Блискучі, лаковані каштани на асфальті – хочеться назбирати їх собі цілу торбу, тільки що з ними робити вдома?
Марина глибоко вдихнула холодне повітря.
Дурень!
Поїхала до нього, бо конспектів обіцяв цілу купу, бо він уже другий рік у магістратурі, в Києво-Могиляській академії, він і те знає і се знає, і ще в нього з інтернету повно інформації нарито, на флешку скине, казав. Поїхала, а що?
Марина просунула руку, протислася пальцями в рукав куртки і обсмикала порвану блузку.
Сиділи, чай пили.
Сиділи як люди.
І тут, раптом – в очі їй втупився, як сам не свій, зблід, змертвів, повітря так вдихає, як тоне, з-за столу встав – чашка дзенькнула, тенькнула, впала. До Марини ступив, як сновида, як обморочений, Марину – хап!
Вона ще один каштан підфутболила, полетів ой-йо як далеко, подивилася праворуч-ліворуч і зрозуміла, що пішла не туди і заблукала.
Район цей називався Воскресенка. Хрущовки-хрущовки... Дерева. Трамвай їде. Квадратний, як коробка, кутастий. Скрипить колесами... Ай-яй-яй... Де вони їх такі старі беруть, ті трамваї? Як ті трамваї їздять, не розваляться?
Заблудилася...
Вони тоді йшли – з цим хлопом, він її вів до себе – трамваїв не було.
Вони йшли – були великі супермаркети.
Вони від маршрутки йшли.
Добре, що там, у нього, хоч не роззувалася!
Як тепер вибратися з цієї, як там її?
Воскресенки.
Лівий берег. Київ.
Біля ларьочка стояв алкоголік і нюхав пластиковий стаканчик. За ларьочком починалося чи то трамвайне депо чи то що таке – трамваї стояли порожні. Такі кутасті, старі, квадратні, фарбовані в жовте і червоне, обмальовані негарними графіті.
Депо.
Кудись же вони звідси їдуть. Може, до метро?
"Вибачте, – звернулася до бомжа, що рився в смітнику, – ви не скажете..."
"Інанно! – перебив її бомж, обернувшись. – А ти що тут робиш?"
Марина подумала нерозбірливе і зле слово.
"Енкі! – сказала, бо це був її добрий знайомий, бродячий древній шумерський бог Енкі. – Я ж просила сто разів – ніякої "Інанни" на вулиці!"
Енкі був розумний дід, добрий дід, тільки трохи... ну як то – шумерський бог. Марининого хлопця він, наприклад, називав Гільгамешом. Спробуй вимови!
Артура називав Енкіду.
Заскрипіло, загриміло – трамвай із депо поліз.
"Ага, – сказав Енкі, – то це чемна дівчина Марина Чех гуляють Києвом? Чемна дівчина плакала, і в неї розмазана помада?"
"І що?"
"Витрись".
Хустинки в нього чистенькі. Він узагалі не бомж, він – шумерський бог.
"Що вчора робила?" – спитав Енкі, аби що спитати, бо трамвай хитало дуже, і Марина вже сильно поблідла, її захитує в транспорті, дуже незручно – до батьків їздити треба аж 300 з гаком кілометрів маршруткою. Зі Львова ближче було. Але Львів закінчився бакалавром, а магістерський диплом їй потрібен був київський. Так казала. А може, просто через те, що її хлопець пішов сюди – то і вона за ним.
"Були в Артура", – відповіла Марина, аби відповісти – її вже починало нудити.
"З ким?" – запитав Енкі, аби спитати.
"З Олегом. І Юля була".
"Юля?"
Олег – то був її хлопець. Артур – Олегів товариш, сусід зі Львова, а Юля – Маринина однокласниця й одногрупниця, у Львові і тут теж.
"А що"... – подумала Марина, згадавши Юлю і уявивши, що б та їй відповіла, якби розказати, як вона оце сьогодні, в цього придурка з його чаєм... Юля би сказала: "Та капець, яка пристрасть! Прямо дах зірвало хлопцю".
Подумавши так, розсердилася.
І нудити перестало, від злості.
"Юля, Юля... – бурчав тимчасом Енкі. – Часто – Юля".
"Вони – пара".
"Хто?"
"Юля й Артур".
"Давно?"
"З літа".
"Ти?"
"Що?"
"Помогла їм".
"Ну... я подумала – так буде всім краще. Олегу. Щоб усі ми разом тепер. Щоб я не ходила до Юлі, а він не валандався хтозна-де. Він із Артуром – дуже... прямо дивно, як вони... дружать".
"Так?" – перепитав Енкі. Побурчав, як ведмідь, черевом. Посовався на сидінні.
Люди дивилися на них – студентка магістратури і бомж. Вони ж не знали, що він не бомж.
"Живуть?"
"Ні. Вона – у Ворзелі, в гуртожитку. Він – на Подолі. Батьки йому купили квартиру".
Марина зі своїм хлопцем уже аж два місяці жила. Від самого першого вересня. Від самого початку життя в Києві.
"Довго ще?" – спитала про дорогу.
Енкі сказав.
Рипів трамвай.
Дорога взагалі довга-довга, коли вперше їдеш, коли Марина вперше їхала від метро "Берестейська" трамваєм до їхньої квартири з Олегом, то їй здавалося – проминула цілу вічність брудних дворів, закинутих заводів, будок із гральними автоматами, плакатів, реклами і покривлених тротуарів із калюжами.
Тепер – нічого, звикла щодня. Всього якихось 15 хвилин.
"Метро, – сказав Енкі. – Виходимо".
Вони вийшли і спустились по оббитих, вищерблених сходинах штовхатись у підземному переході, між брудних, темних стін, слабенького освітлення, запаху могили.
Продавали яскраві салатові шматяні квіти на могильні вінки, тапки, шкарпетки і журнали.
"Енкі, – спитала Марина, задивившись на обкладинку журналу і спинившись, –слухай... Інанна – вона в шумерів богиня чого?"
"Казав".
"Сходу сонця там… родючості…. Слухай, а хіба пристрасть… ну… плотське кохання... воно не те… не її?.. ну… якщо за логікою, якщо родючість…"
"А що сталося?"
"Та нічого".
Пішли далі. Метром ще їхати довго. Через пів-Києва.
"Ти куди зараз? До нас?" – спитала в Енкі.
"До річки. Жетон дати?" – в Енкі постійно купа тих жетонів, у смітті він їх знаходить, чи що?
Марина хотіла з ним піти до річки, тобто до Дніпра. Розвіятися, погуляти, але ж Олег там чекає. І думає щось. Дзвонив он – вона звук вимкнула.
Що би йому збрехати?
У вагоні метро стіни рекомендували найкращі курси з вивчення англійської мови, найкращих розробників і розкрутників сайту за один день, а ще – сходити до супермаркету "Космо" і купити шампунь із якоюсь новою формулою всередині.
Марина подивилася на стіни, подумала про щось: чи то про свою непристойну пригоду, чи то про богиню Інанну, а потім вже не думала, бо полізла через телефон до соціальної мережі й підвисла там, не помічаючи ні грамотних стін, ні мам із малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем.
На зупинці трамвая, як вийти з метро "Берестейська", горів синьою зіркою високий офіс "Київстару".
"Стемніло, – подумала Марина і погладила пальцями в кишені блискучий, слизький каштан. – Що ж Олегу збрехати?"
Хотілося кави.
Уявила собі теплу каву в кухлі. До кави уявилася маленька однокімнатна хрущовка, яку знайшов і винайняв для них Олег. А потім і сам Олег. Чорне стрижене волосся. Чорні очі. Смаглявий довгий ніс. Широкі плечі. Худий живіт. Червоний плетений светр із ромбами.
Можна правду розказати, але, по-перше, він піде і наб’є морду тому хлопу з Воскресенки, і повибиває йому зуби, і наробить собі проблем, а по-друге… було там щось таке… про що треба подумати, і щоб не заважали, щось – ух, класне! Секунда якась…
Приїхала маршрутка, що йде "по трамваю".
Марина стояла, хапаючись за поручень, щоб не впасти, і цілу дорогу до своєї зупинки думала, що збрехати і чи зайти зараз до магазину, чи не треба.
Краще б вона подзвонила Юлі.
У Києві "під’їзд" називають "парадноє". Марина ніяк не розуміла спочатку, що вони питають, коли питали.
У під’їзді не світилося.
Марина пройшла вздовж стіни з білими латками – де фарба пооббивана меблями, які носять по сходах. У дешевих будинках часто міняються жильці – знімачі дешевих квартир.
Марина присвітила собі мобільним, впихуючи у шпарину ключ.
У квартирі не світилося ніде.
У квартирі пахло хрущовкою, сміттям і смаженою рибою – сусіди знизу смажать.
Марина подумала, що квартира порожня, але Олег був – вона його побачила, як зазирнула в кімнату, він сидів перед вікном і дивився у двір.
Таке щось зловісне було в цій квартирі, темній і тихій, де нічого не шумить, ні брехунець, ні кулер комп’ютера, але Марина думала про себе, про те, що ж тоді було таке –мов якась деталь, відчуття, і ще думала, що збрехати.
Олег її нічого не питав, але вона сама мусила говорити, і вона стала говорити:
"О, ти чого без світла? А я з Юлею гуляла… Ми Подолом гуляли… Зайшли ще кави випили… Хочеш кави? Я зараз…"
Він мовчав.
Він дивися на неї, крізь неї, повз неї.
Вона стягнула чоботи, взула тапки з собаками і твердими підошвами, куртку знімати не стала – там рукав обірваний у блузці, хай потім.
Помила руки у ванні.
Він вийшов у коридор і спитав:
"Як Юля?"
"Та нічо…"
"Ти досі з нею була – весь час?"
Напевне, Юля йому дзвонила – вирішила Марина і вибрехалася:
"Ні. Потім я сама поїхала на Труханів. Там погуляла. В ліс зайшла – бач, рукав обдерла", – і зняла куртку.
Олег сказав:
"А".
І пішов у кімнату.
Ну й хай.
"Ти не знаєш – вона до… до... до нього поїхала?" – крикнув із кімнати, як вона вже на кухню зайшла.
На кухні робилося хтозна-що: посуд немитий, продукти між немитим посудом, книжки на підлозі, футболка на відкритій кватирці, і штора, обірвана з двох боків, висить так сумно.
Марина розсердилась і крикнула йому:
"Не ревнуй її до свого Артура!"
"Ти здуріла?" – спитав він і став у дверях кухні.
"Ця ваша дружба… Це вже занадто! Зараз я йому подзвоню і запитаю, в нього Юля чи ні!" – їй здалося, що він якось підозріло дивиться на обірваний рукав. Труханів – погана придумка, і вона бігом узяла телефон. Сердита і знервована.
Артур не брав трубки.
Поки вона дзвонила, Олег дивився на неї – так, ніби його вдарили чимось важким по голові.
Закипів чайник.
Марина пошукала, знайшла єдину чисту чашку, всипала туди розчинної кави і цукру.
"Постав", – сказав Олег.
"Чого?"
"Це ж його чашка".
Марина не витримала – лупнула чашкою об землю. Чашка розлетілася на шматки, кава… цукор…
Олег так мотнув головою назад, наче йому дихати не було чим, наче його за горло здавило, потім схопив її за руки, дивився, рвонув її, вдарив об скляні двері – двері задеренчали тоненьким склом у фігурні квіточки.
І тут задзвонила мобілка.
"Це Артур! – вирвалася Марина і хапнула мобілку. – Що?!"
"Слухай, Інанно, – сказав їй звідти Енкі, сто разів же просила його! – Ти там питала про пристрасть… Ну, пам’ятаєш?"
"Яку? Енкі, я тобі передзвоню, добре?"
"Почекай. Я зараз їду до Львова і буду "поза зоною досяжності" пару днів. Що ти мала на увазі? Що там сталося?"
"Та Енкі! Нічого не сталося. Енкі, я тобі за три дні передзвоню, добре? І розкажу. І побалакаємо, добре?"
"Марино, це не жарти.