На вигляд це — глобальна антиракета довготривалої дії з атомним зарядом, самоприскоренням і самонаведенням. Останні екземпляри цих іграшок були створені років із тридцять п’ять тому. Не виключено, Що вона нас зафіксувала і женеться, щоб знищити.
Було чути, як дихає Лі. Мар’я зацікавлено розглядала товариство. Родіон закрив каталог, пбгладив долонею лискучу палітурку. Голос Артура прозвучав сухо, переконано:
— Якщо я не помилився, такі антиракети вибухають, ‘ коли наближаються до цілі на відстань до півкілометра.
Сили вибуху вистачає для ліквідації будь-якого об’єкта в атмосфері або космосі, однаково. — Він розвернувся разом із кріслом — спиною до пульта, обличчям до людей. Маленькі очиці під рудими бровами були гарячково пильні. — Джефе, до зв’язку, Екстрений виклик бази і повідомлення про подію. Нехай подадуть свої міркування. Поки вони будуть там сушити голову, ми спробуємо втекти. Можемо дозволити собі прискорення у дві або, щонайбільше, три десятих. Після цього лишиться мінімум пального для гальмування і приземлення — і ніякого резерву... Найменша перевитрата — і ми не зможемо вернутися на Землю. Це треба знати.
Джеф увімкнув радіоапаратуру. Він схилився над пультом зв’язку поруч із рудим командиром, як величезний чорний знак питання. Обидві жінки разом глянули на другого пілота, той підвівся, встромив руки до кишень, ступив кілька кроків по відсіку — пружних кроків у обмеженому тяжінні, зиркнув під стелю, де провислії гімнастичні снаряди, ніби оце збирався ухопитися за держаки еспандерів. Родіон знав, що в кораблі чекають його слова, — останнім часом це стало звичкою, і це трохи тішило самолюбство другого пілота і дратувало командира. Родіон сказав:
— Командир має рацію. Використати весь резерв пального. Тільки ж, любі мої, треба враховувати таку можливість... Таку можливість, що антиракета повторить наше прискорення.
— Так. Це може бути, — сказав Артур напружено. Мар’я сумно спитала:
— І тоді... все?
— Так, — сказала Лі. — Ти, Мар’є, маєш рацію: тоді — кінець.
Джеф працював у телеграфному режимі, він увімкнув динаміки, і всі чули, як писклявою морзянкою "Сонячний" кличе свою планету, і той голосочок тріскотів на тлі радіошумів Всесвіту, наче вітер шурхотів степами, збігала морська хвиля дрібною галькою і м’яко сичала... Артур наказав:
— До прискорення — всім на місця.
2
— Це несправедливо!
Лі стояла посеред Центрального, опустивши руки, із ненавистю дивилася на екран. Там була не цяточка — .чіткі обриси антиракети нависли над кабіною,
— Що — несправедливо? — запитав від пульту її чоловік.
Тепер була Джефова вахта.
— Стільки жорстокості... — Постать Лі здавалася скам’янілою, а голос був неприродно низький, аж рипів. — Може, хто забув. А ми з командиром — ні. Ми вже вмирали.
— Припини, Лі, — вимогливо кинув Джеф. Вона не звернула уваги.
— На Землі вмирають не так. Навіть на війні, у най-ганебнішій війні, навіть у В’єтнамі, в Кореї, в Африці, де завгодно — вмирали не так. Тут тобі спочатку показують, що ти є ніщо. А потім убивають. Без люті, без нічого, — тут тобі показують, що у своїй нікчемності перед лицем порожнечі ти ніби й не існуєш і не існував ніколи.
— О-от! — Джеф роздратовано крутнув білками. — Десь тут у небі сидить господь, і це він усе навмисне влаштував.
— Яке небо? Немає неба. Є безодня. Вона ніби має цілеспрямовану волю. Злобну волю. Гидко. Гидко!
Другий пілот напівлежав у кріслі і дивився у стелю. За роки космічної роботи Родіон міцно опанував уміння відключатися і за будь-яких обставин мислити так само зосереджено, ніби він наодинці з собою. Він сидів отак уже кілька годин — відколи керований Артуром "Сонячний" закінчив прискорення й маневр і на борту пересвідчилися, що антиракета повторила всі еволюції корабля і продовжила погоню.
Чекання і напруженість згущувалися в штучній атмосфері корабля. Командир після невдалої спроби відірватися від переслідування передав пульт Джефові, подався до своєї з Мар’єю каюти і більше не виходив. Решта була тут. Обличчя людей посіріли від виснажливої огиди до цієї загрози — безглуздої і безжальної.
Але, мабуть, тільки командир і другий пілот розуміли до кінця серйозність небезпеки. Земля нічого не порадила. Вона лиш прохала не втрачати мужності й обіцяла пізніше подати свої міркування. Ото й усе. І тепер Родіон сидів у Центральному відсіку й мислив, тоді як командир Артур ховався у своїй каюті.
На те були причини. Артур любив свою родинну каюту, а Родіон свою — не любив. Бо вона теж була родинна. Таке саме маленьке приміщення, як у тих двох пар: одна койка внизу, друга —угорі, для жінки й чоловіка, панель з відкидною апаратурою для роботи, індивідуальне медичне обладнання, два відкидних стільці. Але Родіон жив тут сам. Ольга лишилася на Землі — маленька урна в ніші космічного колумбарія.
Через це Родіон волів бути у Центральному відсіку.
Він пригадав застереження Ольги — то було передчуття, — і як вона зраділа, почувши, що летить разом з ним. Але радість її весь час здавалася крихкою і непевною. Вона таки передчувала. Ще тоді, ще двадцять літ тому... Коли вони поруч працювали на найкрупніших космодромах Європи, Америки й Азії. Родіон був слюсарем-монтажником космічних кораблів і пускових установок, він був асом своєї справи, конструктори його на руках носили.
Під час одного з випробувань він втрутився у справу занадто енергійно як для слюсаря, занадто й ефективно, — керівники космічної програми були вражені ерудицією робітника. Фах пілота — змолоду він був авіаспорте —меном — та бездоганні психофізіологічні дані зробили решту справи. Він же ж навіть і не старався, бо знав, як намарно старалися тисячі інших; планета не потребувала тисяч космонавтів, обходилася кількома сотнями; і в оте недосяжне вище училище його ввічливо покликали. Він тоді сказав: "Не насмілюся засмутити відмовою таких чемних і добрих товаришів", — і ледве стримувався, щоб не підстрибнути до високої люстри та не погойдатися на ній, на подив присутніх, чи не пожбурити у вікно сталевого сейфа, або вчинити ще якусь хлоп’ячу витівку, бо то була найщасливіша мить його життя.
Такі були найперші кроки Родіона в космос. "Можливо, що отепер я роблю останні", — подумав він у Центральному відсіку "Сонячного".
Мар’я сказала, ні до кого не звертаючись:
— Але ж у нас є пальне? Артур казав: "У нас лишилося для гальмуваня і виходу на земну орбіту". Правда? То, може... краще його використати? І десь, колись... за мільйони років... чужі цивілізації, може, виловлять наші рештки? Це краще, ніж згоріти без усякого смислу.
Лі озирнулася від телескопа. Від пульта обізвався Джеф:
— Що ти маєш на думці?
Од невпевненості і сором’язливості Мар’я ніколи нічого не пропонувала — вона тільки запитувала. От і зараз Мар’я підперла кулачком щоку, звела брови у суцільну рису:
— Може, використати геть усе пальне? Ми б тоді відірвалися від антиракети і зникли у Просторі... Навіки. Правда? — Нараз від безсилля труснула головою — волосся пшеницею розсипалося по’ плечах, — і з тугою додала: — О-о-о-! Якби я могла зникнути, щоб вас урятувати!
Лі нервово сіпнулася:
— Знову нюні розпустила!
Джеф повільно розвернув пілотське крісло до салону і подивився на Мар’ю. Його очі розширювалися, росли, зіниці зробилися глибокі й великі, білки й зуби аж сліпили своїм блиском; він дивився не на обличчя її, не в очі, не на блідий рот, не на волосся — він дивився на неї всю, дивився, втративши зв’язок з оточенням, все Мар’їне єство вбирав той погляд, і те єство разом із Джефом зникло з корабля і шугало біля найсуттєвішого, найнезбагненнішого і найпростішого — Життя і Смерті.
Лі, примружившись, стежила за своїм чоловіком, котрий так відверто простував до іншої жінки. І ледь посміхалася — з розумінням, а може, й зневажливо. А Родіон відвернувся. Він не міг миритися із зрадою навіть у помислі. Він полетів одинаком, зберігаючи вірність своїй Ользі, і почуття його оце тепер були складні і суперечливі, але бачити, як Джеф дивиться на командирову Мар’ю, він не міг...
На порозі постав Артур. Мар’я силувано всміхнулася Джефові: "Ну?.. Що ти..." — і звела погляд на чоловіка. Родіон запитав:
— Артуре, якщо до антиракети наблизиться людина — буде вибух?
Командир ворухнув рудими бровами:
— Гадаю, що ні. Вони реагують не просто на матеріальний об’єкт, їм потрібна маса! Так нас учили.
Родіон сказав:
— У такому разі я беруся вирушити у скафандрі їй назустріч і демонтувати боєголівку.
Артур сів поруч із ним, опустив голову. Всі дивилися на командира. Він шумно зітхнув:
— Ні; Роді, це не вийде. Боєголівка вибухне від твого дотику. Так нас учили.
Родіон насупився. Артур продовжив:
— І коли вона вибухне від твого дотику — загинеш не тільки ти, але й ми всі. Антиракета від нас — за десяток кілометрів. Вибух оплавить нам оболонку, а довершить справу сонячне випромінювання.
— Так... — другий пілот зчепив перед собою пальці, грав суглобами.
Артур риторично запитав: . — Дивуюся, чому ніхто досі не згадав про розвідувальну ракету?
Джеф швидко озирнувся, його зуби зблиснули, як низка білих ліхтариків:
— Ха! Я про неї вже півгодини думаю!
— Чому ж мовчиш? "Нейтрино" — от на чому треба зосередитися. Земля скаже те саме. — Артур мружився напружено, аж тремтіли жовті вії, — вдивлявся у глибінь своєї уяви. Він сказав: — Роді! Будеш мені за опонента. Всі допомагайте. Пропоную варіант перший. Виводимо "Нейтрино" на антиракету. Ну?
— Вона вибухне і зруйнує нашу оболонку. Сам щойно казав.
— Ми робимо інакше. Виводимо "Нейтрино" у простір, наближаємо до антиракети якнайближче — кілометрів до півтора-двох, і тоді антиракета переорієнтується і поженеться за ним.
Всі потроху усвідомлювали сказане. Посмішка блимнула на губах Мар’ї, зажевріла в очах, розгорілася захватом і вдячністю чоловікові. Лі заплющила очі. Губи її безвільно розтулилися. Джеф зиркнув через плече на Артура й Родіона і засоромлено їм усміхнувся. Родіон супив кошлаті брови, але рота йому також розтулила посмішка.
Лі зітхнула — як схлипнула.
Протягом кількох годин смертельний жах виповнював безодню, та оце їм здалося, що він розсіюється і зникає і вони виборсуються з нього — дихати тихою радістю.
Родіон сказав безжально:
— Якщо антиракета і справді реагує не на об’єкт, а на масу — варіант може не вдатися.