери Пуччіні пригадується: вродлива японка закохалася в заморського офіцера, а той, обманувши, залишив її з маленьким сином на руках.
Самі японці трохи інакше розповідають цю історію.
– Колись давно, – мовив Кіно Сіта, – дівчину Охарусан за її кохання до чужоземного офіцера-християнина буддисти, переслідуючи, назавжди вислали з Нагасакі на безлюдний острів південних морів.
Наша провідниця Аяко-сан – втілення тактовності й уваги. Вона співала, замріяна й печальна. В її голосі й погляді відчувалася скорбота…
Кіно Сіта пошепки мовив:
– Аяко-сан – паша Баттерфляй: її теж залишив офіцер-американець. Залишив з маленькою донькою. Господар будинку, який ви оглядали, зрозумів, що з цього можна зробити бізнес. От вона й служить у нього.
І враз розвіявся романтичний ореол навколо мадам Хризантеми, чарівної квітки, серце якої від давнини й до сьогодні ошукують чужинці.
Поїздом добирались ми до Кобе. З Нагасакі він відходив о пів на п’яту вечора. Два радянських дипломати, товариші з посольства, їхали в Кобе у справах.