І ти, з порябілими очима від безконечного проминання за вікном, важко сповзаєш униз, підходиш до заспаного провідника, що саме миє склянки після вечірнього чаю, питаєш, в якому вагоні буфет, і починаєш довгу зухвалу мандрівку у невідоме.. Штовхнувши важкі тамбурні двері, виходиш у напівтемряву, повну випарів, чийогось ослаблого плачу, тоді як у світліших вікнах пропливають понуро чорні сосни і часом зблисне осколок місяця.. Проминаєш пом’якшені його сяйвом умиротворені обличчя з розтуленими до тебе устами, вологим зіпрілим волоссям, складками звислих до землі простирадл, і руки.. Опушені безвольно вдолину, розкидані, відкриті долонею до тебе, у такому здивованому запитанні, ніби вона, оголена до ліктя руках, чекала на тебе вже стільки літ у цьому темному проході.. На якусь мить ловиш себе на думці, що ніхто і ніщо в світі не задовольнить її, розтулену в німому запитанні.. І знов, штовхнувши оббиті залізом двері тамбура, відхиляєш інші, пластмасові двері, піддавшись уже звичному колиханню, торкаючись час від часу нікельованих поручнів, заходиш в інший світ, устелений пухким трав’янистим хідником, що скрадає твої кроки під розсіяним верхнім світлом, і лише гірко подумаєш, що ти тут ніколи не був, і тебе тут немає в цьому лагідному, недоступному для таких, як ти, світі.. 1 знову ще одні двері, за ними знов безконечні двері кудись туди, вперед, десь у вагон, де в зовсім іншій напівтемряві тремтить, подзвонює склянка на мокрому столику.. (Замовкає). І ще ніби я мав щось у руці., від чого лице моє аж пашіло..
Входить Молодий, подає стару, почорнілу електроплитку.
ДУ ФУ. Ти розігріваєш собі трохи молока навпотемки? Перед тим, як тобі відняло мову і пам’ять, ти якось розповідала, як сімдесят років тому ти була молода і в кінці вашого саду текла річка млинівка.. і що ти пішла прати, коли вже був сніг, і ти довго прала, виляскуючи праником далеко над водою, а потому тобі закортіло сильно скупатись, і ти не довго думала, скинула довгу полотняну сорочку і скочила у воду., ти мені тоді не сказала, то було до Різдва чи після?., згадай мені, згадай, щось у мене було., щось я ніби мав у руці, від чого лице моє аж пашіло..
Входить Молодий. Він розгублено мовчить, опустивши руки..
ДУ ФУ, заплющившись, декламує:
..з моїх босих ніг осипається земля., в алюмінієвій мисці мокне сорочка, і коли прогорнути небесну мильну піну — вода аж чорна..
Пригадай мені, пригадай, щось було у мене в руці, від чого лице аж пашіло..
І лише тепер ловимо себе на думці, що так і не бачили обличчя Ду Фу. На протязі всієї дії він сидить спиною до глядача. Тепер, слухаючи його голос, нам так хочеться, щоб він обернувся хоча б на якусь мить, одночасно усвідомлюєм усю небезпечність такого поруху. Ще більше за неможливість заглянути в його очі нас вражає його непорушність.. Молодий вибігає і вбігає.. Його фігура і рухи вже давно нагадують юного, невтомного Меркурія. На цей раз у руках у нього слайдовий діапроектор. Ставить його на стілець і вимикає світло. На кахлевій стіні зображення темних плям.
ДУ ФУ продовжує декламувати:
..легкі, поблідлі бур’яни..
зморщені, позеленілі сливи..
поріділе волосся пирію,
ще не вискубане вітром..
ти їхній ровесник..
торішнє листя.. —
з якою ласкою ще вгортає його сніг..
як запопадливо, перебігаючи від стовбура
до стовбура, ховається від мого погляду..
чи ти там., чи ти там..
Слайди швидко міняються. Як хмари, пропливають обриси далеких гір, дедалі невиразніші. Зблискують тонкі, покручені ріки, безконечні лісові масиви. Уже щезає різниця між землею і небом. Тепер зображення нагадує аерознімки хуртовини, мороку. У темряві голос Ду Фу особливо самотній. За якийсь час кімната починає наповнюватися людьми. У темряві вони підходять до Ду Фу і мовчки обнімають його. Поступово тіні зливаються в один в’язкий клубок темних тіл у слизьких, обляпаних рідкою глиною плащах. Розбухає велика драглиста куля.. Тишу зрідка пронизує глибокий, притлумлений стогін.. Павза.. На авансцені знову Молодий. Його важко впізнати. Обличчя позбулось колишнього виразу багатообіцяючого крутійства, зникнув рум'янець, який він підновлював, не криючись від людей, половинкою столового буряка — тепер його лице пашить зсередини незнаним досі вогнем.
МОЛОДИЙ.
..ті що відходять,
своїм прощальним, відчайдушним поглядом
виривають нас із життя..
або ж у своїм плавнім польоті
фотографують нас у невиразному просторі,
байдуже покидаючи тут, далеко внизу,
ніби даруючи нам вічність..
Завіса
ДІЯ III
Інший час, інакші люди.. Кухня. Вона трохи глибше. Цс будка, зліплена з бамбукових штор. Дірки завішені чимось, та все одно ясно — цс кухня. Хоч звідти не тягне димом, ніщо не брязкає, і не гупає сокира.. Хто знає.. Якби полатати її темним оксамитом, могла б нагадати й кабіну для таємного голосування.. А то й садову альтанку, обвиту хмелем, де під вечір хтось у самоті чекає на соловейка.. Але цс глибше. А перед нами — Столовий Зал. У ньому не конче мають стояти лавки чи столи — люди там можуть сидіти і на солом’яних матах. Та й людей зовсім мало.. І хто знає, що вони там їдять.. Але так він називається — Столовий Зал.. А спереду, щоб нам не здалося, що й ми сидимо на підлозі у тому залі і чекаємо на вечірній чай — конче має бути грядка живої землі. Земля має бути зволожена і пухка. І заскороджена. На ній жодного знаку — ні людського, ані пташиного. Це має бути непереступним законом.. Але кожен погляд, кожне слово ні-ні та й замре на цій аж чорній магнетичній латці.. Далі вже, за нею — ліс і ліс. далекий світ.. Кухня темна і тиха. Може. ніч. Від неї віє пусткою, і важко повірити, що там хтось міг колись жити.. Але чого не буває.. Усередині спалахує світло, сліпучий вибух у мороці. Загули, забамкали бамбукові дудки на шторах. Усередині, як у могутній прямокутній жінці, почались роди.. Але замість стогону зовсім несподівано високий дівочий спів. Він уривається сміхом і сльозами.. Вона, мабуть, сама не своя.. Чисті, безслівні уривки арій. їх дуже давно тут ніхто не чув.. Та й чи був то спів?.. Важко повірити, що в самій Пекінській Опері міг озватися кращий голос.. І раптом звідти вибігає дівчина. Вона на собі не має нічого і починає Танок Нічного Сонця.. Хіба без неї воно може не зійти?.. Але звідки, поки добігла, на ній взявся такий халат, якісь старцівські ланці? Може, цс сон?.. Вона закружляла волохатим метеликом у нічнім саду, блискавично розкидаючи на підлозі Столового Залу миски. Усякі, більші, менші, зовсім крихітні.. Та сліпуча, із гострими, як лезо, вінцями, а та навпаки — незграбна, закурена, як величезний валун у бистрім потоці.. Видно, вони з різних епох, і та, що найближче до нас, очевидно, найглибша.. Вона метнулась назад до кухні, звідти вигулькнула з гримучим оберемком ложок. Підбігає до кожної миски і губить по ложці, співаючи.
ДІВЧИНА.
Тебе нема, днесь чарівна весна,
А в моїм серцю залишилася туга..
Ти відійшла у незнаную даль..
А я лишилась, та й мій рідний край..
Витанцьовує поміж мисок. Здасться, вже всюди по ложці.. Але вона знов і знов псребігас, хапас миски, знов розкидає, співаючи.
Нині, нині мами нема-а..
Нині, нині вдома сама-а..
Прийди, як тільки сонечко зайде,
Як місяць зорі розішле,
Прийди до мене в останній хоч ра-аз..
Несподівано підбпрас добру половину мисок і відносить на кухню. Звідти вертається з глибоким алюмінієвим баняком, і ставить його посередині Залу. В руці довга закурена копистка, вона мішає нею щось на дні, вибамкуючи. Вона стоїть над баняком і довго в нього дивиться.. Її личком пробігають світляні брижі. Здається, вона ось-ось ускочить, шубовсне у купіль. Але видно по її тілі, як вона вагається. Що вона там бачить?.. Чого так довго стоїть? Чекає, поки роз'ясніється дно?.. Вона навіть урвала спів і не дише.. Зривається і щодуху пропадає десь далеко. Її довго нема.. Аж десь із глибини поволі народжується спів.
Ой заходь, коханий, устонька пода-ай..
Поцілунок зразу змінить світ у ра-ай..
Ой заходь, коханий, і нікого не цурайся,
Ой заходь, коханий, устонька пода-ай..
Співаючи, вона виходить зі снопом молодого очерету на руках. Підходить до баняка, хапає звідти копистку і жбурляє її у кухню, тоді засовує увесь сніп усередину. Очерет не дасться. Вона обходить, поправляє пишні стебла, трохи нижчі за неї..
Я бачила його лише раз.. Учора він заїхав до нас у залізнім агітфургоні з конем.. Як він прорвався?.. Але ні., не було чути гавкоту.. і мовчала сирена.. Але хіба може мовчати сирена?.. Сюди можна впустити, і надовго.. Але звідси.. Тим краще, він буде довше, набагато довше, ніж він думає.. Я бачила по воді: кола ніяк не сходилися, глухо бовтались.. І на дні розбурхалася темна хмара і довго не сідала.. Він буде тут довго., він буде тут довго, як цей
очерет там, звідки я його принесла.. Він такий добрий.. Він узяв лагідно за руку і запросив до себе, у фургон., і там розповідав про інший світ, далекий-далекий.. А потім звів залізними східцями вниз і показав на коня., дивись, він каже, яка в нього збруя.. Які в нього могутні груди.. І він підходить до коня і кладе руку йому на бік.. І тоді він простягає другу руку до мене, щоб я підійшла і торкнулась його руки: Ти чуєш, як сіпається його бік? Скільки він світу перейшов — чуєш?.. І раптом вихапує руку і вилітає на коня одним скоком., і провисає у нього на череві головою вниз.. Я його бачила вчора лише раз.. Єдиний раз.. Він узяв мене за руку і спитав, чи поїхала б я з ним.. Чи б ти поїхала зо мною., до мене, у далеку любу землю.. І тоді.. І тоді я очима попрохала його попросити знову, так.. 1 тоді він попросив, чи я., так, кажу, так, мій горній цвіте, і найперше я обняла його раменами, так, і пригорнула його додолу, до себе, аби міг чути мої перса, їхній пахощ.. так., і серце його забухкало, як у шаленця, о так, я сказала, я хочу.. Так.. Ще він сказав, що ми одні у цьому лісі.. Але там, за Великою Рікою, уже все інакше.. І що збирається туди завтра після вечері на танці і хоче взяти мене.. Він каже, там буде грандіозне нічне шоу, зберуться з усієї Західної Провінції, там буде увесь Південь і Схід.. І що я там засліплю собою всіх.. Він так і сказав: "Ти засліпиш там усіх.." А я чомусь думала, що там, за північною Брамою, ще дрімучіший ліс..