Незабаром, незабаром...
Але сьогодні був один із тих днів, куди осені немає ходу. Останній, прощальний банкет літа — у самому розпалі. Сонце, теплий вітерець, щебетання пташок — гуляй досхочу!
І гуляли! Так гуляли, що аж гуло — у самому Києві, певно, було чути. Та чи можна ж інакше: такий козак у монастир іде — тут гріх не провести побратима в останню путь-доріженьку. Та і йому, старому Андрію Ярчуку, знаменитому характернику й просто доброму товаришеві, гріх зі світом не попрощатися. Тим паче у монастир іде — там зайві гріхи ні до чого, і тих, що за вік його довгий блохами обсіли, вистачить з лихвою.
Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих із кращих, що вміли гарно душу роз’ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горілкою та всіляким харчем скрипіли колесами по шляху вже добрих десять днів, — і впродовж усього цього часу гуляння не припинялося ні на мить. Андрій, убравшись у найрозкішнішу одіж, щедро сипав червінцями на всі боки (музик і харч, природно, також він найняв), танцював і співав пісень, пригощаючи кожного зустрічного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака...
Січові товариші, що його супроводжували, лише з розумінням кивали та підкручували вуса: "Знана справа! Така людина зі світом білим прощається! Скільки всього бачено-перебачено, скільки голів татарських та ляських порубано, скільки життів козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя... було... Ну, воно й не дивно, що тепер вирішив у монастир податися. Як-не-як — характерник. Час і про Бога згадати на старості..."
— Тату, а як це — характерник?
— Це, синку, козак такий, що може різні чудасії виробляти. Захоче — вовком обернеться, захоче — очі людині відведе. Кажуть, вони в шинок приходять і так роблять, аби, не плативши, і горілки випити, і здачу ще від шинкаря отримати.
— А в тебе одне на умі! Тільки про випивку й думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник — він у козаків насамперед замість лікаря. За що й пошана йому, і повага. Але, звичайно, в поході може різне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них іде військо нехристів. То вони спішаться, коней до гурту зженуть, навкруг списи повтикають — от їдуть татари і бачать ліс. Так і проїжджають повз.
— Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсім голів на плечах немає? А про поранених це ти слушно завважила...
— Тату, а чому он той дядько плаче?
— Та звідки ж мені знати?
— Це Гнат Голий, — мугика поряд сивовусий дідуган. Як і всі межигірські, він вийшов провести в останню путь козака (а заодно — пригоститися даровим продуктом та горілочкою). — Андрій Гната виходив, коли той, вважай, однією ногою в могилі стояв.
— А-а... — У натовпі зітхнули, дивлячись на дебелого козарлюгу, що їхав, прямий, як той стовп, зі скам’янілим обличчям, — і лише на щоках його проступали дві вологі ниточки-доріжки. Здалеку й не побачиш, якщо навмисне не приглядатися.
Не приглядалися. Коли козак іде в монастир, треба веселитися, а не сльози лити. Але Гнатові — можна.
Голий їде перед возами, відразу ж за Андрієм, конем не керує, а тільки смутно дивиться у спину свого рятівника. Наче запам’ятати намагається — навіки, до самої могили, звідки одного разу вже був врятований Ярчуком.
Немовби відчувши на собі цей погляд, Андрій обертається.
— Не журися, Гнате!
І посміхається — наче сонячним промінням обдає з голови до ніг!
Неможливо не посміхнутися у відповідь. Які там сльози?!..
А він уже знову дивиться перед себе, невисокий, кремезний, засмаглий. Майорять під вітром рукава-розпори блакитного жупана, колишеться срібляста китиця на заломленій шапці зі смушковою околицею, хвилями йдуть пишні сині шаровари, глузуючи, виблискують на сонці начищені гостроносі чоботи. І на диво до лиця все це багатство Андрієві, який завжди зневажав надмірну розкіш, навіть на гулянки одягався непримітно та й узагалі не любив привертати до себе увагу. Чим, між іншим, і вирізнявся, бо серед козаків скромність та непримітність були незвичними. Однак характерник він і є характерник, та й люд на Січ приходить різний.
І не сказати, щоб зовсім відлюдькуватим був Ярчук, товариством не гордував, кожен міг йому душу відкрити; от він свою — нікому. Хіба що Богові тепер ввірить її; багато доведеться розповідати, але ж і часу в них достатньо — і в Господа, і в Андрія.
— Матусю, а що у монастирі козакові робити?
— Те, що і звичайним людям. Богові молитися за спасіння душ грішних, ченцям допомагати по господарству.
— Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хіба б пустили?! Лише в наш, Межигірський. І знаєш чому?
— Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Іваськом на ставку рибалили й бачили, як вози козацькі у монастир рибу везли, сіль, ще всяку всячину. От за це!
— Правильно, синку. Наш монастир, кажуть, за козацький кошт зведено, і лицарство сюди завжди дарунки надсилає. От і приймають вони старих козаків до себе, тому й Ярчука взяли. Виходить, угодний він Богові, хоча й багато за життя наробив... різного...
Ідуть посполиті слідом за возами, призволяються угощенням, дивуються, позираючи на характерника. А той немов і не чує їх, і не бачить — їде собі та їде; шлях звивається під копитами коня роздавленою зміюкою, але Андрій на те не зважає, знає, що в кінці одне: брама дерев’яна, за якою — інше життя.
Він же простує зараз крізь життя своє колишнє, і встають обабіч дороги химерами колишні знайомі, яких ніхто, крім Ярчука, не бачить, яких і на світі цьому немає давно. Для інших немає, для нього — ось вони, простягни руку — доторкнешся! Андрій не простягає, лише пильно вдивляється в обличчя минулого (так, як втупився йому зараз у спину Гнат Голий), вдивляється, киває, тримає посмішку й поставу.
Наздоганяють воза, котрий тягнуть два брилоподібних воли, схожі на ропух. На возі, у застеленій соломою колисці, лежать немовлята-глечики, які везе на торг господар. Глечики... А Ярчукові раптом примарилося, що це не глечики, а голови, ним за довге життя порубані, погойдуються на соломі, підморгують злими очима: "Рубав ти нас, старий дурню, та не дорубав! Ось ми, живі, цілісінькі — що з нами станеться?!"
І зітхають посполиті, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з піхов шаблю і, скочивши на воза, у друзки б’є гончарове творіння. Січе гострим лезом, топче чобітьми; на губах — мертвенна посмішка.
— Гуляє! — розходиться хвилями шепіт. — Наостанок гуляє, із життям прощається, з долею танцює гопака — бач, як воно буває...
Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильніше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт — і тепер здається: Андрій танцює на возі, на черепках та соломі...
Ні, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у піхви, підійшов до господаря, заплатив за понівечений товар. Гончар тільки рукою махнув і пішов пригоститися в’яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; хтось йому вже чарку оковитої підніс, гроші за глечики повернуто — чого побиватися?
— Татку, а чому дядько Андрій посміхається?
— Радісно йому, синку.
— А чого ж він тоді так посміхається?
...Глечики, побиті на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. І Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє і чужі.
І посміхається. Звичай такий: ідеш у монастир — веселися.
Наостанок.
Піднявши черепок, розглядає його — і, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглій Андрієвій долоні черепок так само недоречний, як і збита на льоту пташка мала. Як — здалося Ярчукові — і коштовний одяг, у який він вирядився.
"Що я тобі, життя, — блазнюк, чи що?!"
Музикам:
— А ну, хлопці!.. Ушкварте нашої!
І скинувши золотом вишитий жупан, жбурляє на землю, просто в пилюку: от тобі, життя, мій даруночок наостанок!
Ой, танцюю до нестями,
перейшовши за межу!..
Та як пішов витинати, тільки руки та ноги миготять!
— Рви підошви, Андрію! Дай лиха закаблукам!
— Та вже дам, панове!
Народ розступився, вивільнюючи місце для танцюриста, дехто й сам підтупцьовує, підсвистує. А Ярчук вистукує чобітьми, наче має намір втоптати коштовний жупан (висе не блакитний, куди там!..) у сиру землю-матінку.
Ой, танцюю, розсипаю гопака!..
Витанцьовуючи, він обводить натовп зважнілим поглядом.
"Сьогодні ви славословите мене і піднімаєте чарки на мою честь. Чи згадає про мене хоча б один із вас завтра? А післязавтра? Тиждень по тому? Місяць? Рік?
І правильно.
Нема чого про мене, старого дурня, згадувати. Шкода, Гнат цього не розуміє. Шкода..."
А люди сміються, підморгують йому, вдоволено пригощаються смакотою...
І лише двоє без посмішок поглядають на танцюючого Ярчука. Гнат замислено куйовдить гриву свого коня, не зводячи очей зі старого характерника. Та іноді побіжно кидає оком на одного чоловіка у натовпі... Чоловік цей, непримітний і сумирний на вигляд, просто дивиться, дивиться і вичікує. Коли ж, мовляв, нарешті нагуляєшся ти, козаче? І навіщо вся ця кумедія: глечики побив, жупан он топчеш... добрий, між іншим, жупан, його продай — кількох би дітей голодних нагодував — а ти топчеш... Гаразд, рви чобітьми, твоє право. Що, припинив, притомився, старий? То піди, відпочинь — тебе вже заждалися майбутні нові брати. Попрощайся зі старими — і до брами. А на мене не зважай. Я зачекаю — і зайду до тебе пізніше, коли не такий зайнятий будеш.
Неодмінно зайду.
* * *
...вклонився на всі чотири сторони, вибачення у громади попросив, обнявся з кожним, плеснув по плечу Гната ("Не журися, козаче!").
Підійшов до височенних стулок, постукав. Звук вийшов глухий, ніби мрець із домовини на волю проситься.
— Хто такий? — запитали по той бік.
— Запорожець Андрій Ярчук!
— Задля чого?
— Спасатися!
Після тривалої паузи щось упало за ворітьми, хтось зойкнув і тихо зашипів від болю; нарешті відчинили. Чернець, скособочившись і намагаючись не ступати на праву, щойно забиту ногу, жестом запросив Андрія зайти.
"Спасатися!.."
Коли брама зачинилася в нього за спиною, Ярчук зняв черес — пояс із червінцями — і вручив ченцеві. Раніше в цьому поясі Андрій носив набої з кулями та порохом — а тепер набив його монетами, аж шви тріщали. Такий звичай; однаково тепер Андрієві черес не знадобиться.
Чернець, шкутильгаючи, повів козака через яблуневий сад до старого шпиталю, де Андрій мав провести перші дні, допоки сповідується та очиститься.