Але я вже про них не пам’ятаю. Дивно, він дивився, але запітніла шибка була набагато реальніша за них. Як, ти не бачиш їх, — але ж це справжні, тілесні люди, вони щойно висіли з автобуса.. Я не бачу їх, я не можу побачити їх, вперто твердило око, наповнюючись сльозою.. Добре, а хіба ти колись теж не відкривав для себе світу? Так, але то було зовсім інакше. Він пригадував торішню поїздку з дружиною до Одеського замку, якраз у цю пору..
Пам’ятає, як піднімався брукованим путівцем, як танув на камені іней, як плечем розтинав вітер, як уже повергнутий з високого неба іней в одчайдушних потугах жалив блискучими голками рум’янці щік, як задихавсь у вітрі.. Розплющивши заплакані очі, за крок від себе раптом побачив голого хлопчика, що гарцював на дельфіні, дельфін повернув голову до нього, мовляв, хапайся міцніш — і з виляском ударив хвостом по мокрій траві, хлопчик засміявся, помахав перехожому повною чавунною ручкою.. Трохи позаду змагала вітер дружина, висока, міцна, і вітер гнув її, як молоде дерево.. Але картин, розвішених по стінах, уже не пригадує, пам’ятає лише, як біг, ковзаючись по інкрустованому рослинним узором паркеті, все далі, далі в глибину, відчувши, що лише раз, раз і назавше йому відпущено побувати в тому місці.. Він підійшов до прихованої в закутку ніші, заглянув крізь засклені дверцята — там, за ними, над проваллям стін висів мініятюрний округлий балкончик.. Далеко під ногами в клубах ранкового туману ворушилась осока, зблискували брижами маленькі плеса ставків довкола замку, мерехтіли купи верб понад водою, і знов луги, зблисне поодиноке плесо, і знов хвилі осоки розбігаються врізнобіч, так ніби в їхнім волоссі ще недавно прогулявся вихор, знову далеко луки і тіні хмар біжать по них, висвітлена рілля, серпанком прикриті пагорби, острівці у далекій течії високого неба.. Туманна куртина поволі здіймалась, обіцяючи яскравий день. Його вигострений зір помічав на осоці пожовклі скручені кінчики ще темних при корені двобічних ножів, йому колись розповідали, скільки в цих ставках линів, і він, здається, навіть звідси бачить, як піднімаються бульбашки метану з темного дна, куди сонце заглядає, може, востаннє, як промайнула тінь невеликої лугової черепахи під товщею ледь прогрітої води, як пірнула посеред плеса якась водоплавна пташка, хтось далеко-далеко йшов польовою дорогою, хтось у білому косив осоку.. Дві горлиці пролетіли над ним, майже торкаючись одна одної крильми, він почув свист їхнього пір’я, чорні риски на шиях висвічувались сонцем, а на черевцях вигравало світло, відбите землею, вони тріпали крильми, неглибоко загрібаючи повітря, і нагадували пару легковірних метеликів в осінньому небі..
Його покликали до телефону. Дзвонила дружина. Він весь час перепитував, по той бік хтось нервово сміявся, затихав і причаювався, виманюючи його голос, щоб потім, не давши опам’ятатись, обрубати на самій вершині крику, звідки б той летів стрімголов, розсипаючись на все дрібніші скарги нестерпних павз. Тоді знов над ним злітав голос, тепер ніби вже за спиною. Він чує навіть дихання на мембрані мікрофона, так, ніби хтось високий раптом ніжно нахиливсь над тобою і почав гаряче хухати за комір, залоскочуючи при цьому вустами до сліз, і ти махаєш головою туди-сюди, але ні до кого, і сміх видається трохи вдаваним, як перед дзеркалом.. Так, він добре чує, оса вкусила, кого, її? — Ні, дочку, під саме око, в повіку, коли та, нагнувшись, щось малювала. — І що, вона кричала? — Так, вона кричала і вже почала було заходитись, я ніяк не могла зрозуміти причини, і поруч нікого не було, і я ніяк не могла її стримати, аж поки не побачила на підвіконні осу і аж тоді збагнула, що вона весь час кричала: "Оса, оса". — А звідки ти дзвониш? — 3 роботи. — А тепер усе нормально? — Так, тільки вона цілу ніч схлипувала уві сні, коли ти приїдеш до нас, може, сьогодні увечері? — Ні, сьогодні увечері не приїду, може, завтра.. Він поклав трубку і повернувся до себе у павільйон. Напруження недавньої розмови спадало, знову в напівтемряві на нього дивились фанерні стінки, висіла під стелею освітлювальна апаратура, але щось змінилося, хтось тут був" Підійшов до вікна, кроки голосно відлунювали. Хтось зайшов разом з ним, кроки відлунювали вдвічі сильніше. Поправив сповзлу скатертину на столі, підрівняв покривало на бутафорському ліжку, може, мені присісти?.. Присядь, я теж присяду. Тут нікого більше нема? Нікого, сьогодні зйомок не буде. Так чому ти тут сидиш? Я ж недавно білив, бачиш, ще не висохла крейда.. А мене ти зараз бачиш? Він раптом побачив її, але не тут, поруч, а там далеко, на її роботі, на восьмому поверсі Інституту кібернетики, зігнуту над столиком з телефоном. Поміж напружених слів, у павзах з диханням над мікрофоном раптом, як у проривах між задушливими хмарами, її вуста окреслили профіль свого голосу, її вуста виліплювали свою постать з покірливого мовчання, але це мовчання ще більше додавало болю до чогось дуже болючого, невідомого йому Він же не знав її зовсім, а тепер до цього невідання додається ще більша таємниця її голосу. Як її голос знайшов його тут, за цими мурами, чому, знесилений такою дорогою, її голос ранить у саме серце?.. З ким розмовляв кілька хвилин тому, що це за людина поділилася з ним болем їхньої маленької дочки, невже ця постать, скручена за телефоном, вибрала саме його.. Він згадував весільну подорож на море — як хвиля злизала з його пальця обручку, так, наче її там і не було, як вони вдвох, стривожені таким болючим попередженням долі, вдивлялись у напрочуд прозору воду, як ще й досі в його свідомості обручка, тьмяно зблискуючи, скочується по вистелених водоростями валунах наперекір прибійній хвилі, все далі від берега, все глибше, глибше.. Хто того вітряного дня на безлюдній набережній поклав голову на його коліна й приліг, витягнувшись на повен зріст на довгій дерев’яній лавці, втомлений неспокійними передчуттями, хто розстелив перед ним, котрий знав лише сьогоднішній день, цю велику таємницю — іншу людину?..
Він поглянув на недавно побілені стінки — вони вже підсихали. Може, ще раз побілити?.. Та ні, краще так, як є, з розмашистими слідами щітки, а завтра, як висохне, подряпаю, пооббиваю знизу, треба іще підлогу засипати — вибіг надвір, заніс повні з верхом два відра піску, посипав по паркеті, а паркет усе такий нещасний — скільки в нього цвяхів повганяли, скільки землі у ньому, розтріскався, почорнів, дощечки, як з мореного дуба.. Розрівняв, приплескав де-не-де рукою. Це у нього друга така робота, ще зовсім недавно так само посипав долівку піском, білив стіни.. Але тоді треба було ще й стелю, то була "сільська лазня", туди мала зайти молода єгиптянка з шапликом нагрітої води, роздягнутись і митися. І коли знімали той епізод, він таки не втримався і заглянув.. Під сліпучим потоком світла, що висвічував найменшу тріщину крейдяної поверхні фанерних стін, стояла висока темноволоса дівчина, прикриваючи руками груди. Він одразу ж вийшов, але потім ще цілий день йому не давало спокою побачене поспіхом, однак одразу ж приховане в якомусь закутку свідомості. І тепер та картина спалахнула в досить ще різкому світлі: піском посилана долівка лазні, на ній парує шаплик з водою, на піску ямки від водяних крапель, поміж ними босі ступні з потрісканим темним лаком на великому пальці — на них теж краплі води з піском, як після дощу, і незвична незасмаглість тіла. Може, потужне світло робило його таким блідим, дівчина зіщулилась під прожектором, блискаючи з-під опущених вій зацькованим поглядом, але навіть таке потужне світло не могло забити поміж запорошених стін і всілякої допотопної бутафорії зворушливої інтимності в ледь помітному синці під лівою лопаткою, намуляний слід од ліфчика, болючого-болючого відчуття беззахисності неприкритого тіла посеред цинічної байдужості півтораметрової товщини стін з обвислою по кутках павутиною — і як важко погодитися з тим, що ця сіра, незворушна декорація вже тихцем почала деформувати живе тіло..
Перестрибуючи з плаского даху на дах, у нічному небі з’являється силует цигана з гітарою, він нахиляється і припадає оком до щілини в покрівлі лазні. На ньому розцяцькована бісером оксамитова камізелька, широкі шовкові рукави сорочки, він тихо перебирає струни, приклякнувши на коліно.. Крізь отвір поміж черепицею видно, як при світлі гасового каганця повертається до нього лице, обрамлене хвилями темного волосся, як розтулюються спраглі вуста і шепчуть: тікай, тікай, вони вже все знають, тебе уб’ють.. Навпроти, з сусіднього даху, підводяться дві постаті жандармів садатівського режиму — гримить постріл, гітара поволі вислизає, він по плечі провалюється в отвір. Молода єгиптянка, не пам’ятаючись зі страху, кричить: співай, співай!..
Що ж, можна йти, робочий день закінчився. Він виходить з кінофакультету, минає редакцію "Українського театру", заходить у браму внутрішнього господарського двору. Тут без туристів навіть дихається легше. Недавно скошена трава підросла, хтось так і не забрав сіно — стіжок осів, прибитий дощами, з-під ноги вистрибнуло кілька пізніх коників, їхні панцири зливалися з жорсткою травою. На цьому полі всередині Лаври все росло само по собі: розчервонілий кленок, йому було, мабуть, кілька місяців, ясен — вітер одчахнув од нього чималу гілляку, і вона лежала поруч у траві.. Ще молода тополя заслоняла дзвіницю аж до самого золоченого вершка, тріпотіло сильно поріділе листя. Під стіною виріс великий куш мальви, двоє його довгих важких стебел лежало на землі, а третє, крислато розгалузившись, височіло в людський зріст. Він підійшов ближче. Вони вже відцвіли, лише на одній галузці рожевіло кілька пуп’янків — нахилився і трохи підняв полегле стебло — на ньому висушувалися з дощу свіжовипечені хлібинки, деякі розтріснулись, оголивши коричнювате зерно.. Була п’ятниця, у пузатенькій Микільській церкві з великими зорями на лазуровій бані розпочиналась, як завжди, репетиція симфонічного оркестру, крізь відчинене загратоване вікно вилітали поки що безладні звуки. Повз нього пробіг запізнілий музикант у короткому пальтечку і шмигнув через високий поріг у двері. Як до сільської хати, — подумав.