Тому самі газди рівняють себе у співанках до зайця, що сидить на колоді і плете рукавиці, а з колоди до колоди та до молодиці.
Та кувала зазулиця в сивоті в оплоті,
Чому хлопці не співають, ба шо ж би їм в роті?
А коли дєді й нені жалували своїх синів, що через неприятеля збавили себе храму і, не ївши, колінкують на скалах понад дорогою, тоді молодиці стали газдів перемовляти, аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби винесли їм страви і храмового пиття.
— Най би легінів не млоїв голод серце.
— Най би їм студінь не вигонила їх молоду душу.
— Най би їм молоді суставочки не заклякали на камінних плитах.
— Най би неприятіль не красив кремінь молодою кервою.
Слово за слово та й бесажки таскали терх на кичерю та на груні ід пушкарям, мисливським стрільцям.
Салаш за салашем виходив на світ, навертав ід пушкарям і здоровкався пугарями.
Село храмувало понадвір'ю. Молодиці пишнилися.
Пушкарі зацитькували газдів і газдинь, але храм своє право має.
Відтак зумівалися пушкарі.
— Гей, хло', шо ті молодці з нас роблют?
Дєді подавали синам повні пугарі, а сини зарікалися пити, але за принукою молодиць ломили собі волю і
цілували дєдів в обі руки та й відверталися набік і пили, а відтак дєдям і молодицям честь віддавали.
Та й гостилися, та й харчувалися.
А як пушкарі заспівали, а молодиці за ними голосом повели, то все село збіглося, як бджоли до меду, і вкрило гору понад дорогою.
Плазувало село голосами по скалах та бердах, як би тесало сталевими сокирами дзвінкі протеси яворові.
А молодиці покивували пальчиками на пушкаріві виводили їх з розуму:
Ой я хочу данцували, а ви, люди, чуйте,
А ви, старі, розходітси, молоді, ночуйте.
Флоєри під серцем скоботали.
Чобітки притупували і лупали кремінисту землю.
Очі свічками засвітили.
Кучері вітром літали, молодичині ширіньки з голів скидали, коси розплітали.
Пістолєта лускали у сумер вечірній.
Охота росла. як ватра в смеречині.
Гора металася, підтрясалася-гуляла...
Раптом по дорозі: пук!
Гора долів ззирається.
А дорога: пук-пук-пук!
Гора завмерла.
Гейби вітер подув, а два пушкарики відмахнулися, захиталися, далися набік та й потич повалилися.
Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце і, як дзвінок, упала на землю...
Гора йойкнула...
Дорога дала горі пуду...
Газди скочили боками на лорогу і згійкали на жовнірів, що стріляють до людей, як до звірів.
Перелякані жовніри вилазили з придорожніх окопів і перзнавали, чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а газди сердилися і руки заломлювали:
— Мой брє, ляндштурмаки, та ви гезде шукаєте неприятіля, а над Прут вакаєтеси?
— Тови на нас з ненападу стріляєте, гей на вовків?
— То ви нам наших синів убиваєте?
— На таку роботу лиш би нахарькати!
Газди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприятелем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх життя важить.
Та як вони просили газдів, аби були перебашні, то задки відступали і в темній мряці щезали.
А газди їх проклинали:
— Аби вам путь пропала, цуріки безчесні!..
А згори рагашами сходило у тузі село на дорогу.
Пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише.
Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося...