Після тримісячного плавання "Шокальський" повернувся до рідного берега. Стали на зовнішньому рейді, неподалік від Руського острова. З далини проступали контури гір, на схилах сопок ріс ріденький, що проглядався наскрізь, ліс. Довга лісосіка, як драбина, вела ген угору. Теплінь, прозорість, як і в нас на Україні, коли пробуджуються берези і в прозоро-вологій тиші скресають ріки.
А потім митники оформили прихід. Судно пришвартували до берега.
Тут, біля Мальцевської переправи, зупиняються всі експедиційні кораблі. Причал вважається надійним і зручним. Моряки його хвалять за вдале розташування: під боком центр міста, кінотеатр, магазини.
Та мені було однаково, де стояти. Знайомств на березі я ще не завів, а блукати по місту, аби згаяти час, не хотілося. Я жив на судні і лише зрідка, коли траплялася вільна хвилина, бігав у магазин або навідувався до кінотеатру, в якому тоді демонструвався багатосерійний "Тарзан".
Цей причал і справді вдало розташований. А тільки не в тому розумінні, як то вважають тутешні моряки. Невелика смуга суходолу, густим садом відгороджена од шумливої вулиці, немов гірське плато, з якого відкриваються довколишні вершини, розкинулася внизу, над затишним плесом затоки і лісом корабельних щогл. Недаремно тут височів метеорологічний пост — вся бухта лежала як на долоні, і жоден вітер не минав цього узгір'я. Руді, порослі злинялою травою скелі, на яких хтось хазяйновитий спорудив дерев'яні сходи, стрімко спускалися до води.
Минали останні години моєї останньої вахти. Небо починало сіріти. Мені першому було видно, як прокидався порт. Власне, він і не спав. Цілу ніч у затоці сновигали буксири, кидали якір прибулі кораблі, в рейс лаштувалися інші. Та на світанку кораблів поряснішало. Он праворуч, по фарватеру, як гуси на ставок, у море потяглася низка риболовецьких сейнерів. Частіше засновигали буксири.
Від пагорбкуватого острова насувалася хмарна завіса. Клубочився туман, крапельками роси осідаючи на обличчі. Видимість — нульова, і я раз по раз калантирив у ринду. Густий мідний дзвін стелився над рейдом, вплітаючись у пряжу таких же дзвонів, що долинали з сусідніх кораблів.
Віддзвонив я своє, віддзвонив! Лишалось пошкодувати, що все так складається: через кілька днів я списуюсь із судна.
І тоді, в останні дні мого вахтування, трапилась ця зустріч…
З тих дерев'яних сходин, що на кручі, я не раз спостерігав, як у гавань заходили кораблі, скреготом витравлених якір-ланцюгів сколихнувши тишу. Я люблю, коли здалеку повертаються кораблі. Так радісно на серці і — трохи сумно. Метеорологи, помітивши, що я тут часто вештаюсь, запропонували:
— Наймайся, хлопче, до нас на роботу — спостережники нам потрібні.
Якось увечері, повертаючись з міста, над сходинами помітив я щось біле. І неначе білопінне марево сколихнулося внизу. "Не вишня, бува, розквітла в цю передчасну провесінь?" — майнула думка.
Кошлаті сутінки, стемнілі в передгроззя, клубочилися довкола. Та я розгледів-таки білопінне "марево"!
На краю кручі, з накинутою на плечі хустиною, по-весняному гарно вбрана, стояла не знайома мені дівчина. Ніжний і чистий, як у лісового струмка, голос раптом вивів сповнену надій і потаємних сподівань пісню — про те, як море розлучає з коханим і що воно не владне їх розлучити.
І голос, і ті слова будь-кого схвилювали б, не зоставили байдужим. Я наважився підійти до співухи.
Не пам'ятаю, хто сказав, що коли ми виграємо в одному, неодмінно програємо в іншому. Хтозна, можливо, й справді ми втрачаємо, нехтуючи тим, що нам дарує випадковість. Можливо, ми необачні й жорстокі, і проліски, пророслі з-під снігу, через короткозорість серця не маємо за квіти, а то й гірше — топчемо їх. Можливо. Бо кожна мить неповторна, а чиясь дорога, перехрещена з твоєю, іде у безвість, вчасно не втримана при тій випадковості. Лишається запізніле, гірке каяття…
Так думав я. Але не тоді — пізніше. Нині ж передо мною стояли сині, з чеканням, мовби мало трапитись диво, очі — все те, на що очікуєш, до чого прагнеш; її з дитинною невинністю розтулені уста; і море, і вітер…
Та що мені було до того! Когось ждали і не діждалися, чиїсь не збулися надії. Бо дівчина когось-таки чекала.
Спалахнула блискавка, освітивши узбережжя й кручі.
Отоді й побачив я внизу стиснутий бортами сусідніх суден, щойно прибулий кораблик. Білий, як диво-марево, кораблик. Слов'янською в'яззю на кормі його було викарбуване єдине слово: "Буревісник".
Розділ другий
ЗУСТРІЧ У ЗЕЛЕНОМУ КУТКУ
— Отже, по останній. Як у нас кажуть, на коня — і гайда!
— Чому по останній? — заперечив я. Мені згадалося колись прочитане з життя моряків вітрильного флоту, і я мовив:
— Моряк повинен бути гарно поголений і… трохи напідпитку. Тож налий — в очах у мене анітрішечки не потемніло.
— Душа в тебе темна, — прикинувшись розгніваним, випалив Лисогурський.
Відповідь, нічого не вдієш, влучна: до кишені по слово Миколі не удаватись.
Я прикусив язика. Та й навіщо його гнівати? Як-не-як, він мій гість.
Проте Лисогурський обізвався сам:
— Налити я можу — шампанського ще півпляшки є. А тільки запам'ятай, голубе: п'яним можна бути не обов'язково від вина.
Його повчання змусило мене огризнутись:
— Тоді від чого ж п'яніють?
— Від чого? Ну, хоч би од морських вітрів, від того, що господь бог не обділив нас пригодами. І ще скажу: застаріла ота формула про моряків.
Пристрасті розпалювались. Прощальна вечірка могла закінчитися скандалом. Невідомо, правда, чого. Ніхто з нас — де там! — не полюбляв пити. А моє базікання про це з посиланням на авторитетні джерела ніщо інше, як просто жарт.
Та Микола гарячкував:
— Навіть хто так думає, той ганьбить звання моряка! Це кажу я, Лисогурський, що море знає з пелюшок.
Він, може, й не хизувався, але причетність свою до моря явно перебільшував. Ми знали: Лисогурський на флоті не з пелюшок, як він твердить, а всього-на-всього після морського училища. Чого його потягло до моря, для нас лишалося загадкою. З діда-прадіда Лисогурські були степовиками. Микола теж працював біля землі. А потім, на подив батькам-хліборобам, викинув колінце: подався в Арктичне училище.
Я пам'ятаю навіть, як Микола розповідав про своє "посвячення" в моряки. Похилого віку тітка, в якої він мешкав, з нагоди закінчення племінником училища влаштувала святкову вечерю. Зібралися тітчині подруги, такі ж, як і вона, самітні вдовиці, заходилися, значить, "квоктати" над його нерозумною головою: навіщо йому, мовляв, здався Льодовитий океан! Чи не краще було б влаштуватися в місті-герої?
Невський проспект, театри, музеї. Та і її, тітку стару, доглядав би.
Одначе вибір було зроблено.
Три роки працював хлопець на Діксоні, аж потім вже переїхав сюди.
Він зараз гарно сказав про моряків. Ціцерон та й годі! Але той, третій, що сидів з нами, — Світило, Вольдемар Світило, підвівшись, помацав Миколині скроні:
— Температурить! Як людина, що тямить трохи її медицині, раджу: мерщій в ліжко і гарячу припарку.
— Відчепись! — одхилив його руку Лисогурський і запропонував: — Незважаючи на жахливі пережитки, залишені нам у спадщину добою вітрильного флоту, на прощання все-таки вип'ємо! Не часто трапляється така слушна нагода.
Розчепіривши ноги, ще й рукою схопившись за стіл, так, ніби під ним не підлога, а палуба і хвиля, що набігає і зараз змиє його за борт, Лисогурський — високий, міцно скроєний, але трохи вайлуватий хлопець — силкувався наповнити спорожнілі келихи.
Потім ми залишили прокурену хату і вийшли на повітря.
В обличчя війнуло пахощами чорнобилю, глини, прілого листя. Навіть тут, біля океану, земля нагадувала про себе, пробуджуючи в кожного з нас найзаповітніше.
Внизу, вподовж усієї бухти і над нею, крізь вечірній серпанок мерехтіли вогні міста. Вони були далеко — ген на сопках і узгір'ях. А тут, у цьому вибалку, як вода за бортом, хлюпотіло море темряви. І в тій пітьмі, десь поруч, чули ми, дзюркотів струмок. Напоєний соками землі, він поспішав до океану, прокладаючи своє річище по голубій планеті.
На сусідньому мисові хрипів ревун, застерігаючи мореплавців про мілини й підводне каміння. Перегукувались кораблі.
Микола перший порушив мовчанку:
— Не знаю, як хто, а я, братове, іду спати. Прощавайте!
Схопивши нас на оберемок і незграбно обійнявши, Лисогурський попрощався, подавшись на Сахалінську до трамвайної зупинки.
Ми залишилися вдвох.
Володя Світило запалив цигарку. Вогник вихопив з пітьми його вродливе, ніби вирізьблене гравером, обличчя: сухі щоки, суворе, трохи видовжене підборіддя; кошлаті, зрослі над переніссям брови.
Стрункий, підтягнутий, він і справді був гожий та вродливий.
Помовчавши хвилину, хлопець сказав:
— От і знову нашумів чортяка та й майнув світ за очі. Чекай його тепер десь, може, наприкінці літа. А мене, зізнаюсь, на всі сто влаштовує берег. Ну, та тобі ця філософія зараз не до душі.
Мені справді стало чомусь сумно. Не тому, що його погляди не збігалися з моїми, — кожен, врешті, лишається при своїй думці. І він, Світило, може, й має рацію: поморячив, зрозумів, що море не його стихія, — і списався на берег. Мене мучила інша гризота, можливо, навіть заздрощі… Нас три товариші. От, приміром, Вольдемар. Він, звісно, морем не дорожить, проте воно йому приступне, бо фах його — судновий електрик. Лисогурський, ну, про цього годі й казати: Микола знайшов своє покликання. Плаваючи на китобазі, він наполегливо вивчає тропічну метеорологію. Зізнався, що хоче поступити в інститут.
Лисогурський до мене забіг попрощатися, бо вранці виходить у море. Прийшов з ним і Вольдемар — мої побратими, друзі, з якими я познайомився під час плавання.
Три друга. Та одному мені поки що не таланить. Думка, що я в цьому місті зайвий, гасить надію будь-коли досягти задуманого.
"Не судилось поріднитися з морем", — піддавсь я хвилинному настрою.
Тоді якимсь дивом взяли мене на судно. Взяли, щоб тільки збентежити душу. Я зрозумів, що море ні з чим незрівнянна зваба. Від самої думки, що воно є, хочеться чогось величного, може, навіть неможливого. Та коли після рейсу натякнув, що ладен знову плавати, мені відповіли:
— Хлопець ти кмітливий і вже дечого навчився, а тільки в море взяти не можемо. Щоб стати моряком, одного бажання мало: потрібні документики, що пройшов курс навчання.
Після рейсу я спробував одержати матроський сертифікат.