не вижу.
— А шо ж видиш?
— Нічого; так шос, отік мраку.
— Пустіт, куме Тимо', тепр видите самі здорові, шо нема шо куди робити, то тверде більмо, та й говорилоси. Хоть би наші вороги так виділи.
— А я би ше казала, може би, чи засипати, ци єк кажете, куме?
— Не сердьтеси, кумо Парасочко, але я вам скажу, шо то пусте ваше говоріннє; нв це більмо нема ліку, аби-сте куди ходили.
— Ей, бідко ж моя, бідко. Шо це нас найшло, у хаті нас найшло, нещєслива наша годиночка, кумочко Тана', — цідила Параска крізь губи, що скривилися до плачу на темному худокостому лиці.
— То ше, зважєєте, куме, коби то хлопец поцапив таке, то нам би це не в голові, але дівка, то, знаєте, клопіт! Ніби й сором, і нема чого таки сподіватиси, аби голову накрила, кожде обмине хату, а ми на грунтик так не біровиті, та й то тому так гірко, — жалувався жалісним, але поважним голосом Тимофій.
— Коби-сте були відразу ратували, — обставав при своїм Танасій. — Тепер пропало!
— Ей, та ратувалоси, чіму би не ратувалоси; дві неділі за волосок не спала-сми, водно літеплом відмочувала, бо то гет було око обкипіло, та й шо з того?
— Га-га! Сама собі вирискала, то най тепер знає, єк дєді не слухати. Казав-сми: "Сокотиси, не гони коровкумежи чужі товарєта", — а вона ні та й ні, ід багацькі маржині, газдиня, прилучєла.
— Лишіт. куме, то причка, — лагодив Танасій.
— Ой причка, причка, смола би 'го втєла, того паршєка рудого, аби не дочікав уже нікому худібку на випас давати.
— А тото ви у Манашкового сина були взєли? — питав Танасій, сідаючи на дривітню.
— Ага, у того... — хотів доповісти Тимофій, але Параска перехопила його своєю відповіддю:
— Таже, аєк! У того мантяря, шо шкуньгає на одну лабу, скривило би 'го ше на другу так, єк він мене скривив. Аді, кумочко, ніхто таке не видів та й не чув: упхав нам тогід навперед Дмитрі теличку та й каже: "Телиця тівна, єк прийде за три неділі телє, то будете мати скором у хаті, а по році займемо на єрмарок, так шо буде поверх вісімдесєть левів, то ваше". ТО така була згола. Прийшлоси відтак, ми чікаємо три неділі, штири неділі ба й других штири неділі, аж на девєтім тижні у середу найшлоси телє, вибачте за слово. Цєпаю я корову, цєпаю, аж тут лучиласи ця причка. Займила дівчина корову у лучку, а там дес пасли Манчулові воли, так єк сцупили корову, та й ріг пішов. Ця дурна взєла боронити, та й, аді, віл засігнув рогом під саме око. Я учула крик. прибігаю, а ця лежит ні жива ні мертва. Та й зараз по тім приходит жид та й відбирає корову. "Ви, — каже, — збавили мені корову, то я вам це не подарую". — "Так єк збавили, очі би ті вилізли, паршєку, — кажу я йому, — таже ріг виросте другий". — "Ні, — каже, — беру собі корову, а ви мені хоть заплатіт триціть левів, а хоть я вас подам до суду". Міркуйте собі, якої нам паршік заграв! Шо тут робити, думаємо собі, триціть левів — то не грейцір, а ні два, а ми мали у паскуди вже передній довжок. Взєли ми та й погодилися при свідках. Десєтку нам спустив, а дваціть левів маємо дати, міркуйте. кумочку, дваціть левів за ріг коров'єчий.
— На це, любко-кумко, нема ради; шо си винно то мус віддати, а за Анничку то я вам скажу таке: я, аді, справивси шукати служки для пана, то най таки білше не шукаю. дайте ви свою Анничку туди. Пан добрий, не жонатий, дітей нема, та й чого траба? А там їй буде так, єк в раю; єкби-сте уздріли, єкі там гаразди, то би-сте своїх очий забули. Шо покоїв, шо одежини, шо начіння, а шо їди кашерної, на світі кашерної.
— Про мене хоть і зараз най би йшла, але коби знатє, шо пан схоче її взєти, кумочку пишний.
— Я вам кажу, шо возме, бо таки возме, бо я так кажу. Аді. прилагодьте її так, єк годитси, а я йду з-а паном, та й стокмістси, та й далі.
— Ек, коби тото господь милосердний спустив на нас таке щєстє, — проговорив Тимофій.
— Та я, віді, на шос маю рот, та й з панами я, аді, так, єк з вами.
— Та коби-сте, кумочку, так робили, дав би вам біг здоровлєчко.
— Єк для вас, то я тото зроблю. бо то моя фіна.
Анничка слухала з увагою батькової бесіди і раділа, в душі. будучому щастю. Про її гадку і згоду ніхто не питався, тож вона мовчала. Танасій устав, накинув байбарак і і справився йти до коршми.
— Куме, га! Єк би то робити, аби він не пізнав більма? — радився ще його Тимофій.
— Най збоку стоїть Анничка та най руков закриє око.
— Добре кажете, гостіт у добрий чєс!
— Гостіт у добру годину! — побажала Тимофіївна.
— Це ласка божа жінко, коби лиш пан узєв, аби не заздрів більма. То би-сми, небого, жили! Тогди й у ліс по ломаджє, єк у свій город!
Тимофіїха, з радости, збула чоловіка мовчанкою. Вона звернула всю свою увагу на доньку.
— Іди лагодьси, Анничко, возьми мою сорочічку з плечіками та й поєс.
Анничка побігла з ненев в хату, взяла сорочку й полізла на під перебиратися. Здолу з хоромів навчала її неня, як на службі поводитися має.
— Аби-с мені добре мештерєласи, чуєш Ани', — говорила вона так голосно, щоб донька на поді могла її чути.
— Не бійтеси, ненько, я буду слухнєна.
— Шо ті пан скаже, тото аби-с робила, хоть би ті сказав гній тіскати. Та видиш, шо у нас біда, нема шо в губу взєти, слухай, небого, пана! Та й аби-с нічо не тєгнула в покоях. Ци локшини, ци балабухи, то ти очі зажмури, а нічо палцем не кивай. Їсти будеш там мати по вуха, голодом не меш ходити. А подарує ті шо пан поверх токми, то ти возми, а я прийду туди та й возму 'д хаті, а за сорочечков прийду в суботу ввечір.
— Та й накажи її, аби не дивиласи панові в очі, бо заздрит більмо, — дораджував знадвору Тимофій.
Анничка лагодилася сама, а Тимофіїха зайшла з чоловіком у хату і нараджувалася на токмо з паном. Менші сестрички і братчик Семенко зміркували, що їх найстарша сестра приготовляється йти кудись; повилазили на під і стали цікаво допитуватися, куди вона збирається.
— До пана йду на цимбрилю, то будете мати шо їсти! — говорила вона, радіючи.
— До пана, до пана, до того, шо ліс має, та й єгоди, та й афини, та й дрова? — перекрикується дітвора.
— Цитьте, не верещіт, бо його шо лиш не видко. Семенку, а чуй, дитина рує, іди возми на руки.
Діти підскакували з радості...
— То, проше пана, цего газди тота дівчина, — інформував Танасій лісничого, що трошка заточувався в один, то в другий бік.
— Так муф, цо хцеш за єден рік! — звернувся лісничий до Тимофія.
— Ци ж я в тім розумію, проше пана фештиря та й злісного? Я дітий ше не давав на цимбрилю.
— Ну, бо німам часу, кажи так альбо так.
— Та шо божа ласка та й панцка, то най тото буде. Я знаю, шо, аді, пишний та годний панчік не зробит нам кривди, хто би си радува чужому мозілеві.
— Но, то дам єй футраш і убранє.
— Аби біг дав панові здоровлєчко.
— А умі цо коло кухні?
— Шо скажете, всєчінно зварит, вона у мене вже газдиня, прихвалювала Тимофіїха, що впоїла очі в пана і начеб рахувала кожде його слово.
— Гет всєчінну вміє, — потверджував Тимофій, — ци кулешу зварити, ци борщ барубуліний, ци рибу, ци малай спечи, шо душа захоче!
Лісничий усміхнувся, глипнув на дівчину і ще раз усміхнувся. Анничка загнюпила голову вдолину і зачервонілася. Вона і соромилася, і раділа.
То дьидьо перший раз в життю хвалить її.
— Тож нєх зараз ідзє зе мнов!
— Ну, то шо ж, єк траба, то траба, то, аді, йди, Анничко, з паном.
— То моя фіна, проше пана фештиря, то вгідна дівка, — представляв панові Танасій, прощаючися міною з кумом.
— Но, ходи. дівчє. ходи, — кивнув пальцем лісничий.
— Іди, не бійси, Анничко, іди з паном, — заохочували доньку дьидьо й неня.
— То таки, проше пана, рахуєси служба від завтра ци пан хочут аж від другої неділі? — питав ще, несміло, Тимофій.
— Службу лічу ід піршего.
— Аєк, аєк, панчіку файний, від першого дня; сегодні маємо неділю, а від цеї середи через тиждень маємо богородички малої.
Вийшли на дорогу. Лісничий іде передом, за ним його побережник Танасій, а позаду Анничка з похиленою головою. Вона соромиться. Боками попри дорогу біжуть її дві менші сестрички і братчик, що не втерпіли і крадьки втекли з хати сестру виряджати. Братчик Семенко несе на руках найменшу сестру Гафійку, що ще не виросла так, аби її неня постарала сорочину. Він не може підбігати і при каждому перелазі кричить на сестрички, щоб підождати його.
То наша Анничка пішла з паном, — хваляться малі сестрички бадікам, що лежачи святкують на царинках неділю. Бадіки всміхаються, а вони біжать гейби навздогін за сестрою.
— Вже веде свіжу, — замічає один бадьо, коли лісничий далеченько відійшов наперед.
— Аєк. веде сліпцунку, — потакує другий.
— Шо-сми мав еазати: туда йде вона впорожні, а відти вернеси вповні, — глузує третій.
— Буде добра на перехід, — насміхається ще інший.
— Чілідина з волєм пуста на перехід, — глумиться гурт.
— А то, мой, жінко, я гадав, шо то лиш мужик дурний, а то трафлюєтси й межи панами дурні!
— Ану, заткайси! Єкби-с порєдний був дєдя, то би твої діти не ходили на цимбрилю.
— Говори з тобов, коли ти свої! Таже вона там у гараздах буде, та й ше одежину даст; коби лишень не заздрів більма, бо відрідит — та й пропало.
— Акурат мені це в голові! Раз токма була, та й уже; хоть най собі тепер голову ломит. Я ше каюси, шо не стокмиласи, аби дав за цес рік три леви, аді, нема відки Манашкову лифу заплатити. То таки єк хотіти говорити, а за своєв дитинов жєль, ци каліка, ци дужя. А втім, біг світий знає, ци то справедливе більмо? Мні видитси, шо то її лише луна на очі.
— Ек, яка ж бо ти, жінко, дивна! Раз сеї, а раз тої; то не миливси єкийс, шо каже: "З бабов ні в брід, ні в воду". Таже ти чула, шо кум Танасій казав! Ше й єке більмо! Погане більмо!..
Тимофій переклав руки навхрест та й обернувся до дривітні, усміхаючись:
— Тепер не будеш, небого, киндідти, надсадишси над ломаджєм, хіба би-с мні на тот світ вирідила!
Але Параска мовчала. Сперлася на острову, на котрій сушились два глиняних варіннчики, і банувала за донькою. Ніби так, гейби банувала, ніби так, як би сердилась на чоловіка, що він ані кришки не банує, ніби й добріла на нього, — а направду радувалася несподіваному щастю...