Він став репрезентативною постаттю майже цілого українства минулого століття, ідолом сучасних наших соціалістів, лібералів, радикалів, гуманістів, інтернаціоналістів, "тоже-націоналістів" і інших. Недурно ж вони й досі пишуть:
"Михайло Драгоманов! Кілько в сьому імені злилося для кожного українця високого, прекрасного, дорогого!" Він же ж – "слава української нації, а думки його ясні, поступові, перейняті федералізмом, щирим демократизмом – ще не втратили своєї свіжості, як і своєї глибокої правди.7)
Чи дійсно так? Чи божки XIX віку, разом з цілим тим віком, дійсно можуть служити нам, нашій епосі водозабором, звідки маємо черпати наші провідні думки? Чи оті каганці минулого століття можуть стати смолоскипами наших динамічних часів?
Чим був – своїм ідейним змістом – XIX вік?
Блаженно-наївним світом, був світ століття, яке в 1914 р. зникло у небуття. Світ, коли вірили в безперервний автоматичний поступ, в світло розуму, яке впорядкує хаос, в силу взаємного намовлення, в переконуючу міць розумної ідеологічної думки, яка допоможе довести противнику правду наших домагань, як доводять правду про те, що два додати два дорівнює чотири. Це був світ, коли вірили в те, що, в світлі "поступу", насильство, шовінізм, війни і сварки перестануть бути регулятором життя; що стануть поволі пересудами "темного середньовіччя", так само, як і фанатизм; що їм в наші часи не буде місця...
Це були часи, коли вірили – чи прагнули? – що слово правди заб'є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх бідах, винні лише "царі та пани", а як, мовляв, прийдуть до слова народи, свобідні і великодушні, то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на кострищах, кати бавитимуться в ловеласів, або викладатимуть пасьянси, тирани займуться добродійством, або гратимуть на сопілці, лев ляже коло ягня, рай буде на землі і щастя в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства...
У тих дитячих надіях, що роззброювали душу, заколисуючи її нездійснимими снами-оманами, щоб потім здати її окрадену, збудити в вогні, виховувалися Квітка-Основ'яненко і Павлик, Драгоманов і Винниченко, Грушевський і Франко. Хоч цей останній, занадто тверезий і занадто немилосердно битий долею, згодом геніальним відчуттям збагнув безглуздя і фальш тих оман.
Коли ви читаєте про сподівання П.Куліша, як то від самого "звука труб" українського слова впадуть мури Єрихону, в якім його закуто... Коли читаєте, як С.Черкасенко радив самим "розумним словом" заткати пащі звірям і "переробити вовків хижих на ягнят"... Коли читаєте, як Квітка на одній лише сторінці одного свого оповідання ("От тобі й скарб") – тільки й бачив в Україні, що: "веселеньке сонечко", "дощик", "калюжки", "холодок", "хмариночки", "пташечки" і "травичку", всі оті перецукровані цукати в сиропі, там, де дантейське пекло ввижалося Шевченкові, – то неодноразово заздриш безтурботній прекраснодушності тих філософів миру й тишини. Яким рожевим, яким щасливим, яким певним, яким безпечним видавався їм той світ, що був світом рабства, стогону і конфліктів. Як слабо відчували вони перші стусани Ахерону, що виходив вже на поверхню. Як мало ті розчулені творці ідилій здогадувалися про катастрофу, яка незабаром загриміла над їх головами.
І тих сліпців маємо ми взяти собі за Верґіліїв, що провадили б нас по пеклу, яке після 1914 року розверзлося перед народами Європи? Чого навчать нас шановані ними традиції? Традиції людей, що, в своїй щасливій уяві, ходили по травичці в час, коли не одному місту грозила доля Геркулану і Помпеї...
Коли ж прийшла буря, мов діти на пожежі, що трималися маминої спідниці, безнадійно чіпалися вони за свої затишні ідейки, зі страху лементуючи, що довкруги – Содом і Гоморра, що "вся земля на божевілля хвора", що "світ здурів і здичавів" та що вся мудрість – перечекати, доки не повернуться незабутні часи їх ідилій...
Для тих душ, які заблукали в наш вік з минулого століття, дійсно все повинно було виглядати як нісенітниця, як Содом і Гоморра. Як щось ненормальне й дике. І насильство насильників, і опір ґвалтованих, і злоба переможців, і гнів подоланих.
І тому власне не мають вони нічого говорити в нашому світі. Бо він так разюче відрізняється від їх світу "веселенького сонечка", і "хмариночок", від старосвітської ідилії давнього нашого панства, і туги нашої ліберальної інтелігенції за "кращою долею" для нас бідних і нещасних, від мрій про повільний, але певний поступ відносин в напрямі соціальної і національної справедливості, про автоматичну перемогу світла над темрявою...
Що спільного з тою ідилією має наша трагічна сучасність? Те чорне лихоліття, що його відчувала Леся Українка, коли воювали "кайданами, отрутою, підкопом, а зрада гаслом військовим була?" Те чорне лихоліття, коли падають в землю нові Атлантиди, коли зникають з політичної мапи багатотисячолітні імперії. Коли спокійне африкансько-європейське озеро знову стає тим непевним Середземним морем, на якого берегах сотнями літ кривавилися в змаганні за владу над світом легіони Ганнібала і Сципіона. Коли в Україні, не в Україні Квітки і Драгоманова, а в новій, новий Самсон стрясає стовпами своєї в'язниці. Коли полум'я нового Ісламу, з-під знаку серпа і молота, своїми червоно-огнистими язиками знов лиже з обох кінців Європу, в Києві і в Барселоні. Коли арабському світові може бракує лише нового Саладдіна, щоб знову струснути трьома континентами. Коли "святі кличі" – братерство народів, демократія, право й справедливість, оборона культури, святість людського життя, пацифізм, права людини й громадянина, – стали цинічними балахонами, за якими криється гола жадоба панування. Коли за рукавом простягнутої до згоди руки відчувається держак ножа. Коли найкращий спосіб згубити себе і свою справу, це довіритися не власній силі, а прекрасним гаслам справедливості. Коли зґвалтовані нащадки Калнишевського і Головатого здані на катування і поневіряння, а білостоцьким шахраям Литвіновим стискають бандитську долоню женевські члени Ліги Націй. Коли "нещасливу долю бідного вигнанця" – масового вбивці Троцького, оплакує "цивілізований світ". Коли не лишилося жодної святині, ні людської честі, ні життя, ні віри людини, ні її вбогого майна, ні її вівтарів, які, в ім'я найгарніших гасел, не були б потоптані чи зневажені...
В часи отого чорного лихоліття маємо витягати традиції ХІХ-го віку?! Маємо – разом з його голосильниками – лементувати, що "хоч би всі вороги і всі гармати світа безсильних нас отут мов муром обвели, як свідомости міць розбудить в нас освіта, ми тюрми їх зірвем, зруйнуєм їх вали?"
Ні, "освіти" тут не вистачить. Тут треба іншої, зовсім іншої ментальності. Треба чогось, як говорила поетеса, щоб "упала та тюремная стіна", хоч би "зрушене каміння покрило нас і наші імена" і все нам найдорожче.
Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі.
Пригляньмося до них зблизька. Ось французький Бісмарк – Клемансо, який був свідком седанської ганьби, майже півсотні літ громадив в серці ненависть до народу, що упокорив його Францію; який плакав сльозами насиченої помсти, коли побачив як клякала Німеччина у Версалі... Пригляньмося до нахабних і несподіваних просувань німецького диктатора, як після кожного з них у прах розсипалися міцні здавалося б кайдани, що ними скували його народ версальські угоди... Пригляньмося до нового Івана ІV-го на троні царів... Пригляньмося до семимильних кроків японської пантери з Азії... Прислухаймося, якою напругою просякнуте наше повітря... Чи тут щось допоможе базікання про автоматичний поступ, освіту, неминучий тріумф справедливості і солідарності рас? Чи "темне середньовіччя" дійсно навіки щезло? І кострища для єретиків? І катова сокира для злочинців? І нові торквемади в циліндрах чи у френчах, які з давньою запеклістю вбивають свої догми, мов цвяхи в мур, в неслухняні черепи єретиків? А старий, стародавній клич vае vісtіs? Може він не лунає вже?!
Ні, це не страшні примари, це не спогади середньовіччя. Це сама дійсність, страждаюча, гаряче-вібруюча. Це сама дійсність з її пристрасною любов'ю і гарячою ненавистю, з її гнівом, прокльонами і шаленими мріями, з її запалом і жертвами, незнаними минулому століттю.
І в такій добі маємо плекати традиції гуманістів? Накладати на очі рожеві окуляри? Запихати ватою вуха? Ховати перед страхіттями голову в пісок? – ану ж бо вони від того зникнуть?
Коли я шукаю епохи, подібну на нашу, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, – не до XIX віку звертаюсь. Я звертаюсь до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної як наша. Коли під стопами велетнів гуділа і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди подібні до тих, що зродилися з війни.
Подивіться на сучасну Україну, наприклад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п'ятикутною кометою над нею – не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данта перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того "раю", який намалювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замість чортів?
Сучасна доба на розлогих ланах України скоріше нагадує інші віки, вік XII, вік "Слова о полку Ігоря", віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли, як писав історик: "в країні все дихало злобою, помстою і одчаєм".8)
В ті далекі часи: послухаймо, як звучить звернення Клирика Острожського, з яким звертався до тих, що, цілком, як тепер більшовики, несли загибель, балакаючи про братерство і згоду:
"Подивися навколо і послухай слухом: чого ви накоїли згодою, гідною плачу і ридання?... Якого єсте переслідування, якого утручання, …якого опливання, …якого тиранства…, находження ґвалтом на доми, на школи, на церкви, ...наброїли! ...Як побожне і чисте серце не має розпукатися? Як земля не затруситься, небо не злякається... громи не вдарять? Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду згодою, а не краще ...пекельним прокляттям називати і розуміти хто не має?"9)
А йому вторував Захарій Копистенський, демаскуючи тих, що за вірність вірі батьків, "під плащиком видуманого...